Глава 16

Ні, ми не варилися у власному соку — час від часу покидали монастир та відвідували поселення неподалік. Могли й на тиждень, на місяць відправитися до великих міст, як-от Шед, чи столиця Мірасеї — Іллінбург; а де ще розвинути власну спостережливість та уважність щодо інших людей?

Звісно ми ніколи не були собою серед чужих. Прикидався хто теслею, хто солдатом. Мандрівником, найманцем… Жоден місцевий не повинен був запідозрити щось дивне. Навіть ті, з ким доводилося взаємодіяти дуже тісно. Казали наставники, що навіть перед найближчими людьми, з ким ми можемо зав’язати взаємини поза монастирем, правду розкривати не можна.

Наше спілкування з Гестією теж розвивалось, як і мої навички. Я все більше відчував потяг. Разом із цим — проявляв цікавість у навчанні. Щиро це робив. І моя щирість лестила Гестії. Вона ділилась досвідом — я охоче приймав знання.

Я підходив після занять, не надто настирливо ставив запитання тет-а-тет. Це важко було робити так, щоб не привернути увагу братів і сестер.

Також я почав інколи ловити на собі її миттєві погляди. Коли Гестія нас навчала, чи коли ми просто знаходились поряд. Спершу подумав, що мені здається. Але ні. Наставниця таки дивилась. І наші погляди почали перетинатися.

Я відводив очі, і всередині відчував, як там закипає щось досі невідоме. Так, я хотів її. Як тварина. Просто взяти.

Однак було ще щось. Гестія... бентежила мене.

Сталося так, що ми опинилися вдвох. Це теж була таверна. Нічим не краща та не гірша ніж та, де ми ночували пізніше, у Шелфілді. Побратими розмістилися внизу, пішли на прогулянку після важкого дня. А на другому поверсі була лишень моя кімната та кімната, де ночувала Гестія.

Я був молодим. Плотські бажання приходили часто. Це нормально — саме тому нас, хлопців, відпускали з монастиря до поселень, щоб ми випустили зайву напругу. Відволіклись. Але це — тільки якщо ти добре навчаєшся та сумлінно працюєш. Заслужив.

Хороша причина бути старанним, справді. Навіть такі шибайголови як ми з Хотчем час від часу виривалися до людей. Так, до речі, багато хто з членів Ордену і знаходив собі пару.

Контакти з іншими дівчатами, здавалося, робили тягу до Гестії ще сильніше. 

Тієї ночі я не міг заснути. Був збудженим, мене в дрож кидало від однієї думки, що ось тут, зовсім поряд — вона. Звісно, з іншими я не пішов тоді. Сказав, що хочу відіспатися, була така нагода.

Я сів на ліжку, зрозумів остаточно, що сну насправді не буде. Або я зараз спробую, або, ймовірно, більше ніколи.

Мандраж дратував, а одна лиш думка про реакцію Гестії... Ох, вона обливала мені нутрощі розпеченою олією. 

Я підвівся, почав ходити кімнатою по колу.

Та що я за шмаркля така! Що за боягузтво? Ну вирішив вже діяти, то дій!

Боятися — нормально. Всі бояться. Питання в тому, чи станеш ти робити щось з цим страхом, чи спробуєш його побороти. Чи просто втечеш.

Немає нічого гіршого, ніж нерішучість.

Видихнув. Нехай буде, що буде. Хай мене виженуть з Ордену, нехай лютий Вільгельм заб’є мене в м’ясо. Сама доля підказку дає — робиш кілька кроків, стукаєш у двері! Врешті, скільки разів я прокручував це у своїй голові…

Вийшов з кімнати. Довкола тихо, хлопців внизу таки немає, не повернулися.

Я став перед дверима, за якими була моя наставниця. Постукав ледь чутно. Ноги тремтіли, коліна хотіли розлетітися в танці. Однак я не відступав, постукав ще раз. Нехай Гестія відкриє, побачить мене. Хоча б щось нехай відбудеться. А там…

Вона відчинила. Стоїть, очі примружила. Погляд цікавий. Лишень біла сорочка для сну на ній. Без перебільшень — я ледь не знепритомнів.

— Що сталось? Ти чому весь червоний, Флоріане?

Немає відповіді. Натомість я знизав плечима. І зробив крок вперед з повною готовністю до того, що зараз відбудеться щось недобре. Я отримаю по обличчю, або Гестія почне кричати, або…

Ні, галасувати вона не стане. Наставниця скоріше встромить клинка мені в пузо якщо… Хоча… Думки застрибали, як наполохані зайці. Я підступив ближче.

— М-можна зайти?

Гестія глянула мені за плече, побачила, що я один.

— Для чого?

— Ну… Просто.

«Просто!» Господи... Ні, краще вже нічого не говорити.

Ще крок їй назустріч. Вона трохи відсторонилась, я зайшов усередину. Тихо причинив за собою двері. Заглянув до її очей. Гестія продовжувала дивитись запитально, не дуже розуміючи, чого мені потрібно. Я поклав долоні їй на плечі, нахилився, щоб поцілувати.

— Що ти… Не смій! — прошипіла Гестія. І заклякла. Висока, мені доводиться тримати підборіддя рівно, щоб дивитися на неї. Я все ж посмів. Цілую незважаючи на страх.

Довгі пальці вп’ялися у моє передпліччя, вона спробувала штовхнути мене. Я ніжно, але впевнено обняв Гестію, пригорнув до себе. Вткнувся носом у її каштанове волосся. Обережно штовхнув на ліжко та повис зверху.

Тисне, щипає шкіру. Я — сильніше. Мовчить. Гаряче повітря з її ніздрів вдаряється об моє вухо. Нарешті наставниця шепоче:

— Нам не можна. Флоріане…

Я ніколи не любив програвати, і та ніч теж не могла стати моїм провалом. Я знову цілував її, міцно тримаючи передпліччя рук. Гестія більше не опиралася. Напружилась до межі, дихала ледь чутно. Чи то плакала, чи сміялась... Скувала себе якимось льодом, не дозволяючи проявитися емоціям.

Я легко прикусив її нижню губу. Цей поцілунок був значно більш вагомим ніж усе те, що я робив з дівками до цього.

Гестія розслабилися. Невпевнено мене обняла у відповідь. Ніби ведучи боротьбу з собою. Зважуючи «за» та «проти».

— Флоріане… Не треба. Облиш… — казала вона, але все ж не відпускала мене. Я зупинився на мить, щоб спробувати розгледіти її лице у напівтьмі кімнати, яку освітлювала маленька гасова лампа. Гестія притислась до мене сильніше. Торкнулась холодною долонею обличчя та поцілувала у відповідь.

Так ми провели нашу першу ніч. Я не тривожився стосовно шуму, який ми могли створити, адже саме приміщення під кімнатою Гестії не було житловим. Хлопці тихо прийшли за кілька годин до світанку.