Глава 18

Допити, аналіз, записи чорнилом; Гестія обережно перенесла дивні символи з міських мурів прямо на папір. Наступні кілька днів були вкрай напружені. Кацу зміг допитати коваля, але нічого важливого той не розповів. Проклинав гвардію, самого Морта та все довбане місто.

— Ви ніхріна не зробите. Як і цей вилупок Морт. Лишень за свою сраку переживає пияк, а нічого робити не вміє! Голову дурить управителю...

Я практично не заходив тепер до Гестії, адже вночі ми спали, або працювали над справою. Голова наставниці була наповнена зовсім іншим, і ці процеси краще не перебивати. Тому я чекав натяку, чи сигналу від неї. Хоча, відверто кажучи, Шелфілд примушував завмирати душу. Не хотілося мені любощів аж надто сильно... Та й ця вічно недосолена їжа до горлянки більше не влізала. Дихалося тут важко, ось що. Дійсно, прокляте місто.

Трохи підозрілим мені видався Паул, лікар управителя. Місцева знаменитість. Городяни казали, що Паул якось урятував Шелфілд від епідемії прокази, що золотий він чоловік від Бога. А чому такий похмурий та непривітний? Бо багато хвороб через себе пропустив за довге життя. Мовляв, носить те все глибоко в собі.

— І що, уб’єте мене за те, що я звичайним цілительством займаюсь?

Бесіду з лікарем вів Кацу. Я ж стояв поряд та спостерігав.

— Ми не для таких справ тут. Хочемо вашу думку почути. Ви ж досліджували кожне тіло. Так?

Гестія продовжувала вести розмови з міськими гвардійцями, сама ходила містом. Тому тепер ми із сенікарійцем залишилися удвох.

— Це моя робота. Ви ж розумієте, що лікар не тільки лікує? І що кожен померлий у місті потрапляє до моїх рук. Мене тут всі знають, і живі, і мертві.

— Все розуміємо, звичайно. У лікаря багато обов’язків. Ви, мабуть, давно працюєте для жителів Шелфілда і допомагаєте їм?

— Більшу частину життя. Ще наш управитель народився, а я вже був цілителем у його батька. Ну, то що ви хочете запитати? Не займайте дарма.

— Розкажіть про характер ран. Про те, як померли ці люди.

— Глибокі колоті рани, багато різаних теж. Клинок. Вбивця володіє великою фізичною силою. Нападав зненацька та наносив велику кількість ударів. Не професіонал.

— Що маєте на увазі?

— Він не знає, як бити — от так мені здалося. Діє як м’ясник. Або не вміє інакше, або не хоче. Грубо все, жодної охайності. Докладає зусиль. Він... Вдовбує гостре лезо в сухожилля й кістки. Рубці залишає потім.

— А щось особливе можете сказати про лезо клинка?

— Ні, ми про це вже думали. Звичайне лезо. Короткий одноручний меч без особливостей. Зброя ця не змінюється від тіла до тіла.

У кабінеті Паула було нічим дихати. Пилюка, здавалося, влізала мені до очей, весь час свербіла та викликала сльози. Недобре місце; взагалі старого Паула можна було запідозрити у чаклунстві. На дерев’яних поличках тут я помітив безліч різнокольорових скляних пляшечок, книг та незрозумілих предметів. Камені, кристали. Фігурки…

Таких людей завжди вистачало, котрі особливо не заглиблюються у магію, однак інтерес до заборонених наук зберігають. Межею ходять. Лікарів серед них справді немало. Вбивати таких поки немає за що, а от провести виховну роботу — буває корисно.

Наш убивця не грабував жертв. Не наносив специфічних ран, не глумився над тілами. Тільки карти залишав. Валет та дама — в пари аптекарів. Шістка — у волоцюги. Червова дев’ятка — у дочки коваля Гарвіна. Пікова сімка — у пані Вів’єрн, котра була повією. Допитом її «клієнтів» уже займалася гвардія; потрібно було відпрацьовувати всі можливі версії.

А колода карт була новою в убивці, або дуже добре зберігалася. Білосніжний папір, тверде покриття. Плями крові.

Коли ми вже виходили з кабінету, я наблизився до лікаря та тихо сказав без загрози в голосі:

— Ви виконуєте неймовірно цінну роботу. Хороших лікарів мало у наш час. І я дякую вам за відповіді, за допомогу! Взагалі на світі є люди, які дуже негативно ставляться до магії. І коли вони дізнаються, що хтось практикує — таку особу провідують. Краще вам бути уважним та завжди розумним. Довгих вам років життя, пане лікарю!

Ми ввічливо зачинили за собою двері. Чомусь я думав, що похмурий лікар вийде за нами, почне обвинувачувати в погрозах, або й узагалі скандал здійме. Прокляне, плюне вслід. Однак Паул не сказав нічого. Залишився у своєму кабінеті й не вийшов. 

Можливо, і не зійде на хибну доріжку на старість.

— Ну ти й видав, — ледь помітно усміхнувся Кацу, коли ми знову вийшли надвір. З неба все ніяк не міг впасти сніг, вітер продовжував гепати дерев’яні вивіски закладів на вулиці. Бив по обличчю, хотів прокрастися під броню.

— Так а що? Ти сам бачив, Кацу. Чудить старий, бавиться. Треба буде внести його до списку. Джереому розповімо.

— А от узагалі, що думаєш, Флоріане? Має він стосунок до смертей?

— Не відчуваю загрози. Мене більше священник цікавить…

Кацу ствердно кивнув. Отже, теж про отця думав.

Дійсно, насторогу в мене викликав міський священник, отець Костянтин. Якась неприємна сила від нього йшла, коли ми бесідували вперше. Мені, звісно, далеко до інтуїції слідопита, я не володів тоді навичками розслідування та допиту на потрібному рівні, але…

Та й очі бігали у Божого слуги, коли ми розпитували його про те, чи, бува, не помічав він чогось дивного у своїх прихожан останнім часом.

З отцем ми спілкувалися ще втрьох, тоді у залі. Костянтин займався похоронними процесіями в місті — можна сказати, був наступним пунктом, куди відправлялися нещасні вбиті після старого Паула. Власне, наставниця і дала нам «добро» на більш приватні бесіди з трьома особами: начальником гвардії Мортом, лікарем Паулом та отцем Костянтином.

— Гвардієць щось приховує, — давала розпорядження вона, — з ним не перетискайте. П’є він багато і на нервах. Секретики його не особливо важливі… Не бачу від нього концентрованого зла. Далі. Лікар Паул. Ось там варто придивитися. Поспілкуйтеся. Щодо священника — з ним поговоріть більш жорстко, не грайтеся. Теж щось не каже, дивно поводиться. Все зрозуміли?