| Розділ 3

   Двоє бандитів дивилися на мене, як вовки здобич. Їхній лідер оглядав мене з цікавістю. Намагався передбачити мою поведінку. Добре, нехай розмірковує. Це додаткові секунди для мене, і моя ліва рука ще трохи наблизилася до кинджала на поясі.

— Ні-ні, такі фокуси не пройдуть. Все давай: штани, плащ, сумка — давай знімай, поки… — Останні слова молодого розбійника вже звучали голосніше та з відчутним тиском. Один з напарників ватажка поклав руку на руків’я свого меча.

— Зараз я повільно дістану гроші, віддам вам все, собі залишу лише трохи на дорогу. Рюкзак мені потрібен, без одягу не виживу, самі знаєте. Не гарячкуйте… — Я намагався заспокоїти бандитів. Зайва сутичка була ні до чого, краще б вони просто взяли свою здобич і пішли. Всі залишилися б цілі.

   Однак трійця була налаштована вороже, простір між нами зменшувався. Хоча з самого початку нашої милої бесіди вже було зрозуміло, чим воно закінчиться; зустріч з такими персонажами посеред відкритого поля рано-вранці не може завершитися інакше. Дарма я себе тішив та обнадіював.

   Не чекаючи поки мене вдарять, я різко вихопив клинок із піхов на поясі та швидким рухом лівої руки вдарив балакучого бандита в шию. Бризнула кров. Грабіжник якось ошелешено сіпнувся, здригнувся, примружив очі. Потім похитнувся й почав падати. Один із його напарників зреагував хутко, витягнув меча. Але я був швидше. Ухилився від удару. Линув вбік. Другий клинок опинився в моїй правій руці. Дешева броня ніяк не затримувала гостре лезо кинджала; я наніс кілька швидких ударів в потужний корпус другого розбійника, той лише встиг зойкнути.

   Третій бандит закричав чи то від люті, чи від страху. З перекошеним обличчям кинувся на мене і виявився несподівано спритним. Він перехопив мої руки, з усієї сили вдарив ногою в сонячне сплетіння, аж перед очима зірки застрибали. Сильні удари посипалися зверху, вибиваючи повітря з легень. Я ледве відштовхнувся ногами від здорованя, не давши йому забити мене в землю. Зміг різко перекотитися вбік, підвівся, жадібно хапаючи повітря.

Один з кинджалів я загубив у траві. Швидко кинув погляд на інших бандитів: той, що балакучий, лежав обличчям вниз нерухомо; один його товариш тримався за бік, намагаючись повзти до мене; другий продовжував кричати. В його руках невідомо звідки з’явилась сокира – він вже замахнувся та був готовий нанести удар. Ухил. Крок убік. Лезо сокири просвистіло повз. Ще крок і ще один ухил; повторно замахнутися грабіжник не встиг, його зупинили удари моєї зброї. Вже падаючи, бандит вмудрився вдарити мене ногою прямо в коліно. В те саме хворе коліно! В те саме коліно, яке, здавалося, вже давно перестало боліти, яке я беріг останні пів року…

   Пекучий біль вибив землю з-під ніг і приголомшив — я впав. Відчайдушно вдарив ворога ще раз. Вцілив добре. Далі спробував перекотитися, але втратив рівновагу й знову опинився на землі. Найміцніший розбійник нарешті затих. Я швидко відсунувся вбік, спробував спертися на лікті — десь там до мене повз останній з нещасливих злочинців. Він от-от повинен з’явитися…

Попереду, збоку… Позаду… Але навколо було тихо. Точніше, я чув лише власне серце та хрипке дихання. Від пекельного болю в коліні в мене на очах з’явилися сльози, але навіть крізь каламутну пелену я розгледів три тіла в траві. Всі мертві. Ватажок помер одразу, вочевидь, другий напарник намагався дістатися до мене, та не зміг, а третій заспокоївся останнім. Я тихо застогнав від болю. Підвестися вдалося лише після кількох спроб.

— Чудовий початок…

   Те, що сталося, було як погане знамення. Зустріч із трійцею розбійників — чиста випадковість, звісно вони могли оселитися трохи східніше або західніше, і ми б не перетнулися. Очевидно, що нападати на каравани у них не було ані сил, ані можливостей. А от грабувати одинаків — справа підходяща. Це не виглядало як спланована засідка. Кульгаючи, я підійшов до переможених ворогів, витер очі від сліз. Подув теплий вітер; потрібно було швидко знайти другий кинджал і йти далі, адже хто знає, скільки головорізів було спочатку, і хто ще може ховатися в тому непримітному будиночку серед кущів.

* * *
 

— ...А монетки в тебе є? – Запитав купець та хитро примружив очі.

— Є тридцять монет, підійде?

— Давай двадцять, добре? Лізь назад. Але ми їдемо тільки до кордону! До країни будемо заїжджати без попутників! Так?

   Чоловік мав виразний південний акцент, але його мова була зрозумілою, хоч і доволі кумедною.

— Так, я зійду біля Межі.

   Це був величезний караван з хорошою охороною. Торговець явно степовик, про що свідчили смуглява шкіра й розкосі очі. Доволі дивно — зазвичай люди степу обирають дещо інші професії, пов’язані з війною, ковальством та охороною. Кочових торговців зі степу я зустрічав мало.

   Мені вказали на один з возів, де сиділо ще троє пасажирів та охоронець. Очевидно, це були такі ж попутники, як і я, а отже, там мені й місце. Обережно, аби не навантажувати коліно, я заліз до возу, зняв сумку й тихо привітався з іншими пасажирами. Сів. Караван знову рушив.

   Навпроти мене — молодий білявий хлопець з лютнею в обіймах, поруч з ним — дві жінки, схожі на матір та доньку, а ліворуч від мене — охоронець торговця, ну і ще якийсь літній чоловік. Судячи з одягу й доволі великих сумок, жінки теж їхали торгувати. Підбирати попутників для караванів було звичним явищем. Залежно від рівня жадібності, торговці брали різну плату за дорогу, але натомість пасажир отримував безпечний шлях.

   Попутників у караванах можна не боятися. Зазвичай. Адже каравани охоронялись так, що навіть найзухваліший або найдурніший грабіжник обходив їх десятою дорогою. Думка про грабіжників відгукнулася ниючим болем у правому коліні. Бійка коштувала мені надто багато. Я завжди старався не допускати зайвих жертв, вони абсолютно не потрібні — потрібна лише конкретна ціль, одна єдина людина, ну або пара. Чомусь я впевнений, навіть серцем відчуваю, що кожна така “зайва” смерть може накликати біду. Вбивство — не те, чим варто захоплюватися. Це просто спосіб позбутися загрози, інструмент очищення.

— А хочете, я знову щось зіграю? — Раптом запропонував білявий юнак — Все одно ж сидимо мовчки. Га?

   Літній чоловік не відреагував, продовжуючи дивитися кудись у далечінь, а одна з жінок, молодша, усміхнулася. Зате заговорив охоронець:

— Ти ж грав нещодавно, відпочити не хочеш?

— Я в порядку, рука в мене натренована, а голос сильний! Тим більше... — Хлопець кивнув у мій бік — У нас новий пасажир, він не чув наших пісень. То як?

— Тільки давай не щось дурнувате, а таке... — Охоронець задумався, підбираючи слова, і багатозначно клацнув пальцями — Щось красиве.

   Музикант зрозумів його та запропонував:

— “Синій Демон”?

— “Демона” можна, нормальна пісня! — Зрадів охоронець — Ніхто ж не заперечує?

   Я кивнув, мовляв, не заперечую, жінки теж були не проти. Дорога далека, а гарна пісня підніме настрій.

— Тільки... треба згадати. Слова не зовсім пам’ятаю. Потрібна підспівка!

— Буде тобі.

   І хлопець заспівав. Спершу справді ковтаючи половину слів, але охоронець дотримався обіцянки, намагався підспівувати юнакові, підказувати текст, хоча зовсім не потрапляв у ноти. Сам власник лютні співав нехай не ідеально, але доволі добре: