Таверна під назвою “Саламандра” разюче відрізнялася від маленької забігайлівки товстуна Гвіна. Тут всього було багато: багато столів, багато галасу, алкоголю та їжі. В приміщенні повис дурманливий аромат. Десятки збуджених чоловіків перемовлялися про щось своє різними мовами. В Джизз-Іларі кого тільки не зустрінеш. Я непогано володів місцевою мовою, але якби заговорив рідною, мене б все одно зрозуміли.
За довгою барною стійкою стояло відразу кілька осіб. Я підійшов до вільного чоловіка років шістдесяти, присів. Замовив випити. Почав невимушену бесіду про те та й про се... Прислухався, про що говорять навколо. Спорожнив другу чарку й запитав:
— Про що в місті гомонять?
Я знав, що в Тіньовому Місті відбувається багато подій, але мене цікавила лише одна особа. Ось вже другу добу я неспішно блукав вулицями міста, заглядав до забігайлівок різного рівня паршивості, обережно спілкувався з людьми. Шукав смугляву дівчину років двадцяти п'яти, кучеряву, з темно-синіми очима, яка б захоплювалась магією. А також уважно спостерігав за місцевим життям.
Вулиці кишіли дрібними торговцями, дітлахами-обірванцями, собаками та барвистим наченням. Я кілька разів губився в нескінченних рядах базару. Сонячне світло слабо проникало до міста через густі крони високих дерев. Завдяки цим вічним сутінкам місце й отримало свою назву. Місто Тіней… Та не всі райони міста, звісно, ховалися в напівтемряві. Були тут і розкішні сяючі будинки, великі красиві фасади, що відбивали сонячне проміння. Однак найцікавіше, як завжди, ховалося від цікавих очей.
— Про що? Ну, в “Тихому вирі” наливають гидоту, бородатий Хасим за рогом всім обіцяє продати книгу із заклинаннями, а щоп’ятниці в нас зазвичай бійка. Сьогодні, до речі, п’ятниця. Ще чарочку будеш?
Замість відповіді я кивнув. Третя — остання. Той Хасим точно був шахраєм. Ніхто ніколи так просто не продаватиме книги, чи сувої з заклинаннями. Навіть тут. Чоловік із сивими, майже білими вусами наповнив маленьку чарку прозорою рідиною й витріщився на мене:
— А сам ти що тут забув?
Я хильнув чарку, вдихнув через рукав чистої сорочки. Картинно зітхнув:
— Закохався я. Дівчину одну шукаю, ніяк знайти не можу. А вона десь у місті.
Бармен зацікавлено глянув на мене. Рідина вже почала діяти, я відчув, як дерев’яніють ноги. Міцна гидота, швидко ж по голові б’є. Не люблю я алкоголь, але без нього нікуди, якщо мова йде про спілкування з людьми, про пошук інформації.
— Кожен з нас когось шукає, друже — Повчально, з ноткою втоми зазначив мій співрозмовник — Ми шукаємо когось часом усе життя. Іноді знаходимо. Але знаєш, що найцікавіше?
Бармен нахилився до мене, й обличчя його стало серйозним, погляд — пильним.
— Що часом краще не знаходити? — Припустив я і посміхнувся.
Думки пливли неспішно, як хмари в імлі. Я зберігав контроль над тілом та ясність думок, прикидаючись таким собі шукачем пригод напідпитку. Черговою жертвою Міста Тіней.
— Ні. Найцікавіше, що поки ти шукаєш одну людину, інша людина точно шукає тебе.
— Так? Цікаво, і кому я потрібен? Якщо в мене нічого не лишилося. Взагалі!
Здається, кілька відвідувачів “Саламандри” звернули на мене увагу. Стало тихіше. Ну й нехай. Хіба мало диваків та невдах навколо, котрі виливають свою душу барменові? Голосять про особисте? Разом з цим, слова вусатого чоловіка зачепили мене. Все всередині напружилося, стиснулося. Але як і раніше, зовні мої переживання ніяк не проявлялися.
Річ у тім, що незрозуміле відчуття тривоги почало гризти мене майже відразу, як я прибув до міста. Подібне я відчував ще тоді, в лісі, коли натрапив на трьох розбійників. Відчуття, ніби хтось спостерігає. І поряд якась небезпека.
— Та яка різниця, є у тебе щось чи ні. Суть в іншому. Ти шукаєш дівчину, яка тобі сподобалась. А в цей час інша дівчина шукає тебе. Хіба це погано?
“А може й не дівчина шукати” — Похмуро подумав я — Це може бути чоловік. Або й декілька.
— Вона така гарна. Очі — сині, як озера. Волосся кучеряве. Казала, що хоче бути магом. Напевно, приворожила мене!..
Дурнувата розмова тривала. Я замовив ще креветок, зовні виглядав зовсім розслабленим та безтурботним. Розповів бармену сумну історію життя невдачливого торговця та мандрівника. Мовляв, єдина радість тепер — знайти прекрасну діву та покликати її заміж. Наївно й смішно, якраз те, що треба. Я майже повністю протрезвів, коли бармен рукою покликав мене до себе. Випромінюючи розгубленість, я нахилився вперед. Мого вуха торкнулися білосніжні вуса, і я почув тихий шепіт:
— Я можу допомогти знайти дівку. Давай золото, підкажу, де шукати.
Продовжуючи посміхатися, я поліз до сумки, що лежала на колінах. Монет залишилося зовсім мало, довелося витратитися на одяг. Не міг же я ходити містом в обідраному лахмітті та весь в болоті. На щастя, в Джизз-Іларі будь-які гроші користувалися попитом, обмінювати монети на місцеві не було потреби. Зараз я справді був схожий на заблукалого торговця: чиста бежева сорочка, трохи вузькі, але майже нові штани.
— Вона могла представлятися як Констанція. Багато років прожила серед степовиків у Вірамі. Це я точно знаю. Хизувалася, що тепер вона королева степів! Можливо, одягнена як степовик, розмовляє їхньою мовою. Практикує магію або цікавиться нею. Бісова дівка…
Публіка в таверні пожвавилася, якийсь здоровань начебто зачепив плечем іншого відвідувача. Почалася словесна перепалка. Наш тихий діалог з барменом навряд чи хтось слухав. Я описав дівчину та неспішно почав викладати на стійку золоті монети. Вусатий чолов'яга кашлянув в кулак. Я додав ще монет. Звісно, я ризикував бути обдуреним, але мені потрібна була інформація. Без грошей я зможу вижити, а Констанцію мені потрібно знайти якнайшвидше.
Я вже встиг відвідати кілька подібних закладів, встиг побалакати з десятком різних торговців. Декому доводилося залишати золото. Мені порадили звернутися до “Саламандри” і поговорити з тутешніми барменами, які тут, мовляв, все про всіх знають та підкажуть точніше. Кілька секунд вусатий дивився кудись в стелю, ніби згадуючи. Його кудлаті брови насупилися.
— Почекай тут. Зараз прийду — Взявши золоті монети, він відійшов назад та зник десь в глибинах приміщення, яке звідси я ніяк не міг розгледіти.
Далі могло статися все, що завгодно: від спроби пограбування до того, що мене зіб’ють зі сліду. І нічого нікому не доведеш — максимум нарвешся на охорону закладу або відразу на клинок в серце.
Але хвилини за дві чоловік повернувся. Голоси в залі стали ще більш гучними та агресивними. Щось впало важке, хтось зойкнув. Пролунав вигук на місцевій мові. Одразу ж з’явилася пара охоронців, які й кинулися зупиняти бійку. Вусатий чоловік знову поманив мене рукою:
— Наприкінці вулиці наліво треба. Там, одразу як вийдеш на розвилку, де ще тварин продають — повернеш праворуч. Йдеш до кінця. Там східний ринок. Перетни його прямо наскрізь. Відразу за східним ринком — район, де живуть степовики. Давно там оселилися. І кажуть, серед степовиків є ворожка. Гадає на картах. Молода. Гарна. Смуглява.
Я кивнув і усміхнувся:
— Ну ось, значить, не все пропало. Буде в мене гарна дружина!
— Ага. Тільки гляди, щоб до смерті не закохався. Бо, як то кажуть, від кохання до ненависті…
Отже, район степовиків. Ворожка. Я попрощався з барменом та швидко вийшов з таверни, де вже бушувала бійка, греміли столи й крісла, кричали люди. Так, мені вже казали про цей район. Логічно було б розпочати пошуки саме з нього. Логічно, але не дуже безпечно. Тому я все ходив довкола району степовиків, спілкувався з людьми то тут, то сям, однак в сам район не заходив. Виходить, є така дівчина. Дійсно практикує. Серед місцевих досить відома…
Після дурманної атмосфери, що огортала “Саламандру”, сухе повітря на вулиці вдарило в легені, і я закашлявся. Надворі стояла спека, поволі вечоріло. З'являлись інколи самотні хмаринки та приховували сонце, але ненадовго.
Провидицю не довелося шукати надто довго. Через хвилин двадцять блукань поміж прилавків та дуже метушливих людей, я нарешті побачив великий намет, зроблений із різнобарвної тканини. Біля входу в намет стояла невелика черга, поруч переминався з ноги на ногу похмурий чоловік з розкосими очима. Ага, ось і степовики. В таких наметах зазвичай працюють різні шарлатани, ворожки та інші доморощені маги. Отже, мені сюди. Треба переконатися, що там сидить саме Констанція. Хіба мало в цьому місті хитрунів, що намагаються витягнути з людей зайву монету? Або хитрих красунь? Я став у чергу останнім.
— Чергу більше не займаємо, чоловіче, ви — останній! — Розпорядився охоронець біля входу місцевою мовою, помітивши мене.
Я кивнув і простодушно посміхнувся. Переді мною стояло шестеро людей, всі вони були різного віку та соціального положення, якщо судити по одягу: літня жінка в лахмітті, блідий юнак — явно не місцевий, дві звичайнісінькі молоді дівчини, бородатий товстун ділового вигляду та підліток. Чекаємо…
Якось ні з того, ні з сього мої вуха налилися кров'ю, а серце почало битися частіше. Щось не так. Я знову відчув чийсь погляд, присутність невидимого ворога. Не розуміючи, звідки чекати небезпеки, я розглядав перехожих, намагаючись не виглядати занепокоєним. І нічого незвичного не помітив. Люди йшли по своїх справах, ринок поступово пустів, торговці збирали свій крам, голосно перемовлялись. Десь плакала дитина. Істерично кричала жінка. Я звик довіряти своїм відчуттям, вони ніколи не підводили. А тривога ніколи не з'являлася просто так… Рюкзак разом з сорочкою прилипли до спини, тіснуваті штани неприємно натирали.
— Старіємо… - Тихо під ніс сказав я.
І дійсно, чого це серце розійшлося, звідки тривога? Я ще раз непомітно огледівся. Нікому до мене не було жодного діла. А черга повільно рухалась.