Частина ІІ: "Провидиця" | Розділ 5

   Заснути вдалося тільки під ранок. Ніч я провів у бридкому місці, де збиралися виключно бездомні та каліки. Тут було брудно, снували щури, собаки, голодні коти. До цього закутка навіть міська сторожа не заглядала. Ідеальне місце.

   Та й виглядав я зараз як справжній безхатько: в старому коричневому плащі з каптуром, із перекошеним злим обличчям, кульгавий. І ще в подертих штанях. Цей милий одяг я “позичив” у одного сліпого жебрака, який мав таку ж статуру, як і я, високий та широкоплечий. Образ вийшов чудовим. Я влаштувався в темному закутку біля смітника, де було відносно спокійно, доїв залишки своїх запасів і прикрив очі. Тривожне відчуття вже не турбувало, я спокійно обмірковував свої наступні кроки, обнявши сумку. Добре, що ніхто з інших бездомних мене не чіпав і не намагався заговорити.

   Того ж вечора, незабаром після мого відходу, Кеїша та двоє її супутників зібрали свій намет, склали його та притулили до стіни одного з будинків. Впевнено себе почувають, якщо не бояться, що їхній шалаш украдуть або зруйнують. Непомітною тінню в сутінках я простежив за ними і тепер приблизно знав, де жила дівчина, де найзручніше буде її ліквідувати.

   Кеїша з двома здорованями пішла вглиб району, де жили степовики. Це були справжні нетрі з дуже щільною забудовою. Маленькі одноповерхові та двоповерхові будиночки створювали лабіринт з не дуже добре освітлених провулків. Тут бродило багато жителів степу, але були й зовсім безлюдні, темні куточки. Попри обережність, я все ж привернув увагу молоді. Невелика компанія, очевидно, напідпитку, намагалася покликати мене, щось з'ясовуючи своєю рідною мовою.

   Але я не розумів їх діалект, та й не цікавило мене сказане. Тому я швидко зник в черговому провулку. Я запам'ятав шлях, яким ішла дівчина зі своєю охороною, примітив великий широкий дім, куди вони увійшли. Приблизно можна зрозуміти, в яких умовах жила вона та її охоронці. Однак сама Кеїша виглядала чистою та охайною, запаху поту я також не відчув під час зустрічі.

   Зате смерділо гниллю тут, де я провів кілька годин сну у вбранні бездомного. Втім, до аромату сміття домішувався і запах мазі, яку я використовував для коліна. Дешевий одяг добре вбирав запахи. Зі світанком каліки та злидарі почали розходитися у своїх простих справах, і незабаром я теж піднявся. Тепер я мав зайнятися ділом.

   Пів дня я бродив магазинами, забігайлівками, багато спілкувався з людьми й розпитував про смугляву синьооку ворожку. Щоб розв'язати кілька язиків, я витратив усі свої монети до останньої й тепер залишився зовсім без грошей. Звичайно, людей можна розговорити й без золота, але я не бажав привертати увагу; будь-яка агресія, будь-який гнів завжди повертається бумерангом. Хоча, декому й ласкавого слова вистачало.

   Я відвідував місця, де до цього ще не був. Всі опитані або не мали уявлення, хто така Кеїша, або відправляли мене назад до “Саламандри”. В одному маленькому магазині з випічкою я зміг вкрасти свіжоспечений ягідний пиріг. Хорошим таким шматком я пригостив одну бездомну жінку з хлопчиком на руках. Вона й остаточно підтвердила мої думки:

— Ворожка? Із степовиків? Е-е… Є одна. Точно. Кеїша, здається… Або Каїша…

   Так після кількох годин піших прогулянок і розмов, після того, як я обійшов майже кожен закуток центральної частини міста, вже під вечір, я прийшов до висновку, що та дівчина і є моя ціль. Більше ніхто під опис не підходив, а йти далі до інших районів не було сенсу. Адже серце Тіньового Міста — його центр. Саме тут збиралися всі шарлатани, “маги”, “ворожки”. На вигляд дівчина також повністю відповідала опису майстра Джереома. І інтуїція підказувала мені — це вона. Тож, перекусивши, я вирішив ще раз прогулятися районом степовиків і здалеку поспостерігати за наметом.

   І тоді трапилося те, що змусило мене по-справжньому розгубитися. Вперше за багато років. Я відволікся, почувши гучний чоловічий сміх десь праворуч. В моменті випадково зачепив плечем випадкового перехожого. Ми зустрілися поглядами. Всього секунда. Дуже коротко стрижений, віком — за п’ятдесят. Неголений. Очі — світло-сірі, ніби випуклі, дивишся і от-от вилізуть з орбіт. Обличчя зморшкувате, жорстке. Неприємне. Ще не встигнувши збагнути, що до чого, я різко звернув до сусіднього провулку та притиснувся спиною до кам'яної стіни. Кров ударила в голову. А довкола все ходили люди, настільки різнобарвні, що легко можна було загубитися серед них.

   Я обережно виглянув з-за рогу і, звісно ж, від того чоловіка не залишилося й сліду. Але чоловік був реальний. Привіт з минулого. Мені негайно потрібно було заспокоїтися. Відчуття тривоги стискало горло. Тепер я зрозумів, чию присутність відчував інтуїтивно з моменту прибуття до міста. Дієро Канітар — маг і чаклун; сумновідома особа в великому списку Ордена.

   Років п’ятнадцять тому Орден вийшов на слід небезпечної групи магів. Їх лідер, чорнокнижник Ербін, зібрав групу однодумців. Разом вони досліджували можливість безсмертя. Вивчали таємниці могутності та вічного життя. Вони хотіли перетворити себе на щось більше, ніж прості люди. Приносили в жертву живих істот, завдавали болю та страждань своїми вчинками. Я, Хотч та ще п'ятеро бійців Ордена притисли тоді шайку Ербіна. Ми напали зненацька.

   Тим не менш, маги дали нам відсіч, і двоє наших загинуло. Сам Ербін з усіма послідовниками були вбиті. А одним із поплічників могутнього мага був саме Дієро Канітар. Тільки тоді він ще мав волосся на голові та виглядав свіжіше.

   Те, що я тільки-но бачив саме мертвого мага — було для мене незаперечним фактом. Також я був певен, що Канітар мене впізнав. По його миттєвому погляду я зрозумів, що він також не очікував мене побачити. Але впізнав – попри лахміття, в яке я був одягнений, і каптур на моїй голові. Ми впізнали один одного, хоча минуло п'ятнадцять років. Я відчував це серцем.

   Як Дієро Канітар зміг вижити тоді – питання відкрите. Мене більше хвилювало, чому я зустрів мага саме тут і зараз? Як він пов'язаний із Констанцією, і чи пов'язаний взагалі? Можливо, ця зустріч була збігом? Адже де ще ховатися таким людям, як не в Місті Тіней? Ситуація дивна й незрозуміла. А всього незрозумілого краще уникати. Потрібно якомога швидше розібратися з Констанцією, а далі – повернутися до Ордену. Повідомити, що старий ворог живий. Я дав обіцянку майстру, що відніму життя у синьоокої дівчини.

   Я ще в день до цього прийняв рішення все зробити сьогодні, адже інформації я зібрав достатньо. Джизз-Ілар — це не Мірасея, це не Латтгорн. Тут вбивство якоїсь дівки зі степів навряд чи стривожить міську охорону. Особливо вбивство в глибині заплутаного кварталу.

   На вулиці знову стояла спекотна погода, хмари відступили перед рожевими проміннями заходу. Вечір повільно наближався. Взявши себе до рук і відігнавши дурні думки, я знову злився з натовпом. Але тепер позбутися відчуття тривоги не міг.