Глава 19

Навіть якби Костянтин поскаржився управителю — нічого б не було. Володар міста сам звернувся по допомогу, він добре знав, що Орден не бавитиметься в ігри.

Якщо Гестія веліла зі священником говорити жорсткіше — отже, дійсно щось приховував Костянтин. Отже, до повій ночами ходить отець?.. Ми з Кацу не обмежували себе в методах. Головне, це не залишати слідів на тілі.

Кацу вдарив священнослужителя ногою в груди, той впав, перечепившись через лаву. Допит тривав вже хвилин двадцять. Досить довго.

— Говори, отче. Бо якщо далі будеш мовчати, то ми тебе почнемо кривдити вже серйозно.

Костянтин голосно стогнав та зойкав. Перегравав, спеціально викликаючи до себе жаль. Кацу не бив його навіть і в впівсили.

— Ви чините беззаконня! Проти людей і проти Бога!

Я підійшов та присів біля лежачого на холодній підлозі храму чоловіка:

— Злочини проти людей та Бога — це те, що зараз відбувається у Шелфілді. Вбивця грішить, забираючи життя. А ти приховуєш від нас правду. Це робить тебе співучасником гріха. Костянтине, говори. Ти ж знаєш своїх парафіян. Ну?! Хто стіни обписує, хто людей вбиває?!

Перші надписи на стінах управитель наказав прибрати ще після перших убивств. Мовляв, щоб людей не лякати додатково. А те, що залишилося — ми побачити встигли коли прибули до міста. На жодну з відомих абеток ті письмена схожими не були. Пам’ятаю як мовчки вдивлявся у гнуті лінії, гачки й напівкола. Нічого моторошного не було в тих символах, а незрозуміле поколювання трохи нижче плечей я все ж відчув.

Кацу підняв отця, той бовтався, не дістаючи ногами підлоги. Вигляд мав жалюгідний.

— Ну?! Що ти нам не розповів? Це хтось із парафіян? Хто?! — підвищив голос Кацу.

Ми вирішили почати саме з цих питань. І вже потім поступово перейти до нічних подорожей отця.

Я дістав кинджал із піхов:

— Отче, управитель дав нам повне право робити те, що ми вважаємо за потрібне. У нас нічого особистого до тебе немає, Бог свідок. Але. Ми знаємо, що ти не ділишся інформацією. Нещирий! Тому ми тебе можемо хоч на ремені порізати, нам нічого не буде. Ми з Ордену. Ніхто нас не зачепить, якщо ми тобі, скажімо... відріжемо вуха, ніс. Око одне виберемо.

Костянтин спохмурнів, почав рюмсати трохи менше. А я — вирішив забити цвях у труну, та додав уже значно тихіше:

— Або ми тебе не будемо мучити... а просто навідаємося до твоєї родини. Таких милих донечок маєш. Оченята світлі, голосочки дзвінкі. Як ангелики! А ми в Ордені, знаєш... Нам дуже не вистачає інколи жінок. Га, Кацу?

— Дівчатка солоденькі, твоя правда, брате. А потім і до дружиноньки візьмемося. Костянтине, як ти потім будеш до очей їм усім заглядати? Як поясниш, що не зміг захистити? А життя після такого у малому містечку — гірше смерті...

Отець посірів. Усі його спроби вдавати страждання від побоїв припинилися в один момент, Костянтин, здавалося, став меншим, випустив із себе залишки повітря та надії на щось добре.

— Невже ви не боїтеся Бога, пекельні ви виродки?

— Ми не з Пекла, — відповів Кацу, — роби вибір. Або говориш, або ми з другом зробимо рівно те, про що казали. Клянуся, святий, що це не блеф. Міська варта навіть пальцем не поворухне. А? 

— Дочок як звати, Костянтине?! — гаркнув я в слід.

Звичайно, ніхто б не торкнувся сім’ї. Але чому б не натиснути саме таким чином? Адже отець, незважаючи на свій жалюгідний вигляд у той момент, проявив стійкість. Протриматися в руках Кацу понад двадцять хвилин та ще й не заплакати по-справжньому — не кожен зміг би. Тобто фізичний вплив не давав поки ефекту. А катувати отця всерйоз у нас не було наміру. Свята людина, як-не-як. Тому й вирішили спробувати з іншого боку зайти.

— Не треба чіпати сім’ю, — рівним тоном прогудів сказав отець, — я розповім.

— О, от це слова дорослого чоловіка, — похвалив я, — а ще, отче, повідай нам, куди це ти ночами ходиш. Ми слухаємо.

* * *

Після допиту нас практично одразу зустрів Морт. Ми з Кацу вже покинули будівлю церкви і прямували назад до таверни, де повинні були про все доповісти Гестії. Блідого послушника вже не було біля храму, він не став повертатися до отця. Та й не зміг би, адже церкву ми зачинили.

Тепер, після допиту, потрібно поводитися спокійно. Як зазвичай.

Морт вигулькнув нізвідки:

— Ей, хлопці…

Ми з Кацу зупинилися. Начальник гвардії був один, виглядав розгублено. Все руки потирав, наче замерз. Ґудзика криво защепив…

— А де ваша напарниця? Я б хотів побалакати.

— Ви можете й з нами усім поділитися, пане Морте, — кажу я гвардійцю та обережно озираюся. Навкруги порожньо. Чим ближче до вечора, тим менше людей на вулицях, тому що всі бояться. Тут, у горах, взагалі швидко сутеніє, а зараз надворі зима.

— Вона ж старша у вас, так? І ми з нею говорили більше. То де я міг би знайти Гестію?

Ми переглянулися з Кацу. Ми дізналися дещо дуже важливе, тепер воно тиснуло та займало весь простір у голові. Потрібно було повернутися назад якнайшвидше.

— Пішли з нами тоді до таверни. Наставниця повинна бути на місці, — запропонував Кацу. Я ввічливо усміхнувся.

Морт покрокував слідом за нами, більше нічого не розпитуючи. Містом проходжувались самотні патрульні, мені вони видавалися геть сонними та неготовими до бою. Розхлябаними.

Хіба що волоцюги, на перший погляд, нічого не боялися. Кілька з них ходило вуличками, голосило. Не було їм куди подітися, по правді, не мали вони прихистку в такий мороз. Адже ні духовенство Шелфілда, ні управитель так і не розв’язали питання з притулками хоча б на зиму... Тому коли помирають безхатьки — частково вина лягає і на міську владу.

Ми пропонували управителю влаштувати засідку, спробувати задіяти приманку. Та будь-хто з волоцюг погодився б за тарілку теплого супу побродити вулицями вночі в тих місцях, на які б ми вказали. Але на таку ідею ми отримали відмову. Люди, мовляв, і так налякані — то для чого створювати нові підстави для пліток? І ризикувати життями не можна! Навіть якщо це волоцюги, чи п’янички без домівок.