Глава 24

Морок у голові розсіявся аж понад ранок, і всі образи минулого посіріли. Розчинилися у похмурому світанку, що нарешті прийшов до джунглів; я розплющив очі. Все ще там, де й заснув, на тому ж дереві. Ще живий. Плечі та руки затекли, сумка-наплічник — ціла. Навколо співають птиці.

Рани болять трохи менше, проте пробудився біль десь глибоко в кістках. Горло першить, язик набряк. 

Захворів все ж... 

Тихо гуде у піхвах клинок «Серце», і цей гуркіт прокочується кожним моїм суглобом, кожною частиною тіла. Шкіра свербить. На ній з’явилося багато пухирців червоного кольору. Укуси.

Я обережно обмацав пухирці, оглянув рани. Темні смуги на шкірі затверділи, і тепер до них присмокталися волохаті п’явки. Мерзота. Тягну я за одну таку — інші починають рухатися, згортатися у коло. Ледь від’єднав їх від себе лезом кинджала.

Спускатися з дерева було важко. Весь час підводили руки, тремтіли м’язи живота. Важко було згрупуватися та зосередитися на рівновазі.

Спокійно.

Намагаючись не впасти та не підчепити більше жодної комашні, я все ж поклав ногу на гілку, що росла нижче. І ще раз. Рівніше... Коли те, що залишилося від чобіт, торкнулося мокрої землі, я видихнув. Потрібно вибиратися звідси.

Припаси закінчилися. Щоб бодай трохи втамувати голод, я відірвав шматок кори зі знайомого, безпечного дерева. Ягід тут не росло, тільки гриби. Більшіть із яких мали небезпечно яскраве забарвлення. Помилишся відтінком рослини при цьому всьому — можеш упасти паралізований від дії отрути, або й взагалі вмерти. А я рослини знав добре. Тому й зірвав кілька сірих грибів, що заховалися в зелені. Розжував, проковтнув. Терпимо.

Клинки степовиків більше не принесуть користі. Тут навіть повітря кисле, метал вкрився рудими плямами, ніби місяць лежав під дощем, а не в моїй сумці після бою з практикантом.

— А заощадили на мені степовики… Пошкодували нормального, — сам до себе промовив я, оглядаючи те, що мені дали перед нападом на Канітара. Для глибоких джунглів потрібні зовсім не кинджали, звісно. Ну точно не такі. Добре що ще мій один залишався клинок.

І «Серце».

Чим далі я йшов, тим холодніше ставало. Тут повсякчас було темно, чувся тільки шум води. Навіть хижаки оминають глибини лісів. А в мене іншої дороги не було. Хоч я далеко не відразу взагалі збагнув, у який бік мені йти.

Щоб відігрітися — кілька разів розпалював вогнище. Зупинявся на привал, бо коліно почало турбувати. Втім, боліло воно глухо, зовсім не так, як раніше.

«Глухо». Саме це слово найкраще б підійшло як відповідь, якби мене зараз хтось запитав стосовно самопочуття.

Горіла деревина погано, підтримувати полум’я було вкрай важко. Я дивився на це напівзотліле мокротиння та розумів, що я більше не хочу ні про що думати. Виснажився мозок; спуск до власних спогадів як завжди був важким і болісним, після такого потрібно довго приходити до тями.

Я озирнувся. Напружив зір та ще раз відмітив що все ж трохи гірше бачу на те око, де в мене опік…

Не дуже добре.

А от те, що біля яскраво-блакитних хижих квітів знайшлося кілька стебелець шептівниці — це вже було краще. Розімнувши руки та ноги біля вогню, що майже не грів, я підвівся. Підійшов обережно до квітів, так, щоб не зачепити. І зірвав те, що жуватиму наступну годину без перестанку.

Я зігнув вирвані стебла шептівниці, скрутив та поклав собі на набряклий язик. Коли кілька гірких крапель опустились на нього — я скривився. Гидота.

Звісно, це не мій звичний чай, проте схожого ефекту я все ж досягну. Так повільно пережовуючи траву я продовжив дорогу додому. Перейшов ріку, відмітив, що знову печери починаються. 

Пройшло години чотири, коли нарешті земля почала підійматися догори. І це було добрим знаком: рідні гори стали ще на крок ближче. Як і Мірасея. Дійти б.

* * *
 

...Біля воріт монастиря я опинився однієї темної ночі. Вартові злякалися, коли почули мій голос. Повинні були обеззброїти ще на підході, а підпустили близько. З іншого боку, я ж спеціально пересувався тихо.

— Відчиняйте швидше там. Ну? Чого возитеся, не впізнаєте?

Вони, звісно, впізнали мене у світлі факелів. Хоча вигляд мій змінився: половина голови тепер без волосся, обличчя обпечене… Про те, що залишилося від броні, казати навіть не варто.

Це було важко, це було довго. Кілька діб, поки я видерся в гори. Пощастило, що не зустрів ні людей, ні звірів. І що знову не пішов дощ, що Бог мене вивів із блуду та направив на добрий шлях.

Тіло ламало дедалі сильніше, я почав падати. Просто йду, і раптом... Наче хтось викидав мене із нашого світу.

Потім — я вставав. Знову жував шептівницю, щоб відчуття притупилися. Добре, що вона зустрілася мені ще раз, хоча вже не така соковита, як у джунглях. 

І я йшов далі.

Коли перетнув кордон Мірасеї — зрозумів, що довго не протягну. Тому до монастиря дістався виключно на морально-вольових зусиллях. Велика удача. Велике ніщо, яке я навіть не можу тепер згадати...

Світанок нескоро, більшість братів і сестер сплять. Коли я увійшов у подвір’я монастиря, магічний клинок знову забринів. Спиною й грудьми пройшлося тепло, однак воно не було приємним. Я завмер на мить, у голові знову запаморочилося. Кожен крок — як окремий підйом на вершину. Не можу... Здавалося, серце жене через себе не кров, а воду з піском.

Я сповільнив крок; усі мої затягнуті рани закололи так, наче до них приклали розпечене вугілля. Нічого. До будинку свого дійти головне... Відлежатися...

У дворі замиготіли факели, я побачив побратимів. Метушня розпочалася. До мене підбіг хтось, і я вже майже відкрив рота, щось говорити, як знову впав.

— Ааай!

Опустився на коліно, жахливо закололо око. Нічого взагалі не бачу. Відчув, як гаряче й липке проривається через шкіру. Знову пальці перестав відчувати, і на ногах, і на руках.

— Я... Я...

— Флоріане, це ти?