Глава 25

Даніель залишився зовсім один. Він намагався заливати своє відчуття розгубленості алкоголем, з’являвся то в одній таверні, то в іншій, розмовляв ні про що з різними людьми, інколи плакав… Юнак забарився — йому слід було покинути Місто Тіней ще давно. А він все тинявся вулицями, не знаючи спокою. Можливо, очікував на щось. У будь-якому випадку, все закінчилось погано, оскільки на Даніеля вийшов Орден.

Одна з груп відправились до Міста Тіней практично відразу, як тільки прийшов посланець та приніс із собою тривожні новини. Виходило, що вже не перший місяць зовсім поряд старий ворог Ордену збирає однодумців. Навчає їх чомусь, тренує. Ще й володіє артефактом, робить записи в загадковій книзі.

Замаскувався чаклун напрочуд вдало, бо його вдалося виявити випадково. Поява в цій історії клинка під назвою «Серце» — поганий знак. Артефакти приносять з собою хаос та руйнування. Завжди.

Інша група на чолі з майстром Джереомом тим часом взялася вивчати письмена Дієро Канітара в монастирі. На це був потрібен час. Попереду розслідування, адже смерть практиканта не підтверджена.

Молодий адепт, однак, не одразу почав пити. Будинок він залишив геть пізно ввечері того дня, коли відбулося нещастя.

Даніель довго стояв та приводив шлунок до норми. Намагався більше не блювати, коли дивився на тіла. Друзі виглядали тепер як розкидані мішки з нутрощами — щось чуже, надто тілесне. 

Ще недавно вони всі розважалися разом, спілкувалися; у домі вирувало життя. Не зовсім легке — Канітар примушував багато працювати, вчитися. Він зміг перетворити зібрання абсолютно різних людей в таку собі общину, де кожен доповнював інших. А тепер…

Даніель згадав про таємний хід у стіні, потрібно було його якось відкрити. Підземну оранжерею наповнювало жовто-гаряче світло від кристалів, що тепер стояли в кутах приміщення. Їх дістав та активував Даніель, коли Іман уже пішов. Це було зручніше, ніж факели, а, по-друге, — світло від кристалів значно краще розсіювало морок у підвалі. Наодинці з трупами тут було до біса страшно.

Руки тремтіли, спазмував кишківник. Опановуючи себе, Даніель замислився: наставник розповідав їм про нову систему безпеки в підвалі, вірніше — про механізм, який мав би намертво закрити стіну для ворогів у разі чого. Давно це було... Коли Даніель з Іманом відправлялися до Джинпорту, Канітар все ще готував стіну. Відповідно, всього не розповів. І що тепер робити зі стіною — незрозуміло.

Даніель спробував застосувати кілька заклинань. Він витиснув із себе жарину, але руки так тремтіли, що вогонь лише лизнув камінь, залишивши масну пляму кіптяви після себе. Далі він спробував вдарити льодом, проте тільки обморозив собі пальці.

Нічого не відбулося. Магія життя відгукнулася нудотою — стіна була мертвою, як і все в цьому домі.

— Як же т-ти відчиняєшся? — спитав сам себе він після чергової спроби.

Трохи повагавшись, юнак надумав розвалити стіну бойовим молотом. А що ще робити?

Потрібну зброю він знайшов наверху в одній із кімнат, звідти й притягнув її. Спорядження достатньо в домі. Невідомий убивця порозкидував речі та інструменти, шукав щось. Випатрав арсенал...

Дивно це відчувалося — бачити дерев’яні тарілки, ложки, виделки на підлозі, розбиту вазу з квітами. Лук, стріли... Одежу. Перевернуті стільці та розламані ящики… Все те, з чим ти жив, чим користувався щоденно, з чим пов’язані спогади — тепер поламане та спльондроване. Саме ця картина примусила Даніеля врешті зрозуміти, що сталося. Не тіла братів та сестер — а розбиті речі, як після урагану.

Трохи погризена ложка Басіма, якою він ще недавно кашу сьорбав.

Страшно.

Заклало ніс, на очі тиснули сльози. Може, хоч учитель вижив? А там... А там і Іман повернеться, вже легше стане. Вирішать вони, що далі робити. 

Даніель все наносив удари важким молотом, до якого раніше майже не торкався. Двері наверх було зачинено. Ніхто не зайде.

Стіна не піддавалася, дихання збилося майже одразу. Він вкручував стопу в підлогу та лупив сильніше, аж поки тіло не почало заносити. Знову й знову.

Геп.

Аж тепер каміння почало тріскатися. Ще замах, ще удар... Якщо зараз сюди знову увірвуться вороги, він нічого не зможе зробити з ними через власну втому.

Геп. Шматки муру почали сипатися, частина каменюк провалилася в темний простір. Це був таємний хід. Спітнілий послідовник відкинув молот, вилаявся та сів на підлогу. Ноги майже не тримали.

— Фух.

Далі Даніель взяв до лівої руки один із кристалів, щоб освітлювати собі шлях. Втамував дихання. Праву руку підняв у повній готовності вдарити магією.

— Вчителю? Вчителю, ви т-тут?

У відповідь — тиша. Тільки далеке відлуння власного голосу. Він ступив ще трохи вперед, зігнувся та увійшов до вузького тунелю. Кривавий слід на землі тягнувся вправо — туди хлопець і продовжив йти.

— Вчителю Д-дієро, це я, Даніель! Де в-ви? — гукав хлопець вже голосніше.

Ще декілька метрів. Скільки ж крові втратив наставник? Бурий слід тягнувся вперед, у пітьму. Тунель — вужчав. Ще з десяток кроків — і буде печера. Вони багато разів проходили тут, коли вивчали підземелля. Тепер знайомий шлях виглядав зловісно. Чужим був. Стеля з ґрунту та каменю наче тиснула на голову, йшла вниз, от-от і перекриє шлях. Хоча Даніель знав, що такого не може бути, а все рівно страх продовжував лоскотати живіт. Надто тісно, надто мало простору…

Пусто. Тихо. Лишень вітер завиває десь в глибинах, там, куди Канітар забороняв взагалі заходити.

— Учител-лю!.. Канітар!..

Можливо, і не слід було здіймати стільки шуму в цих підземеллях. Тунелі хоч і вдалося непогано вивчити разом із сім’єю, та все ж не все було так просто з підземними комунікаціями. Ще до того, як Даніель з Іманом відправилися виконувати доручення, Дієро Канітар встиг встановити достатньо магічних пасток. Деякі — в будинку, ну а деякі — десь тут, під землею.

От тільки пастки ці час від часу спрацьовували в тунелях. Посеред ночі, бувало, вибухне щось у нетрях. Стіна легко затремтить у домі. Виходить, хтось або щось отримувало магічний удар у пітьмі.