Глава 29

Наступного дня Мартін, як і планував, відправився до портового міста. Його команда збільшилася та оновила склад; так Філнар залишився в Місті Тіней разом із більшою частиною зроблених під час допитів записів. Слідопит — досвідчений, на нього можна було залишити Тайріс із Фенріксом.

Побратими викопали всіх мерців та підтвердили, що два степовики є серед них. Ймовірно, Даніель казав правду.

Ібрагім Нуратдін, учень Канітара міг бути джерелом сюрпризів та небезпек. Сам чаклун цілком міг залягти на дно в Джинпорті. Тому треба бути готовим до всього. В Ордені це теж розуміли, тому й зібрали великий ударний кулак із бійців.

— Рий далі тут. Витягни на білий світ цю Кеїшу. І тих інших зі списку, кого не знайшли. У всьому слухаєш Філнара. За будинком пильнуй. Я тобі нічого не гарантую, але якщо буде пуття — може, замовлю слово перед настоятелями за тебе. Ага?

— Я все розумію, Мартіне. Ну. Все буде чітко, тельбухами своїми клянуся. Ти ж бачиш, гвардійців підтягнули, ще сьогодні з парочкою типів поговорю. Все виправлю!

— Виправляй, Аджаре. Аби тебе міняти не довелося.

Так, проспавши всього декілька годин у таверні, Мартін з групою покинули Місто Тіней. Спеки можна не боятися, адже сезон дощів завжди приносив незвично холодний вітер для тропіків та важке сіре небо; навколо буяла зелена осінь.

Дороги геть порозмивало, повсюди розляглося болото та бруд. Багато караванників припиняли їздити, чекали кращої погоди, щоб закінчився хворобливий сезон.

Тому шлях для Мартіна був неприємним та важким. Він зайняв декілька днів. Тропічна земля нагадувала густе тісто, що жадібно поглинало взуття, а мокре вологе повітря змішувалося з запахом гнилі, бруду, сирої зелені.

З твердим наміром вичистити Джинпорт від практикантів, Мартін ступив своїм важким черевиком на мокрий ґрунт та зробив ще один крок. Він не сумнівався, що попереду — протистояння. 

* * *

— Ласкаво-ласкаво просимо, друзі наші мірасейські! — підкреслено привітався та усміхнувся Кіготь.

Його головорізи стояли поряд, схрестивши руки на грудях. Злісне дно брудного міста, а не люди. Голос цього пройдисвіта звучав так, ніби піски Джитт-Ілару здерли з нього усі залишки щирості. Саме з такими особами Ордену й доводиться працювати. Ця місія не буде винятком.

Неприємний чоловік одразу не сподобався Мартіну. Чого можна сподіватися від піратів та розбійників? А нічого не вдієш, тут і так важко з союзниками.

— Угу. Дякую, — похмуро відповів Мартін та скривився від чергового приступу головного болю. Дощ все продовжував падати з неба, а сам боєць занедужав. Взагалі частина команди тепер шморгала носом та покашлювала час від часу. Тому бажання знайти й задушити голими руками Дієро Канітара тільки зростало.

Кіготь — ватажок однієї з багатьох банд портового міста — повинен був ввести Мартіна в курс справ, розповісти про Ібрагіма Нуратдіна. Зупинилася ж група прибульців у плаваючій таверні з красномовною назвою «Фатальний випадок». Стара посудина, що більше не ходила в далекі плавання, була перероблена в заклад для веселощів та відпочинку. Щоправда, зараз всередині не було жодних гостей, не лунала музика. Все тут виглядало занедбаним. Дошки зловісно поскрипували від кожного кроку та руху морських хвиль. Павутиння звисало по темних закутках під стелею. Жевріло тьмяне світло брудних ламп. Вився запах солоної води, змішаний з пилюкою.

Відпочинок справді був потрібен — дорога не видалась надто довгою, проте через постійну зливу всі почували себе паршиво, особливо молодняк. Незагартованих бійців тут було мало, однак і це дратувало Мартіна. Не та справа, щоб молодим досвіду набиратися... 

Потрібно перевести подих та переодягнутися, наповнити шлунок.

Власне, поки більша частина побратимів приходила до тями, Мартін вже бесідував з агентом. Кіготь запевняв, що нічого не чув про прибуття жодного чаклуна. А от щодо Нуратдіна — є така людина.

— Від Аджара на днях листа одержав. Знаю, що вам Ібрагім Два Удари потрібен. Ми тут повітря просто так не переганяли, підготувалися до вашого приходу. 

— Два Удари? — перепитав Мартін, намагаючись не показувати співрозмовнику свого стану. Їх залишили сам на сам біля напівтемного бару. Довкола — ні душі, судно похитувалося на хвилях. Спільники Кігтя піднялися догори, на палубу. Самотні приміщення проковтував морок. Виходило, розбійники виділили на їхнє розміщення цілий корабель-таверну.

Мартін і сам планував перепочити, але спершу — поговорити про справу. Його все більше напружував підкреслено ввічливий говір цього покидька.

— Так він себе називає. Кажуть люди, що з двох ударів вибиває будь-кого в броні. Шаблі він свої любить дуже.

— Ага. Шаблі, кажеш. А магія?

— Та яка там магія. Він навряд чи вміє добре читати. Як і всі ми тут. Це ж ви з Мірасеї прийшли нас просвітлювати, еге ж?

Криві зуби Кігтя знову вигнули йому рот у щось схоже на вишкір. Мартін стримав себе, щоб продовжити діалог. Зараз не час був псувати стосунки. А от потім...

— Нам треба його взяти живим. Обшукати все його. Що скажеш про банду Нуратдіна? Скільки людей?

— Десятки два точно постійсно з ним... Хлопці серйозні, вони увесь Зелений берег тримають. Всі в місті знають Два Удари. Ми з ними не контактуємо майже. Інтереси не перетинаються.

Умовно портове місто було прийнято ділити на декілька частин: Синій, Зелений, та Золотий берег. Кожен з цих берегів мав свій причал та гарно розбудоване узбережжя, куди достойній людині навіть посеред білого дня страшно зайти.

І якщо в Тіньовому місті гвардія все ж володіла вагою та владою, то Джинпорт — прихисток для повного безладу у всіх сенсах. Варта тут своя була, і управитель свій проживав при розкішному дворі, так. Але реальна влада в руках інших осіб знаходилася; Джинпорт був державою в державі. Власне, як і більшість великих міст Джитт-Ілару. Тільки яскравіше. Гостріше.