Глава 22

Наступного дня був день народження Шелфілда. Всі заплановані заходи скасували, лишень пара незграбних вивісок залишилися. В місті оголосили траур. Траур переживав і я.

Паул та його люди швидко нас підлатали. Груба нитка зашивала неглибокі рани, а я не відчував цього. Дивлюся на Кацу — жодних емоцій. Порожньо. Далхейн, видно, вже був виснаженим, коли ми зіткнулися в сутичці. Тому й удари його після Гестії вже були… Не настільки сильними…

Гестія.

Її мали поховати в стінах монастиря — управитель міста пообіцяв нам із Кацу про все подбати й доставити тіло найближчим часом у гори. Я сказав, що залишуся біля неї. Що дочекаюся і піду разом із труною.

Плани ж мої змінив сенікарієць.

Я не спав до ранку після всіх цих подій. Коли зрозумів, що рани не кровоточать, пішов на вулицю. Стояв там довго та слухав завивання вітру. Це було якраз біля входу до зали управителя.

На холод не зважав.

Потім повернувся до таверни та просидів за столом до світанку, навіть не рухаючись і дивлячись в одну точку. На столі все ще лежали папери, в яких Гестія робила різні позначки стосовно розслідування.

Все було скінчено.

Тіла померлих забрали з вулиць, управитель оголосив, що вбивцю спіймано й страчено, і тепер місту нічого не загрожує. Хтось лаявся. Хтось молився. Коли дізналися, що вбито отця Костянтина та його близьких — багато людей заголосили від плачу. Любили священника городяни.

— Звісно, було б краще стратити виродка при всіх. Людям би сподобалося… Але… Що вже є, то є. Скількох громадян міста ми втратили… Господи… І ви… Співчуваю — казав управитель нам, коли всі зібралися у великій залі: і городяни, і знать, і Морт із гвардією, — ми… відправимо гонців до вашого монастиря, підтримаємо золотом, все як домовлялися. Вам ще потрібна допомога лікаря, хлопці?

— Ні, порядок. Флоріане? — Кацу подивився на мене. Я тільки рукою махнув. Усе ще не міг говорити, горло стискало.

— Не треба нікого відправляти. Ми доставимо все самі, — відказав Кацу, маючи на увазі золото, яке мав заплатити управитель, — тільки зважте, що ми втратили людину, Гестію. Дуже дорогу й цінну для нас. Доплачуйте. Половину від обіцяного, не менше.

Кров ударила у вуха. Я подивився на сенікарійця, підбираючи слова. Нічого не зміг озвучити. Майбутній посланець говорив про наставницю холодно та без почуттів. Звичайно, їх із Гестією об’єднувало набагато менше, ніж нас, але…

Я не став чекати кінця їхньої розмови. Встав і пішов. Різало мені слух, коли чув я ім’я наставниці в минулому часі.

Не так усе повинно було статися.

Звідти я попрямував до поминального залу — він знаходився в підземеллі замку, там працював старий доктор Паул. Побачивши мене, лікар тільки кивнув. А що ще казати? Зараз у нього багато роботи, багато мертвих.

Я сидів біля холодного кам’яного столу, на якому лежала Гестія. Тільки цокання годинника чув, а самого механізму — не бачив. Тут пахло солодкуватими оліями, темні коридори наповнював дурманливий димок.

Тремтячою долонею я прикрив її очі. Нехай не дивиться на ці похмурі стіни чи на обличчя доктора Паула, який десь тут сновигає. Нехай спить спокійно. Сльози були холодними. Більше не лилися — просто стікали. Як від хвороби. 

Що сказати, що пообіцяти їй?

— Прости.

Це було єдине, що я зміг із себе витиснути. Я глянув на Гестію востаннє. І пішов.

Надворі, мене наздогнав Морт.

— Гей, як тебе… Флоріане…

Не реагую. Продовжую йти, навіть сльози не хочу витерти. Дістало все.

— Стій.

Він виник перед моїм обличчям. Запашок. Небритість. Цікаво, цей солдафон хоч умивається інколи?.. Начальник гвардії міста Шелфілд так і не защепив ґудзика правильно.

— Що?

— Слухай, я бачу, що… Ну… Прийми мої співчуття. Я розумію… Мені шкода.

— І мені шкода, Морте. Співчуваю за патрульних. За городян.

— Угу.

Між нами повисла тиша. Потрібно було або продовжувати бесіду, або йти. Я відвів погляд.

— Напарник твій дуже артефактом цікавиться. Оглядає його уважно. Зараз із моїми хлопцями разом у будинку на М’ясній вулиці. У вас із ним усе нормально?

— Все добре. Дякую.

Я продовжував крокувати. А в голові в мене почали приходити тривожні думки та допущення. Гвардієць залишився позаду. Коли я віддалився ще, він вигукнув мені вслід:

— Слухай, якщо надумаєш колись полишити свій монастир, я був би радий тебе бачити в нашій варті! У нас можна заробити, можна жити!

Це звірі, а не люди. Шкода, що Далхейн не прикінчив і Морта. І управителя. І всіх... Втім, озвучив я інше:

— Прослідкуй краще, щоб у тебе проблем не було і щоб посаду зберегти.

— Я працюю над цим.

І ми розійшлися. Вулиці міста були порожніми.

* * *

Вранці до таверни увійшов сенікарієць. Я не знав, де він провів ніч, але здогадувався, що Кацу обшукував житло маніяка, як і казав мені Морт. Відчував, що так було.

Вже тоді я розумів, до чого все йде, але ще не міг це сам перед собою окреслити.

Власник таверни не з’явився цього разу і сніданку нам не зробив. Більше ми не були цікавими для Шелфілда, а отже, дбати про нас більше не треба. Ба більше, убивство Далхейна завадило людям власноруч його повісити, як відмітив сам управитель. Шибениця залишилася без обіцяної жертви. Втім, подивишся он так на хитрого управителя, чи доктора Паула — і розумієш, що придумають вони, кого стратити в решті решт.

Усі мої міркування щодо символів на міських мурах я викладу вже в Ордені, потрібно буде також подумати про Латтхорн. Адже десь там, вочевидь, маніяк і зіткнувся з артефактом уперше. Хтось навчив його. Показав… Що він там, про лікаря якогось балакав? У таких історіях завжди є глибокі корені. А те, як Вінтаріс втратив глузд, — вже наслідок.

Пора була Шелфілду повертатися до свого звичного життя. Після того як поховають нових покійників на кладовищі, городяни знову заживуть. Весілля будуть грати, торгуватимуть, а там і святкування традиційні відновлять. І…