| Розділ 2

   Зібрався та вирушив я рано-вранці, якраз перед сходом сонця. Як завжди, налегко: пара кинджалів, бурдюк з водою, зовсім трохи їжі. Багато брати – повільніше йти.

   Пам'ятаю, як старий Джереом безуспішно намагався привчити мене носити з собою хоча б кілька каменів-хранителів. Це такі маленькі дрібнички, які, за ідеєю, здатні захистити від магії. Кожного вихованця Орден привчає носити камінці при собі й ніколи не губити. А от як на мене, це вселяє хибне почуття безпеки. На мить розслабишся, повіриш у власну невразливість – і ти згинув. Жодні захисні камені не здатні дати справжній захист від магії. Єдиний спосіб залишитися цілим в бою з таким противником – це застати його зненацька.

   Так я жив та працював роками, врешті майстер облишив мене, махнувши рукою. А я й так справлявся добре: роки йшли, збільшувалась кількість успішно виконаних завдань. Тепер вже я сам міг когось навчати. Однак душа не лежала до такої науки в мене. От з Валентом воно якось саме собою виходить. Він хлопець тямущий, розуміє мене одразу, і запам’ятовує все. От і зараз на душі було спокійно, я знав, що Валент не залишить мій сад напризволяще та буде доглядати за рослинами.

   Якщо Джереом був серйозним у своєму намірі – то, отже, все. Мене чекає спокій, апельсинові дерева і тихі чаювання. Навряд чи я захочу покидати стіни монастиря. Навіщо? В мене давно вже є власний будиночок і багато ідей, як скоротати вечір. Були, звісно, певні періоди життя, коли я проживав у різних містах, великих та маленьких. Спілкувався з різними людьми… Однак душа завжди просилась додому, до рідного будиночку та рідних людей.

   Монастир знаходився безпосередньо в Мірійському нагір’ї, на рівнині, оточеній лісом та крутими скелями. Розташування зручне, оскільки далеко не кожен мандрівник міг подолати високий підйом. Зовсім недалеко знаходилося кілька поселень, тільки спустися з гір. Звісно, місцеві знали про монастир, часом, бувало, паломники (або люди, що видавали себе за них) з’являлися біля воріт, і тоді охоронцям доводилося відганяти цих допитливих осіб.

   Які ж тільки чутки не ходили серед місцевих: що всі ми – це збіговисько розбійників, особиста армія короля Мірасеї, таємне зібрання якихось заколотників… Люди завжди намагаються додумати те, чого не знають. Завдання ж Ордену просте, але водночас неймовірно складне. Викорінити магію. В найширшому сенсі; адже завжди знайдуться охочі здобути заборонені знання й осягнути таємне мистецтво.

   Те, що будь-які практики, пов’язані з чарами та чаклуванням, суворо заборонені в Мірасеї, навряд чи зупиняє цікавих дурнів від експериментів. Іноді в процесі такого навчання новоспечений маг отримує травми, стає калікою або навіть зовсім божеволіє. Інколи – перетворюється на справжню загрозу. Адже не можна почуватися в безпеці, коли десь поряд ходить людина, здатна вмить випалити тебе та зруйнувати твій дім. Зробити це буквально.

   Ми – останній рубіж для зла. Знаю, звучить пафосно, але так воно і є насправді. Під злом я не маю на увазі якихось потвор, демонів чи пекло. А скоріше звичайні людські пороки, як ото заздрощі, пиха, ненависть. Тому що як правило, людина, що оволоділа магією хоча б на базовому рівні, починає відчувати себе невразливою. Менше думає, більше вірить у власні сили. Це так само працює, як і з камінчиками-оберегами. І далі все як завжди; хтось на когось не так подивився на вулиці, чи образив, не те щось сказав. Хтось комусь за щось помститися бажає. Або хоче показати своє розуміння того, що таке “добре” і “погано”. Запускається маховик насилля, який потім не здатна зупинити міська варта…

   Я планував вийти до Західного Шляху протягом двох днів. Це довгий торговий маршрут, що з’єднує Мірасею та Джизз-Ілар. Там я й розраховував приєднатися до одного з караванів, щоб подолати частину шляху разом з мандрівними торговцями.

   Літо навколо дбайливо прикрашало природу своєю присутністю. Одразу після світанку з’явилися перші промені сонця, які почали пробиватися крізь гілки ще сонного лісу. Тут, внизу, вітер був значно спокійнішим, ніж в горах. Однак повітря здавалося важчим. Надто давно я не виходив за межі монастиря, і світ внизу тепер відчувався незвично. Десь за дві години я залишив за спиною вітряні гори й узяв напрямок на південь. В цих лісах мені могли трапитися лише поодинокі мисливці та не надто агресивні звірі.

   Крокував я швидко й легко, намагаючись не втрачати з виду орієнтири; тут проходили наші тренування в далекій юності, десь тут ми з Хотчем уперше серйозно побилися… Так і почалася моя дорога до Джизз-Ілару.
 

* * *

   Наступного ранку я зрозумів, що рухаюся швидше, ніж очікував, а отже, коліно дійсно в нормі. Воно не турбувало мене ні під час коротких привалів, ні після не дуже комфортного сну на великому розгалуженому дереві. Я ніколи не носив з собою спальний мішок, а спати в зовсім невідповідних позах давно навчився. Проте заснути швидко не зміг – чи то спів нічних птахів заважав, чи то за пів року я надто звик до свого ліжка.

   Не буду описувати подальший шлях того дня, скажу лише, що в'яленого м'яса в наплічній сумці стало менше, як і води в бурдюках. Ліс закінчився, довелося перейти вбрід брудну річку. На щастя, був кінець червня і майже безвітряна спека.

   Я взяв високий темп, тому до кінця другого дня притомився. Вирішив заночувати в самотній нічліжці біля дороги. За нею починалися пагорби, а за пагорбами — торгові шляхи. Таверна Товстуна Гвіна, очевидно, з'явилася не так вже й давно, я її не пам’ятав. Місце тихе, навряд чи багато постояльців зупинялося тут на ніч. Хіба що самотні шукачі пригод, мандрівники та зовсім дрібні торговці.

   Обабіч нічліжки стояла маленька конюшня та дерев'яний будиночок, у якому можна було впізнати лазню. Біля входу до таверни жваво розмовляли кілька чоловіків; по кремезній фігурі одного з них зрозумів, що це охоронець. Помітивши мене, вони припинили розмову. Я натягнув усмішку на обличчя, підійшов ближче. Двоє чоловіків трохи відступили, і між мною та вхідними дверима залишився лише охоронець.

— Добрий день. Мені б поїсти та переночувати.

— І тобі добрий день. Заходь, Гвін — за стійкою.

   У грізного бородатого здорованя був, на диво, приємний і спокійний голос. Він швидко зміряв мене поглядом, кивнув, пропустив вперед. А ще через кілька секунд, як я увійшов досередини, розмова чоловіків продовжилась.

   В самій таверні було темно й тісно, денне світло погано проникало крізь маленькі вікна, в приміщенні було всього кілька столів, дуже вузькі сходи й, власне, стійка. Попри загальну похмурість та простоту – все чисто.

   Власник закладу, Гвін, стояв за стійкою, байдуже дививлячись на мене маленькими близько посадженими очима. Його руки швидко дістали звідкись знизу склянку, чарку, тарілку зі шматочками чорного хліба. Все це миттю опинилося переді мною.

— Добрий день. Мені б поїсти, поповнити запас води та переночувати до завтра. Кімната знайдеться?

— Знайдеться. П’ятдесят монет. Воду поповню безкоштовно, чай також безкоштовно. З їжі зараз вариться овочевий суп, є м’ясне рагу, є смажена яловичина з рисом. Можемо підсмажити яйця. Є пиво, сидр.

   П’ятдесят монет за такий нічліг — надто висока ціна, справжнє пограбування. В будь-якому більш-менш населеному місці за ці гроші можна було переночувати в хорошому готелі, а подекуди ще й перекусити. Але вголос я нічого не сказав; вибору небагато, а продовжувати шлях не хотілося зовсім. Тим паче тепер я відчув запах їжі з кухні. Вона була одразу за спиною Товстуна Гвіна, двері прочинені, запах виходить. З сумки я дістав мішечок із грошима, почав оглядати приміщення в пошуках столу, де б я міг сісти.

— Підходить. Мені рагу і суп. Чай також буду. Лазню розтопите?

   У відповідь Гвін загарчав і щось пробурмотів собі під ніс. Повільно пішов на кухню. Мабуть, погодився.

   Їжа в Товстуна Гвіна виявилася смачною, тому витрачених грошей було шкода трохи менше. Я швидко впорався з трапезою, випив чаю та наповнив бурдюки свіжою водою. Гвін не зводив з мене очей; боявся, що я вкраду посуд, не інакше. Охоронець, який до цього стояв біля входу, допомагав розтопити лазню.

   Я помився, спробував розслабитися в теплій воді, прикривши очі. Приємно. Хто знає, коли наступного разу я так відпочину? Грубі риси обличчя і маленькі чорні очі видавали в охоронцеві прямого родича Товстуна Гвіна. Таку схожість важко вважати збігом.

— На другому поверсі, другі двері праворуч. Ліжко трохи скрипить. Усе чисте.

   Я кивнув, приймаючи ключ з маленької долоні власника таверни. Вода освіжила тіло й думки, живіт був повний, коліно не боліло; чудовий стан.

   Якщо все буде добре, вже завтра я зустріну якийсь караван та за невелику плату приєднаюся до нього. Я вже збирався прямувати до вузьких сходів, як раптом двері до нічліжки розчахнулися, всередину зайшло двоє чоловіків. Ті самі, яких я бачив на вулиці напередодні. Напевно, постояльці.

— Ей, друже!

   Звернення до мене. Біля сходів я обернувся назад. Звичайні трудяги, один — зовсім молодий.

— Так, ти! Давай до нас в карти та й по пиву, вечір вже — Запропонував молодий, кивнувши в бік столика в самому кутку.

— Ні, дякую, я спати.

— Та ми не на гроші, не бійся. Просто посидіти, побалакати. Чи щось не так?

   А що, власне, "не так"? Наприклад, те, що я взагалі не вживаю алкоголь за рідким винятком. Тільки спеціальні чаї за рецептами п’ю. Або те, що потрібно добре виспатися перед черговим днем шляху. На крайній випадок — те, що будь-який зайвий контакт із людьми зараз небажаний. До міста ще далеко.

— Та ні, хлопці, пограв би й випив, але мені зранку в дорогу, караван чекає, я охоронець. Тому треба бути свіжим — Відмахнувся я, винувато посміхаючись і почав підніматися сходами.

   Мені щось відповіли, але що саме — я вже не хотів чути. Я знайшов другі двері праворуч на другому поверсі, як велів Гвін, відкрив їх виданим ключем. Тут, нагорі, було теж тісно. Здавалося, дах і стіни ось-ось зімкнуться й розчавлять. З іншого боку — менше простору, значить, я зможу контролювати більшу площу в разі чого.

   Добре б жодного "в разі чого" за ніч не сталося. Але, вже лягаючи на неймовірно скрипуче ліжко, я поклав під подушку кинджал. А на ручку дверей — чобіт. Такий нехитрий прийом гарантував, що я точно почую, якщо хтось вирішить до мене навідатися. А далі я провалився в сон. Вже не чув та не відав, грали ті двоє постояльців в карти без мене, чи ні.