Частина І: Особисте прохання | Розділ 1

   Життя тут завжди тихе. Саме в стінах монастиря я хотів би зустріти старість, якщо доживу, адже спокійнішого місця годі й знайти. Від зовнішнього світу наш монастир відділяє кам’яний мур та стіни лісових дерев. Дика природа, хащі та неходжені стежини.

   З того часу, як я виконав останнє завдання і повернувся, минуло вже пів року. За ці місяці в моєму саду виросло кілька чудових апельсинових дерев, хоча вони поки зовсім невеликі. Догляд за садом – справа копітка, але дуже заспокійлива. Кожен кущик, кожна травинка в моєму саду, кожна квітка – це плід довгої праці.

   Звісно, цьому саду ще далеко до оранжереї, але й зараз є чим помилуватися. Почав я займатися своїм садом ще давно, до цього мені привила любов одна дорога мені особа з минулого. Особи вже давно немає, а пристрасть до квітів та красивих рослин залишилася. Ось таке от “не чоловіче” захоплення у мене.

   А ще добре, що є Валент. Цей хлопчина завжди доглядає за рослинами, коли мене немає, дивиться, щоб все було гаразд в моєму будиночку. Валент зовсім юний, в багатьох моментах обдарований, але зовсім ще недосвідчений. Ще одна сирота, для якої монастир став притулком. Валент доглядає за садом, інколи допомагає мені по господарству. А я часом направляю його, десь розповідаю більше, ніж йому розказують майстри на навчанні, ділюся досвідом. Щоправда – дозовано. Саме цей хлопець і відволік мене від тихих роздумів того вечора. Прийшов до мене якраз тоді, коли я збирався пити чай.

— Вчителю?

   Валент виглядав невпевнено, був втомленим. Напевно, одразу після вечірніх занять.

— Так?

— Вас хоче бачити майстер Джереом, просив, щоб ви зайшли до нього, коли зможете. Він у каплиці.

— Дякую – Кивнув я хлопцеві і відставив вбік щойно закипілий чайник. Ех. Чаювання закінчилося, навіть не розпочавшись. Хотілося провести вечір, сидячи на затишній маленькій веранді та спостерігаючи за вечірнім небом, зовсім не було бажання з кимось розмовляти. Особливо з майстром. Чай був хороший, він мав цікаві ефекти. Посидіти б так з чашкою та помріяти...

— І ще хотів спитати… Вибачте за цікавість… Це правда, що одного разу ви місяць виживали в лісі без їжі?

   Я відчув запитальний погляд Валента на своїй потилиці. Вочевидь, це питання хвилювало хлопця, і він піде лише тоді, коли почує відповідь. Цікавий. Місяць, значить. Он як.

— І хто тобі це сказав?

— Вчитель Хотч. На заняттях.

— Ну, якщо вчитель Хотч сказав – то так воно і було насправді, значить. Але я не пам’ятаю.

   Валент все стояв на порозі мого будинку і дивився, не наважуючись розпитувати далі. Мабуть, він хотів би почути щось про труднощі виживання в дикій природі, про голод, холод, боротьбу з хижими звірами. Романтик. Але навіть якби сісти, навіть з трав'яним чаєм, і добре подумати – навряд чи я зміг би розповісти щось цікаве для молодого хлопця. Не хочеться, та й не дуже добрий я оповідач.

— Іди, Валенте, іди. І не забудь, завтра зранку мені потрібна допомога на городі. Ти знаєш.

— Добре, дякую, я буду.

   Валент пішов, а чай почав поволі холонути. Хотч любив розповідати та вигадувати. Він, будучи ще підлітком, навіть писати вірші намагався. Зараз, сподіваюся, він цього не робить, а обмежується лише розважальними історіями для своїх учнів. Сьогодні Хотч розповідає про виживання в лісі, завтра – про боротьбу з якимись демонами, чи ще з чимось. Хоча, мабуть, саме за це його молодь і любить. Тягнуться молоді учні до Хотча, все ходять за ним хвостиком, а він тільки посміхається хитро, та й далі щось розповідає.
 

* * *
 

   Майстер Джереом сидів на одній із лавок. Вечірню молитву давно закінчено, зараз в каплиці порожньо і доволі прохолодно. Зазвичай після молитви всі розходяться хто куди. У молоді мало вільного часу – постійно або тренування, або навчання, або робота. І це добре, бо бадьорий розум породжує лінь, лінь – бездіяльність, бездіяльність – нудьгу, а нудьга – погані вчинки. Чи казав це хтось із наставників, чи я сам якось придумав такі слова – я не впевнений.

— Привіт – Кивнув мені один з майстрів Ордена, Джереом. Він сидів спиною до входу і, відповідно, до мене. Його сива борода завжди була доглянута та чиста.

— Добрий вечір, майстре. Ви хотіли мене бачити?

— Так. Не стій біля дверей, сідай поруч.

   Така близькість з майстром була незвичною, набагато звичніше було б сидіти навпроти в його кабінеті, а не тут, у напівтемряві каплиці. Ще й на старій вузенькій лаві. Майстер Джереом трохи нахилився до мене, почав говорити:

— Заспокоює мене наша каплиця. Ось посидиш так, подумаєш, і всі тривоги відступають. Є прохання. Ти зробиш це особисто для мене, але на благо нас всіх. Пошук та усунення. Жінка. Давно практикуюча…

   В монотонній промові старого важко було вловити настрій або певну емоцію. Той, хто ніколи не спілкувався з майстром, міг би подумати, що старий сповнений байдужості та абсолютно про все на світі говорить однаковим тоном. Молодь взагалі сприймала мовлення Джереома як бубоніння, посміювалась поза очі. Це вони дарма, звичайно.

   Джереом продовжував говорити, я слухав, не перебивав. Старших не годиться перебивати, особливо якщо вони дають тобі цінну інформацію. А зайвих деталей в моєму ремеслі не буває.

— …знаходиться в Джизз-Іларі, в Тіньовому Місті. Найкраще буде, якщо ти вирушиш завтра вранці. Не зволікаючи.

   Вранці, отже. Я зрозумів, що чаювання доведеться відкласти на невизначений термін. З іншого боку – в стінах монастиря я просидів доволі довго. Це був найдовший період відпочинку мабуть за років п’ять. Пора знову братися до справи, інакше, як любить говорити Хотч, “руки, для яких не придумали справу, починають лоскотати дупу або своєму господарю, або комусь іншому”. Дурнуваті, хоча не позбавлені сенсу слова.

— Хто вона?

   На питання старий відповів не одразу. Він зітхнув і замість вже звичної нудної тиради продовжив якось наче винувато, ніби соромлячись, через силу:

— Синку, я зараз все тобі розповім. Розмова має залишитися між нами, адже ніхто цього не знає в Ордені, жодна людина.

   Майстер міг назвати когось із нас сином або хлопчиком, але таке звернення можна було почути вкрай рідко. В певному сенсі, кожен вихованець Ордену є сином для Джереома.

— Я був одружений багато років тому. Бог подарував мені міцний шлюб, хорошу дружину і доньку. Дружина моя померла майже одразу після пологів, а доньку я виховував сам. Вона росла тут, в стінах Ордену, але ти її не пам’ятаєш, напевно. Була така кучерява дівчинка. Ніхто не знав, що це моя донька. Вона вчилась та тренувалася з хлопчаками. Дуже я хотів зробити її своєю спадкоємицею.

   Я неабияк здивувався, коли почув це. У нашого Джереома колись була дочка! Та ще й тут виховувалася, в стінах Ордену! Так-то присутність жінок в Ордені не було чимось неймовірним, та диким – жінки жили посеред нас, однак не разом, а у своїх відокремлених будівлях, зі своїм невеликим господарством. Щоправда, останніми роками їх знову ставало менше, а хлопчаків і чоловіків – більше.

   Моє обличчя не виражало емоцій, а дивувався я тільки подумки. Тому старий продовжив говорити. М’язи лиця у мене давно вже нічого не демонстрували. Але ось подібних зізнань я ніяк не міг очікувати, тим паче від Джереома. Тим більше ввечері після трудового дня.

— Констанція була складною дитиною. Важким підлітком. Вона добре вчилася, могла б стати чудовим слідопитом. Ми не завжди ладнали, а одного разу вона втекла з монастиря. В тринадцять років. Я намагався її повернути. Знайти й привести додому. Багато разів посилав людей… І чим більше я її повертав, тим сильніше вона мене ненавиділа. Зрештою, вона пішла остаточно й вийшла заміж за якогось дикуна в степах, як мені донесли. Уявляєш?

   Старий замовк і знову зітхнув, тепер можна було чітко відчути, наскільки важко йому дається ця розповідь. Я продовжував слухати мовчки, намагаючись вловити кожне слово, не пропустити жодної деталі.

— Можливо, вона зробила це на зло мені, але я тоді стерпів. Зробив все, щоб ніхто з Ордену не дістався до неї. Ну, зникла дівчинка з монастиря, не витримала цього життя, втекла. Кому яке діло… Я покривав цю невдячну змію, поки вона з дикунами займалася Бог знає чим, поки вона оскверняла себе та свій рід. З усіма тими язичниками та шаманами, з проклятою нечистю. А тепер, через стільки років, я дізнаюся, що моя рідна дочка – практикуюча.

   “Практикуючими” чи “практикантами” в Ордені прийнято називати всіх, хто цікавиться магією або просто прагне здобути таємні знання різними способами. Тих, кого ми викорінюємо з цього світу, хто несе загрозу простим людям.

— Інформація точна?

— Абсолютно. Хтось десь чув, бачив, всюди ж повно допитливих очей і вух. Інформація від декількох джерел. Співпадає. Вона зрадила мене та все, в що ми віримо. А я намагався відстежувати життя доньки. Точно знаю, що Констанція серйозно почала вивчати магію. Я не даю тобі завдання, я прошу тебе – забери її життя. Нехай мій рід перерветься на моїй доньці, і мій сором закінчиться.

   В останніх словах майстра просочувалася біль та образа. Деякий час він сидів, мовчки втупившись у підлогу старої каплиці, міцно стискаючи кулаки. Від такого напруження пальці побіліли.

— Я заберу її життя і перерву рід, майстре. Розумію, що ви з донькою бачилися давно, але в мене є до вас кілька запитань суто як до батька. Повинен уточнити певні моменти…

   Чим більше я знаю про звички людини, про її життєвий шлях та характер, тим краще й швидше зможу виконати завдання. Майстер відповідав на мої запитання сухо, але вичерпно. Він знову повернувся до свого звичайного стану, хвилинна ніжність та “синку” зникли так само швидко, як і з’явилися.

— І ще. Для Ордену ти вирушаєш до Тіньового Міста, щоб усунути просто якусь там чаклунку. Чергову. Все, що потрібно, я тобі розповів. Якщо виникнуть питання – можеш прийти до мене й спитати цієї ночі, розбудити.

— Я все зрозумів. Питань немає поки. Тоді я збираюся та вирушаю завтра ж вранці.

   Я попрощався з майстром, вже підійшов до виходу, як він спитав мене ніби ненароком:

— Як твоє коліно? Ти повернувся до норми?

— Так, коліно в порядку, майстре, дякую. Я готовий.

   Цікаво, до чого ця турбота? Джереом ніколи не відзначався співчуттям, навіть в дитинстві, коли я впав з дерева і ревів на весь двір, на його обличчі навіть м’яз не здригнувся. Я пам’ятав це.

— Тобі зараз сорок п’ять років, так?

— Так.

— Я думаю, що після цього завдання ти можеш завершити роботу. Хочеш – залишайся в Ордені та допомагай нам. Хочеш – іди до міста та будуй мирське життя. Це твій останній вихід “в поле”, посланцю.

   Я кивнув та мовчки вийшов на вулицю. Було вже темно. Лише у вікнах будівель монастиря мерехтіло світло ламп, було чути тихі розмови наших охоронців. Молоді вихованці вже принишкли та готувалися до сну. В монастирі завжди панував порядок та ніколи не було порушників. Точніше, їх дуже швидко й ефективно до цього порядку привчали. Перевиховували.

   Почуте від старого викликало змішані почуття. Подібна пропозиція вийти на спокій – розкіш. Дехто з нас не може її дочекатися роками й виконує завдання “в полях”, поки не загине або зовсім не зляже від травм та хвороб. Але водночас… Я задумався й зрозумів, що поки не можу розібрати власні переживання, мені більше радісно, чи сумно. В будь-якому випадку, зараз точно не було часу роздумувати про можливий “відхід у відставку”. Попереду мене чекала ніч зборів та зовсім недовгий сон; за роки я так і не навчився добре висипатися перед завданнями.