Глава 23

Я йшов промерзлою землею, під ногами хрускотіла блідо-зелена трава. Відійшов від міста вже достатньо, і тепер міг бачити Кацу. Тут ще поки не було де заховатися. Суцільна рівнина, присипана дрібним снігом. Небо сіре-сіре, нічого в ньому немає, крім морозу. Сумка з монетами дзвеніла. Сенікарієць стояв, дивився на мене. Ще здалеку побачив.

Я наблизився.

— Ну ти й упертий.

— Віддай артефакт, Кацу, сам бачиш, скільки смертей і біди.

— Тому що дах поїхав у цього придурка. Не вистачило волі, він зациклився на своїй хворобі, оздоровився, а потім уже не міг зостановитися.

— Це проклята річ. Ти ж знаєш.

— Знаю, бо так нас вчили, — Кацу плюнув, — а ти ніколи не задумувався над тим, що, можливо, Орден просто боїться чужої сили? Не хоче, щоб хтось ще був сильним?

— Знищити собі мозок — це, по-твоєму, сила?

— Я не про це кажу. Далхейн просто не витримав.

— А ти витримаєш?

Кацу зітхнув, наче ця розмова його вже втомлювала. Мабуть, так і було.

— То вже моя справа. Послухай… І ти, і я — дорослі. Ми не друзі з тобою, але ти ж не дурень. Ми вже можемо собі дати ради. То, може, не варто більше триматися монастиря? Та подивись на себе зараз. Живий, здоровий. Хочеш, як Вільгельм бути потім? Чи як Джереом? Перетворитися в каліку? Служби Божі, співи Господні... Флоріане, сам собі відповіси.

— Орден дав нам життя, — підмічаю я і роблю декілька невеликих кроків, щоб бути ближче до Кацу, — ми — нікому не потрібні сироти. Чи забув ти?

— Правильно. А отже нікому нічого не повинні. Ми не просилися до Ордену, коли були малі. Вони самі взяли. Вибрали за нас. А ніколи ти не думав, що, окрім переслідування магів, є ще заняття на світі? Я от подумав. Навички та знання отримав — за це, в принципі, вдячний. Тепер хочу піти своїм шляхом. А ти?

— Я вже на своєму шляху. Орден моя сім’я. І ти теж — моя сім’я.

— То для чого ти мене догнав, братику мій Флоріане?

— Намагаюсь домовитись, — чесно відповів я.

Я підійшов ближче. Кацу бачив мої кроки, але не відступав. Я спітнів, незважаючи на те, що кінцівки замерзали зараз. У цієї розмови більше не могло біти іншого фіналу, на жаль. Хоча, я ще мав надію переконати його.

— А як же… наставники? Побратими… І Мартін…

Вони дружили міцно ще з дитинства. Тому я тиснув на це.

— Він зрозуміє. А щоб ще хтось розумів мені, якщо чесно, й не треба. Слухай, не треба мене ні в чому переконувати. Я забираю артефакт і йду, а ти роби що хочеш. Кожен робить вибір. От сьогодні я вперше роблю свідомий у власному житті.

— І я зробив.

— Наздогнати мене та читати проповіді?

— Забрати артефакт.

Усмішка сповзла з обличчя Кацу. Почав злитися він. Роздратувався. Дихав голосно. Випалив нарешті:

— Який же ти! Як… Як… Вона!

— Я радий, — щиро втішився я.

— Флоріане, кажу єдиний раз — йди геть.

Кацу неохоче дістав свою катану з піхов. Лезо — гострюще, я це знав, адже нащадок ельфів завжди гострить улюблену зброю, навіть коли має вільний час. Можливо, стрес так знімає. Або це своєрідна медитація.

Я зробив ще один крок назустріч. Катана сенікарійця виблискувала морозом. Цілі струмені поту проливалися в мене попереком і нижче.

— Флоріан...

Кацу — мабуть, найкращий із нас. У відкритому бою я не мав би жодного шансу.

— Може… Може ти й правий, знаєш… Ай… — я зітхаю, опускаю погляд. І повністю розслаблюю плечі, так, що сумка з золотом починає реально тиснути. Кацу достатньо зробити короткий рух, щоб нанести смертельний удар.

— Я більше не знаю просто як жити далі.

Мої слова були чистою правдою. І сльози, що знову витиснулися з очей теж були істинними. Я сів просто на землю.

Він так і завмер. Не знав, як реагувати. Носом шморгнув, катану трохи опустив.

— Ей, ну. Ну тихо ти...

Я підвів погляд. Вигляд я мав, мабуть, справді загублений. Кацу намагався щось прорахувати, зрозуміти. Його пальці нервово стиснулися навколо руків’я клинка.

— Іди, Кацу. Я — все.

Колючий сніг палить мене холодом, і я раптом зрозумів, що дійсно не хочу вставати. Що вже прийшов. Голос мій бринить. Знову горло стискає.

Сенікарієць вилаявся, озирнувся, наче переконуючись, що жодних засідок тут немає, жодних підстав. Засунув катану назад до піхов.

— Ну що ти шмарклі розпустив, Флоріане, ну...

Кацу обережно підходить та простягує мені руку, щоб підняти. Він стискає мою простягнуту долоню та ривком ставить на ноги. Сильний.

Я обіймаю побратима. Секунди дві Кацу стоїть непорушно, так і не вирішивши, що робити. Кинути мене додолу, чи відштовхнути.

— Ну, ну. Тихо ти. Ну що ти як... Ну все, ну...

Не очікував емоцій. Ні він, ні я. Не так. Не одне з одним.

Нарешті руки Кацу опиняються в мене на спині. Ми стоїмо, обіймаючись. Він бурмотить щось незрозуміле, якось незграбно мене підтримує. Знову про Гестію згадав.

Я ловлю момент, поки він зовсім трохи розслабить м’язи свого тулуба, підготується ще щось промовити.

Так треба.

Раз. І два.

І три.

Я залишив клинок у його череві, а сам — обійняв побратима сильніше, сковуючи йому рухи. Навалився на нього як міг, і Кацу ледь не впав. Ще не до кінця збагнув, що сталося.

— Ти що наволоч зробив? Що ти, га?..

Сенікарієць щосили мене кидає об промерзлу землю. Я боляче забиваю спину. Проте все ж знаходжу сили швидко зміститися.

Так я й запам’ятав його. Як він — нещодавно розгублений. Потім — злий. А тепер витягує катану та ще не бачить, що середина у нього вже вся темно-червона.

— Ти... Ти...

Тіло сенікарійця засмикалося сильніше, він спробував зробити кілька кроків до мене — і впав, так і не відпускаючи катану з рук.

Гаряча кров почала парувати під тілом побратима.

Він більше не рухався. Присів я поруч, заглянув востаннє до його розкосих очей. Мені дуже хотілося попросити вибачення. Я вже відкрив рота, щоб сказати ці слова — і не зміг, тому що мене заціпило повністю.