Розділ 1

Розділ 1

Життя тут завжди тихе. Саме в стінах монастиря я хотів би зустріти старість, якщо доживу, адже спокійнішого місця годі й знайти. Від зовнішнього світу наш монастир відділяє кам’яний мур та стіни лісових дерев. Дика природа, хащі та неходжені стежини.

З того часу, як я виконав останнє завдання і повернувся, минуло вже пів року. За ці місяці в моєму саду виросло кілька чудових апельсинових дерев, хоча вони поки зовсім невеликі. Догляд за садом — справа копітка, але дуже заспокійлива. Кожен кущик, кожна травинка в моєму саду, кожна квітка — це плід довгої праці.

Звісно, цьому саду ще далеко до оранжереї, але й зараз є чим помилуватися. Почав я займатися своїм садом ще давно — до цього мені привила любов одна дорога мені особа з минулого. Особи вже давно немає, а пристрасть до квітів та красивих рослин залишилася. Ось таке от «не чоловіче» захоплення у мене.

А ще добре, що є Валент. Цей хлопчина завжди доглядає за рослинами, коли мене немає, дивиться, щоб усе було гаразд у моєму будиночку. Валент зовсім юний, у багатьох моментах обдарований, але зовсім ще недосвідчений. Ще одна сирота, для якої монастир став притулком. Валент доглядає за садом, інколи допомагає мені по господарству. А я часом направляю його, десь розповідаю більше, ніж йому кажуть майстри на навчанні, ділюся досвідом. Щоправда — дозовано. Саме цей хлопець і відволік мене від тихих роздумів того вечора. Прийшов до мене якраз тоді, коли я збирався пити чай.

— Вчителю?

Валент виглядав невпевнено, був втомленим. Напевно, щойно після вечірніх занять.

— Так?

— Вас хоче бачити майстер Джереом, просив, щоб ви зайшли до нього, коли зможете. Він у каплиці.

— Дякую, — кивнув я хлопцеві і відставив убік щойно закипілий чайник. Ех. Чаювання закінчилося, навіть не розпочавшись. Хотілося провести вечір, сидячи на затишній маленькій веранді та спостерігаючи за вечірнім небом. Зовсім не було бажання з кимось розмовляти. Особливо з майстром. Чай був хороший — він мав цікаві ефекти. Посидіти б так з чашкою та помріяти...

— І ще хотів спитати… Вибачте за цікавість… Це правда, що одного разу ви місяць виживали в лісі без їжі?

Я відчув запитальний погляд Валента на своїй потилиці. Вочевидь, це питання хвилювало хлопця, і він піде лише тоді, коли почує відповідь. Цікавий. Місяць, значить. Он як.

— І хто тобі це сказав?

— Вчитель Хотч. На заняттях.

— Ну, якщо вчитель Хотч сказав — то так воно і було насправді, значить. Але я не пам’ятаю.

Валент все стояв на порозі мого будинку і дивився, не наважуючись розпитувати далі. Мабуть, він хотів би почути щось про труднощі виживання в дикій природі, про голод, холод, боротьбу з хижими звірами. Романтик. Але навіть якби сісти, навіть з трав’яним чаєм, і добре подумати — навряд чи я зміг би розповісти щось цікаве для молодого хлопця. Не хочеться, та й не дуже добрий я оповідач.

— Іди, Валенте, іди. І не забудь, завтра зранку мені потрібна допомога на городі. Ти знаєш.

— Добре, дякую, я буду.

Валент пішов, а чай почав поволі холонути. Хотч любив розповідати та вигадувати. Він, будучи ще підлітком, навіть писати вірші намагався. Зараз, сподіваюся, він цього не робить, а обмежується лише розважальними історіями для своїх учнів. Сьогодні Хотч розповідає про виживання в лісі, завтра — про боротьбу з якимись демонами, чи ще з чимось. Хоча, мабуть, саме за це його молодь і любить. Тягнуться молоді учні до Хотча, все ходять за ним хвостиком, а він тільки посміхається хитро, та й далі щось розповідає.

* * *
 

Майстер Джереом сидів на одній із лавок. Вечірню молитву давно закінчено, зараз у каплиці порожньо і доволі прохолодно. Зазвичай після молитви всі розходяться хто куди. У молоді мало вільного часу — постійно або тренування, або навчання, або робота. І це добре, бо бадьорий розум породжує лінь, лінь — бездіяльність, бездіяльність — нудьгу, а нудьга — погані вчинки. Чи казав це хтось із наставників, чи я сам якось придумав такі слова — я не впевнений.

— Привіт, — кивнув мені один із майстрів Ордена, Джереом. Він сидів спиною до входу і, відповідно, до мене. Його сива борода завжди була доглянута та чиста.

— Добрий вечір, майстре. Ви хотіли мене бачити?

— Так. Не стій біля дверей, сідай поруч.

Така близькість з майстром була незвичною, набагато звичніше було б сидіти навпроти в його кабінеті, а не тут, у напівтемряві каплиці. Ще й на старій вузенькій лаві. Майстер Джереом трохи нахилився до мене, почав говорити:

— Заспокоює мене наша каплиця. Ось посидиш так, подумаєш — і всі тривоги відступають. Є прохання. Ти зробиш це особисто для мене, але на благо нас усіх. Пошук та усунення. Жінка. Давно практикуюча…

У монотонній промові старого важко було вловити настрій або певну емоцію. Той, хто ніколи не спілкувався з майстром, міг би подумати, що старий сповнений байдужості та абсолютно про все на світі говорить однаковим тоном. Молодь взагалі сприймала мовлення Джереома як бубоніння, посміювалась поза очі. Це вони дарма, звичайно.

Джереом продовжував говорити, я слухав, не перебивав. Старших не годиться перебивати, особливо якщо вони дають тобі цінну інформацію. А зайвих деталей у моєму ремеслі не буває.

— …знаходиться в Джизз-Іларі, в Тіньовому Місті. Найкраще буде, якщо ти вирушиш завтра вранці. Не зволікаючи.

Вранці, отже. Я зрозумів, що чаювання доведеться відкласти на невизначений термін. З іншого боку — в стінах монастиря я просидів доволі довго. Це був найдовший період відпочинку, мабуть, за років п’ять. Пора знову братися до справи, інакше, як любить говорити Хотч, «руки, для яких не придумали справу, починають лоскотати дупу або своєму господарю, або комусь іншому». Дурнуваті, хоча не позбавлені сенсу слова.

— Хто вона?

На питання старий відповів не одразу. Він зітхнув і, замість уже звичної нудної тиради, продовжив якось наче винувато, ніби соромлячись, через силу: