Глава 20

Ми вирішили брати убивцю власноруч. Відправилися до М’ясної вулиці, куди час від часу приходив отець Костянтин. Отже, начальник гвардії розповів нам усе, що знав, а ми йому повідали про те, що говорив священник недавно, коли його допитували. Тепер ми знали, кого й де шукати.

Вінтаріс Далхейн народився й виріс у Шелфілді. Як став повнолітнім — покинув містечко, вдома його не було років дев’ять. Повернувся до рідної оселі, коли вже й батьків не стало, бо померли від хвороби обоє. І почав Вінтаріс до церкви заходити, прислужником влаштувався в отця Костянтина.

Щоправда, дивні речі інколи говорив. Мовляв, знайшов джерело сили, і, по-правді, може отримати таку могутність, яку йому Бог ніколи дати не зуміє. Священник злився на схожі оповіді, та й дивувався, що це з хлопцем таке, про що він балакає взагалі.

— От ви, отче, служите Господу. А яку силу він вам дає? Чи може він вам віддячити за вашу службу, зробити вищим, сильнішим, ніж інші люди? Хто до Господа не звертається?

— Так не працює віра. Служіння Господу відбувається не для отримання якихось благ. Я служу Богові, бо так мені хочеться, хочу його славити.

— Тоді це не дуже вигідно…

Священник щиро не розумів, чому Вінтаріс Далхейн працює з ним у храмі, якщо має такі думки в голові. Шкодував його… Збагне отець все пізніше, коли блідий худорлявий молодик розкриє перед ним свою сутність.

Спочатку Вінтаріс виглядав хворобливо, наче повернувся з якогось ув’язнення. Думали люди, що юнак теж хворіє, як його батьки, але ні. Хлопець багато працював біля дому, був повсякчас жвавим та активним. Навіть допомагав декому з сусідів по господарству, власне, випромінював життя.

Якось він прийшов до церкви і запросив отця до себе в гості:

— Ви добрий до мене, отче. Не проганяєте мене, незважаючи на те, що я кажу.

— Просто маю надію, що ти й сам збагнеш, у чому помиляєшся, Вінтарісе. Звичайно, приходь до храму, вдячний за твою допомогу.

— Відвідайте мій дім сьогодні зі мною. Я хочу вам показати щось дуже важливе.

Отець Костянтин не мав великого бажання йти в гості. До власного дому, чесно кажучи, теж не поспішав, бо там — дружина і вічні сварки. Але й цей хлопчак викликав у нього якусь внутрішню неприязнь, про яку навіть собі соромно було зізнатися. Щось відштовхувало отця. Насторожувало.

— Зайнятий я, роботи багато. Якось іншим разом.

— Краще все ж прийдіть сьогодні. Інакше хтось помре. Я вб’ю людину, якщо не прийдете.

Коли Вінтаріс це говорив — виглядав незворушно. І дивився не в очі священникові, а кудись за потилицю. Ніби бачив щось недоступне для простих смертних.

На допиті Костянтин визнав, що не слід було йому тоді підкорятися молодому послушникові і йти з ним. З цього все й почалося. Юнак показав йому шкіряні рукавички коричневого кольору. Він дбайливо зберігав їх у скляній вітрині біля ліжка.

— Погляньте, отче. Ось — сила. Життя. Знаєте, що це?

Священник, як і більшість людей, чув про артефакти. Проте для більшості це було просто легендою, міфом...

Всередині домівки Вінтаріса — задушливо, темно, він давно не провітрював житло та занедбав його. Фіранки повністю зашторювали вікна, напівморок проковтував цей будинок, Костянтину було вкрай незатишно тут. Хотілося забратися геть.

— І що це за рукавиці?

— Артефакт!

Вінтаріс повільно одягнув їх, смакуючи кожен момент того, як шкіра поскрипувала, торкаючись власних рук.

— Батьки мої хворіли. Ви ж брали участь у їхніх похоронах, еге ж?

— Так, я пам’ятаю…

— І я хворий. Мені це сказали в Теллані. Лікар там хороший мене оглядав… Набагато розумніший, ніж наш Паул. Я от думав, що мені залишилося мало. І до тридцяти не доживу!

Отець напружився, бо зовсім не розумів, до чого хилить послушник. Хлопець геть не в собі. Слід з ним попрощатися та попросити більше не приходити допомагати в храмі.

— Що порадив лікар?

— Він виявився дуже цікавою людиною. Глибокою. Сказав, що немає способу вилікувати мене, на жаль. Це — спадкове. Але… є варіант. Ці рукавички, отче. Вони тримають мене на світі. Якби не вони — я б уже віддав вашому Богу душу. Вірите?

Молодий послушник стиснув кулаки так, що коричнева шкіра на них затріщала сильніше. Хлопець голосно вдихнув запах рукавиць, застогнав.

— Зрозуміло, — обережно мовив отець, — але знаєш, я все ж не довіряю магії… Ти показав мені артефакт, я радий, що він тобі допомагає і ти житимеш. Усе ж будь обережний. Я краще піду.

— Ні-ні! Я вас чому в гості закликав? Хочу, щоб ви самі переконалися в одній простій істині. Моліться за мене! Прямо зараз!

Чоловік завмер.

— Моліться за моє зцілення тут і зараз! Інакше я вас уб’ю! Або випадкового перехожого!

Вінтаріс Далхейн провів вказівним пальцем у рукавиці по своєму горлу. В його другій руці з’явився клинок.

Костянтин злякався, звісно. Він запевнив, що якби вже тоді знав, що робитиме його послушник, то спробував би його зупинити...

— В сенсі… молитися?

— Метикуйте швидше, отче! За моє здоров’я. За зцілення від хвороби, за повне очищення плоті від скверни. Слова молитви ви ж знаєте, ага?

* * *

Що хотів довести Далхейн? Мабуть, те, що молитви до Бога не діють та не здатні його зцілити, а от магічні рукавиці — здатні. Він погрожував отцеві та примушував того приходити до нього декілька разів на тиждень — щоб читати Святе Письмо та молитися за його здоров’я. Після молитви юнак демонстративно показував отцю синьо-оранжеві синці на своєму тілі: на ключицях, ребрах і спині.

Знущався, лихословив. Погрожував.

— Ну ось. Ви помолилися за мене. Бачите, щоб я став здоровішим? Щоб мої суглоби перестали гнити?

Далі він одягав рукавиці та змушував отця мовчки спостерігати. Через деякий час — знімав їх. Звертав увагу Костянтина, що синці стали меншими.

— Вони не зникли зовсім, ні-ні! Але вони стають меншими. І мені менше болить. Які висновки з цього ви робите?