Глава 28

У скрині Канітара було багато золота й трохи срібняків. Це скарбниця будинку — ось що прийшло на думку Мартіну. Що робити з монетами? Забрати, звичайно. Більше монет — більше нової броні для братів та сестер в Ордені. Зброї, одягу... Не все умільці з монастиря могли майструвати власноруч.

Ще всередині знайшлося декілька сувоїв, списаних неохайним почерком. І окремо — список з іменами. Частину було закреслено. Що це за особи? Цілі? Об’єкти переслідування? Список потенційних союзників?

Тайріс та Фенрікс же не знайшли нічого корисного в домі і далі відправилися до підвалу. Хоч Мартін і був цілком упевнений у молодих помічниках, проте він все ж і сам пройшовся приміщеннями, оглядаючи їх. 

Внизу, у підвалі, все ще тьмяно сяяли кристали, що поки не встигли розрядитися до кінця. Кров на килимі, видовбана молотом стіна, над якою постарався Даніель, тиша й морок. А ще — багато рослин: підземний сад тут розвів Дієро Канітар. Чи це був попередній власник будинку, Пилип? Неважливо.

Свіже кладовище з послідовниками чаклуна довго не довелося шукати. Полонений практикант ще говорив про двох невідомих степовиків, ті теж лежали в вогкій землі. Вони могли бути нападниками... Ось тут і починалися додаткові запитання у Мартіна. Посланець же, коли повернувся, нічого не казав про те, що йому хтось допомагав. То що це за покійники?..

Треба б розкопати мерців та оглянути їх, однак цим нехай займається інша група. Мартіну ж потрібно було детально вивчити будинок. 

Врешті вони дійшли до підземелля, де востаннє бачили Дієро Канітара. Запалили факели та пройшли за висохлим слідом із крові, що тягнувся землею. Інші кристали в будинку використовувати не наважилися, адже Бог його зна, що ще чаклун міг з ними зробити.

Отже, Даніель був останнім з учнів Дієро Канітара. Ще одного мужика в червоній хустині прикінчив Флоріан у джунглях. Ймовірно — того самого Імана, з яким молодий ходив до Джинпорту. Втім, не можна втрачати пильність.

У глибини катакомб теж зараз не влізеш, припасів небагато. І часу. Джинпорт чекає, допити ждуть теж... Хто міг підказати на рахунок підземель? Місцевий хтось, вірно. Аджар.

— Втратити стільки крові й вижити — це ж неможливо. Дуже, дуже сильна магія хіба що, — відмітила Тайріс, оглядаючи місце, де кривавий слід раптово обривався, — швидко себе залікував. Не розчинився ж він у повітря, га?

— Посланець йому печінку пробив, я чув, — подав голос Фенрікс, оглядаючи вузькі стіни підземного коридору, — яка магія може врятувати від такого?

— Ви неуважні на заняттях, молодь. На момент бою у старого був артефакт. Він і підсилив його.

— Але все одно — слід обривається... Може хіба так кров зупинитися?

— А це, Фенріксе, нам показує, що ворог — сильний, і ми поки не знаємо, що він може. Хтось у підземеллі міг відтягнути чаклуна. Забрати тіло. Менше балакайте. Більше думайте.

— Прийнято. Ми ось чули на лекціях, — вже менш упевнено додав Фенрікс — Дієро Канітар же мертвим має бути... Так? А тут — живий, виявилося.

— Ага. І який висновок зі старої історії ми можемо зробити?

— Що відправити цього чаклуна до предків — завдання геть складне.

Мартін усміхнувся, подумки погоджуючись із молодим слідопитом.

— Тут холодом віє.

Тайріс раптом промовила це та обняла себе за плечі. Справа була не у дівчині. Десь там, у глибинах, щось люто завивало. Воно не було чутно одразу, а ставало тільки гучніше з кожним кроком. Чим далі вони заходили в цих печерах — тим більш виразним було моторошне завивання. І чи то просто вітер — чи якась жива істота...

З пітьми на членів групи дули потоки сирого повітря. Обвивали руки, ноги, неприємно лоскотали. Мартін завмер, прислухався. Катакомби жили; десь щось скрипнуло, стукнуло. Впало. Знову завило протяжно. Цокнуло.

Чоловік збагнув, що чим довше стояти й слухати, тим більше дивного можна почути у цих тунелях, тому й обірвав мовчання:

— Тому що підземелля глибокі. Зараз ми все одно не будемо йти далі. Охорону приставимо, от що. І зверху, в будинку. І тут.

* * *
 

День видався важким — довелося багато думати та спілкуватися. Аджар організував їм для роботи досить зручні кімнати в одній з таверн міста. За все заплатив, усе взяв на себе. Просторі, світлі приміщення, та й народ усередині виглядав пристойніше, ніж більша частина перехожих у Місті Тіней. Ось тільки довелося вивести всіх постояльців на час спілкування.

Аджар зі шкіри пнувся, лиш би вгодити. Так уже пізно ввечері до Мартіна прийшло семеро міських гвардійців і ще декілька дебелих мужиків. Спільними зусиллями вдалося зібрати тих самих людей зі списку Дієро Канітара, а також шахраїв та «вуличних відьом», на кого вказував сам Аджар.

Люди заходили по одному, бесіду проводили по черзі Філнар та Мартін. Час від часу вони знову відігрували поганого та хорошого вартового. Силу намагалися не застосовувати, хоча декому з городян воно б точно не завадило.

Так просто покинути таверну було неможливо, варта зараз усім допомагала бійцям Ордену, стерегла двері. Міський управитель пішов на контакт та не став перешкоджати. Навіть своїх людей ще додатково відправив до будинку Пилипа. Щоб ніхто не вештався там, ні знизу, ні зверху.

Дехто з людей придурювався, що не розуміє мову, клеїв дурня. Важко знайти більший осередок культурного різноманіття, ніж Джитт-Ілар, тому мірасейську тут усі знали без винятку. Але з такими впертими персонами вже допомагав місцевий Аджар — він умів гарно витягувати інформацію від городянан, заговорюючи їх. Словоблуд.

Близько опівночі нарешті прибула ще одна група бійців з монастиря, тоді допит пішов легше. В якийсь момент Мартін взяв перерву та вийшов з Аджаром надвір, щоб переговорити та відпочити від пик обурених людей.

Вести нотатки знову довірили Фенріксу й Тайріс. Нехай вчаться працювати з інформацією. Ще трохи — і молодим можна буде делегувати проведення серйозних бесід.