Глава 27

— Ми йдемо, — сказав Філнар та розв’язав кисті Даніелю.

Той не зміг ні підвести руки, ні самостійно встати. Він все хапав повітря та з недовірою глядів на своїх мучителів одним оком, адже інше — заплило.

Люди Ордену виходили з кімнати, хтось переступив Даніеля як непотріб. На мить забарився лишень Мартін. Він, перед тим виходив надвір кілька разів, потім повертався. Недобре зиркав на практиканта, проте більше не бив.

Боєць зняв з полоненого камінець на шнурку, забрав оберіг назад. Нахилився впритул. Щось блиснуло в руці бійця на коротку мить, Даніель і не зрозумів. Тільки відчув, як чоловік ткнув його в живіт, там де ребра. Майже не боляче. Після чого, Мартін застеріг:

— Може, ти виживеш. Розцінюй як шанс. Ще раз попадешся на магії — ми тебе уб’єм. Ясно?

— Т-так.

І дерев’яні двері зачинилися до кімнати, всі пішли. Десь із коридору пролунав голос, що здається належав чоловіку з чорними вусами:

— Пропився як скотина, ага. Фу, лайно віслюче. Неясно, чи баба, чи хлоп. Ні, ну скажіть, от такі нині чаклуни!

Тупіт ніг віддалявся, заскрипіли сходи.

Даніель голосно застогнав, проковтнувши власну кров. Спробував доповзти до ліжка, та зрозумів, що щось не так. Ні, справа не в ударах, не у крові, що все прибувала до рота. Холодок з’явився незрозумілий десь там, де... Щось... текло біля живота.

Живіт.

Даніель торкнувся рукою своїх ребер, куди його ткнув Мартін. Кров. Вона ж розтікалася внизу.

Рана.

— Н-ні...Ні...

Біль. В душі пекло найдужче. Думки спершу вибухнули в голові вогнем, молодий послідовник чаклуна знову спробував сіпнутись, втрачаючи дихання від жаху... А потім враз усе заспокоїлося. Всі страхи та думки запульсували слабше.

Повзти треба... треба...

Ні, нікуди він відповзе. Не подінеться. Ніяк не втече.

Ледь чутно застогнавши, Даніель завмер на брудному килимі, заплющивши очі.

* * *
 

Той самий дім належав одному з місцевих ділків. Не остання людина у місті; мужичок володів декількома магазинами та мав свою частку на двох ринках. Аджар привів групу до нього на зустріч, щоб поспілкуватися.

Охорона товстосума спершу не бажала пропускати незнайомців, але Аджар швидко владнав цей момент. Він щось тихо сказав одному з бійців, тому, котрий, вочевидь, був старшим. І воно подіяло.

Он як може вирішувати справи агент. То чого раніше нічого не робив? Чому нічого не знав про Канітара?..

Звали «добродія» Пилипом, і був він родом з Теллану, батьківщини філософів та судноплавства. Обурювався він спершу, мовляв, від справ тут відривають усілякі... Вриваються до робочого місця. Проте коли Філнар та Мартін оголили леза своїх клинків — заспокоївся.

— Ми з Ордену, дурило. Шпаківню закрив свою і охорону надвір відправ. У нас приватна бесіда.

Слова Мартіна прозвучали тихо, проте вкрай вагомо. Пилип ще трохи повитріщався на свою охорону. Бійці й не думали вмішуватися.

— Ну... кгм... Так. Ідіть, ідіть надвір... Тут же... все в порядку в нас. Бесіду вести будемо...

Далі Пилип щиро запевняв, що в житті б не міг подумати, буцімто хтось буде займатися таким неподобством, як магія, в його рідній оселі. А проживав тепер там його давній друг Марко з товаришами. А не якийсь там Дієро Канітар з адептами-чаклунами. Що за маячня взагалі!? Це ж Марко! Яка магія? Канітар? Це хто взагалі?..

Про жодне листування з кимось, хто проживає в Теллані, Пилип теж не відав.

Чи могли вони влаштувати йому допит? Так, але й ризик тут був іншим. Джитт-Ілар — наразі не надто дружня територія, тут править чужа сила. Силу цю підкорити можна, проте краще більш делікатно спрацювати. З міською вартою, звісно, справи владнати вдасться, якщо що... Пилип цей просто фігура важлива в місті. Тому Мартін вирішив обмежитися розмовою; люди при владі це завжди цінність для Ордену.

Ще кидалося в вічі те, що Пилип, говорячи про свій дім біля східної стіни, наче втрачав думку. Зупинявся ні з того, ні з сього... Як дитина. Мартін подумав, що у цього товстосума промиті мізки. І що це — наслідки ментальної магії. Якщо так, то пристрасний допит ділового чоловічка все одно нічого б не дав...

Хитрий Канітар вліз до голови Пилипа та навіяв йому все, що вважав за потрібне.

— Я не знаю, про що ви говорите. Марко мені нічого не казав. А що сталося з моїм другом? Все добре?

— Все чудово з Марко. Ми за нього хвилюємося, от і прийшли, — лагідно проговорив Філнар, натягуючи на обличчя добру усмішку.

— Ми десь тиждень не бачилися… Так а що вам треба від мого дому, можете сказати? Марко — мій друг. Що потрібно Ордену вашому?

— Нічого не треба, все гаразд. Займайся далі своїми справами. Ми — друзі твого Марка.

Заглянеш до очей йому — і порожньо там. Тільки блиск.

Вони не стали продовжувати розмову, а мовчки покинули двоповерхову будівлю із позолотою на воротах. Охоронці все дивилися їм услід, один з них витріщався на стегна Тайріс. Дівчина спіймала його погляд, у відповідь тільки підняла підборіддя вище. Цікаво, що з цими невдахами далі зробить Пилип? Звільнить, чи просто покарає?

Аджар лаявся під ніс та раз по раз стискав кулаки, голосно сопів.

— Ти закрийся краще. Не лайся, — роздратовано глянув на свого колегу Мартін, підійшовши до нього. Решта групи залишилась позаду, — в тебе ж є контакти у місцевій варті. Ну?

— Є контакти. Нічого підозрілого, якийсь Марко заселився в дім свого багатого товариша. Така інформація проходила, і все.

— Тебе це не зацікавило?

— Ні, — чесно відповів Аджар, — тут кожен день стільки народу проходить, стільки руху! Мартіне, я все виправлю, не гнівайся. Просто повір, тут сотні нових людей з’являється постійно, хати міняють своїх власників… Підпільні рухи…

— І ніхто нічого дивного в місті не бачив, не чув?

— Це Джитт-Ілар, — розвів руками смуглявий чоловік, — тут кожен другий на площі себе проголошує пророком. Люди заробляють. Ворожки різні там, провидиці. Десь хтось щось і говорив, але нічого серйозного.