Глава 21

Будинок зовсім непримітний, поруч — кілька м’ясних магазинів. Я зламав замок і так ми опинилися всередині оселі Далхейна.

Павутиння обвивало сходи, а стеля тонула в теміні. Пилюка всюди, купи сміття, розбитий посуд. Стіни — роздовбані; свинарник. По центру приміщення — коло, всередині якого безліч незрозумілих позначок та символів. Те саме, що й на міських стінах було.

Скляна вітрина біля ліжка, про яку говорив отець, була відкрита. Ні меча, ні балахона в кімнаті ми не побачили. Колоди карт теж не знайшлося.

Обережний обшук. Магічних пасток немає. Взагалі нічого не було тут, жодного натяку на життя. Ні на залишках кухні, ні посеред кімнати. Лишень морок.

— Вийшов на полювання, — тихо озвучив нашу спільну думку Кацу.

— Тут є якась енергія? — перепитав я у Гестії та й сам прислухався до себе, бо не відчував жодних темних коливань невідомої сили.

— Рукавиці були точно, — відповіла вона, — слід є.

Морт підійшов до вітрини та вдарив її ногою зі всієї сили. Та перекинулась, на склі з’явились дві тріщини. Вартовий дістав свого меча, сказав:

— Мудак виліз на вулиці. Будуть нові жертви.

* * *
 

Вочевидь, Вінтаріс Далхейн розумів, що ми вийшли на його слід. Ще коли нас із Кацу в храмі побачив. Тому він не став чекати далі, а вирішив бити просто зараз. Нам не довелося шукати убивцю довго — вже скоро з вулиці ми почули жіночий крик. Утробний; так не кричать просто від страху.

Ми вийшли з будинку маніяка й побачили, як кілька гвардійців незграбно біжать у бік міського храму.

— Костянтин, — тихо мовила Гестія, і я зрозумів, про що вона.

Ми бігли разом з солдатами, у місті швидко почалася безладна паніка: якась бабка все голосила, дехто з городян теж почав кричати — ті, хто з якоїсь причини ще не зачинився вдома. Замиготіли блідими вогнями стовпи, забринів морозом камінь...

Хтось вибив масивні дерев’яні двері церкви, витягнув отця назовні та зарізав мечем. Товстий чоловік тепер лежав на кам’яних сходах до будівлі, тримаючи в руках гральну карту. Саме його тіло знайшла та жінка. Поруч — четверо солдатів у калюжах крові. Вона продовжувала витікати з тіл, розширюючись на підмерзлій бруківці як клякси.

— Що, хто?! Хто що бачив?! — волав Морт до своїх підданих. Ми з Гестією підійшли до мертвого отця, що тепер нагадував недогризену кістку. Його карта — червовий король.

Як і обіцяв убивця.

Двері лежали поряд, розламані на дві частини. Скільки ж сили треба мати?.. Відчинити не зміг послушник — тоді просто виламав. Чи були карти в руках мертвих солдатів, ми вже не вдивлялися.

До нас підбігло ще кілька наляканих вартових:

— Морте! Маємо ще п’ять тіл… Дім Костянтина. Наших двоє… Жінка отця. Діти. Двері вибито. Карти…

— У тривогу бийте! Закривайте ворота! Всім жителям — по домах! Перекриваємо місто!

Морт віддавав розпорядження. Вже скоро вулиці нічного Шелфілда розливалися тривожним дзвоном. Люди зачиняли вікна шторами.

Солдати наповнили місто, але виглядали вони, мов сліпі кошенята — не розуміли, куди податися та де може бути ворог. Я, Гестія та Кацу теж взяли свою зброю до рук. Хтось закричав десь зліва, ніби недалеко від міських воріт. Туди ми й рушили.

Морт взявся командувати вартою, про нас — забув.

— Уважно, хлопці. Він підсилив себе.

— Що то за рукавиці, Гестіє? — на ходу перепитав я, коли ми майже перейшли на біг. Наставниця була озброєна коротким мечем, Кацу ж надавав перевагу сенікарійській катані, зброї його предків. Такі теж були в арсеналі Ордену.

— Це «‎Закривавлені руки». Магічний слід залишають. ‎Сил додають від крові невинних. Ненависть. Єство звірине. Вбиває людей — стає здоровіше. Звідси й сила. Але втрачає розум. Божеволіє.

До того дня я ніколи не чув саме про цю річ. Артефактам не місце в житті пересічних городян. Адже й сам Вінтаріс Далхейн був просто молодиком до того, як якимось чином зіткнувся з могутнім предметом магічного походження.

Що він узагалі робив у туманному Латтхорні всі ці роки?

Врешті ми втрьох вибігли на освітлене перехрестя вузеньких вуличок, де закінчувалося місто. Десь позаду за нами неслися й інші солдати, проте значно відставали. Не вистачало їм тренованості та легкості. Прямо під ліхтарем лежали тіла ще двох вартових.

Додатково ми освітлювали собі шлях маленькими кристалами, які завбачливо приніс із собою Кацу. Нічого магічного — чиста наука та реакції природних речовин, як казав колись Джереом. Але вже тоді, понад двадцять років тому, я не довіряв жодним камінцям — ні захисним, ні тим, що дають світло. Гестія теж намагалась уникати подібних приблуд. Та й зимова ніч видалася світлою, все ми могли розгледіти й без них.

Ще дві гральні карти на тілах. Одну я навіть розгледів — сімка хрестова. Кинута незграбно, трохи обабіч.

Вінтарісу нікуди було відступати: міські ворота попереду вже зачинено, позаду прибули ми. Справа — давно зачинений готель. У вуличці ліворуч теж вже чується тупіт чобіт — то наближався Морт з іншими солдатами.

Отже, йому не вистачить сили вибити й міські ворота. Це було б надто для людини. Навіть під впливом чаклунства.

Пастка зачиняється. Для всіх нас.

— Там! — Гестія кивнула в бік мотелю й різко кинулась туди.

На сходах почувся стукіт, я помітив миготіння краєм ока. Наставниця рухалась вкрай спритно, вона не стала чекати, поки ми з Кацу зметикуємо. Щоб не втрачати жодної секунди. Щоб не дати навіть мізерного шансу на втечу Вінтарісу Далхейну. Тому сама зробила крок.

Гестія легко вдарила мене в плече, відштовхуючи назад. Перекриваючи шлях. Всього на мить у відблиску кристалів я побачив розгубленість… Яка швидко змінилася на рішучий намір.

Роками я повертався до цього моменту, безліч разів. Я не встигаю випередити Гестію. Вона зрозуміла щось. Мабуть — відчула реальну силу проклятих рукавиць. Вирішила вступити в бій перошою. Надто різко, надто швидко. Кацу був позаду, йому також бракувало цінних секунд.