Розділ 4

Розділ 4

Таверна під назвою «Саламандра» разюче відрізнялася від маленької забігайлівки товстуна Гвіна. Тут всього було багато: багато столів, багато галасу, алкоголю та їжі. В приміщенні повис дурманливий аромат. Десятки збуджених чоловіків перемовлялися про щось своє різними мовами. В Джизз-Іларі кого тільки не зустрінеш. Я непогано володів місцевою мовою, але якби заговорив рідною, мене б усе одно зрозуміли.

За довгою барною стійкою стояло відразу кілька осіб. Я підійшов до вільного чоловіка років шістдесяти, присів. Замовив випити. Почав невимушену бесіду про те та й про се... Прислухався, про що говорять навколо. Спорожнив другу чарку й запитав:

— Про що в місті гомонять?

Я знав, що в Тіньовому Місті відбувається багато подій, але мене цікавила лише одна особа. Ось уже другу добу я неспішно блукав вулицями міста, заглядав до забігайлівок різного рівня паршивості, обережно спілкувався з людьми. Шукав смугляву дівчину років двадцяти п’яти, кучеряву, з темно-синіми очима, яка б захоплювалась магією. А також уважно спостерігав за місцевим життям.

Вулиці кишіли дрібними торговцями, дітлахами-обірванцями, собаками та барвистим наченням. Я кілька разів губився в нескінченних рядах базару. Сонячне світло слабо проникало до міста через густі крони високих дерев. Завдяки цим вічним сутінкам місце й отримало свою назву. Місто Тіней… Та не всі райони міста, звісно, ховалися в напівтемряві. Були тут і розкішні сяючі будинки, великі красиві фасади, що відбивали сонячне проміння. Однак найцікавіше, як завжди, ховалося від цікавих очей.

— Про що? Ну, в «Тихому вирі» наливають гидоту, бородатий Хасим за рогом всім обіцяє продати книгу із заклинаннями, а щоп’ятниці в нас зазвичай бійка. Сьогодні, до речі, п’ятниця. Ще чарочку будеш?

Замість відповіді я кивнув. Третя — остання. Той Хасим точно був шахраєм. Ніхто ніколи так просто не продаватиме книги чи сувої з заклинаннями. Навіть тут. Чоловік із сивими, майже білими вусами наповнив маленьку чарку прозорою рідиною й витріщився на мене:

— А сам ти що тут забув?

Я хильнув чарку, вдихнув через рукав чистої сорочки. Картинно зітхнув:

— Закохався я. Дівчину одну шукаю, ніяк знайти не можу. А вона десь у місті.

Бармен зацікавлено глянув на мене. Рідина вже почала діяти, я відчув, як дерев’яніють ноги. Міцна гидота, швидко ж по голові б’є. Не люблю я алкоголь, але без нього нікуди, якщо мова йде про спілкування з людьми, про пошук інформації.

— Кожен з нас когось шукає, друже, — повчально, з ноткою втоми зазначив мій співрозмовник. — Ми шукаємо когось часом усе життя. Іноді знаходимо. Але знаєш, що найцікавіше?

Бармен нахилився до мене, й обличчя його стало серйозним, погляд — пильним.

— Що часом краще не знаходити? — припустив я і посміхнувся.

Думки пливли неспішно, як хмари в імлі. Я зберігав контроль над тілом та ясність думок, прикидаючись таким собі шукачем пригод напідпитку. Черговою жертвою Міста Тіней.

— Ні. Найцікавіше, що поки ти шукаєш одну людину, інша людина точно шукає тебе.

— Так? Цікаво, і кому я потрібен? Якщо в мене нічого не лишилося. Взагалі!

Здається, кілька відвідувачів «Саламандри» звернули на мене увагу. Стало тихіше. Ну й нехай. Хіба мало диваків та невдах навколо, котрі виливають свою душу барменові? Голосять про особисте? Разом з цим, слова вусатого чоловіка зачепили мене. Все всередині напружилося, стиснулося. Але, як і раніше, зовні мої переживання ніяк не проявлялися.

Річ у тім, що незрозуміле відчуття тривоги почало гризти мене майже відразу, як я прибув до міста. Подібне я відчував ще тоді, в лісі, коли натрапив на трьох розбійників. Відчуття, ніби хтось спостерігає. І поряд якась небезпека.

— Та яка різниця, є у тебе щось чи ні. Суть в іншому. Ти шукаєш дівчину, яка тобі сподобалась. А в цей час інша дівчина шукає тебе. Хіба це погано?

«А може, й не дівчина шукати», — похмуро подумав я. — Це може бути чоловік. Або й декілька.

— Вона така гарна. Очі — сині, як озера. Волосся кучеряве. Казала, що хоче бути магом. Напевно, приворожила мене!..

Дурнувата розмова тривала. Я замовив ще креветок, зовні виглядав зовсім розслабленим та безтурботним. Розповів бармену сумну історію життя невдачливого торговця та мандрівника. Мовляв, єдина радість тепер — знайти прекрасну діву та покликати її заміж. Наївно й смішно, якраз те, що треба. Я майже повністю протрезвів, коли бармен рукою покликав мене до себе. Випромінюючи розгубленість, я нахилився вперед. Мого вуха торкнулися білосніжні вуса, і я почув тихий шепіт:

— Я можу допомогти знайти дівку. Давай золото, підкажу, де шукати.

Продовжуючи посміхатися, я поліз до сумки, що лежала на колінах. Монет залишилося зовсім мало, довелося витратитися на одяг. Не міг же я ходити містом в обідраному лахмітті та весь у болоті. На щастя, в Джизз-Іларі будь-які гроші користувалися попитом, обмінювати монети на місцеві не було потреби. Зараз я справді був схожий на заблукалого торговця: чиста бежева сорочка, трохи вузькі, але майже нові штани.

— Вона могла представлятися як Констанція. Багато років прожила серед степовиків у Вірамі. Це я точно знаю. Хизувалася, що тепер вона королева степів! Можливо, одягнена як степовик, розмовляє їхньою мовою. Практикує магію або цікавиться нею. Бісова дівка…

Публіка в таверні пожвавилася, якийсь здоровань начебто зачепив плечем іншого відвідувача. Почалася словесна перепалка. Наш тихий діалог із барменом навряд чи хтось слухав. Я описав дівчину та неспішно почав викладати на стійку золоті монети. Вусатий чолов’яга кашлянув у кулак. Я додав ще монет. Звісно, я ризикував бути обдуреним, але мені потрібна була інформація. Без грошей я зможу вижити, а Констанцію мені потрібно знайти якнайшвидше.

Я вже встиг відвідати кілька подібних закладів, встиг побалакати з десятком різних торговців. Декому доводилося залишати золото. Мені порадили звернутися до «Саламандри» і поговорити з тутешніми барменами, які тут, мовляв, усе про всіх знають та підкажуть точніше. Кілька секунд вусатий дивився кудись у стелю, ніби згадуючи. Його кудлаті брови насупилися.