Глава 15

Тоді я ще не був посланцем. Майстер Джереом видавався мені занудним, а руки повсякчас свербіли. Я багато навчався, часто працював у групі з наставником, з братами й сестрами.

Маскування, спілкування з людьми... Дика природа, життя рослин і тварин. Володіння різною зброєю. Нас — готували. Молодих, гарячих.

Те, що сталося у Шелфілді, сильно вплинуло на мій життєвий шлях. І це було вперше, коли я зіткнувся зі справді могутніми чарами. Побачив, як діють артефакти та до чого вони можуть привести людину.

Ми прибули втрьох до маленького містечка в горах. Зовсім поруч — кордон із Сенікарою. Хвиля моторошних убивств пройшлася Шелфілдом, хтось забирав життя городян та залишав звичайнісінькі гральні карти на розрізаних тілах. Вбивали однаково як підлітків, так і дорослих. Жінок, чоловіків.

Після п’ятої жертви управитель міста звернувся до Ордену. Містяни налякані, а Шелфілд почав нести збитки. Паніка зростала, люди все більш неохоче з власних домівок виходили. Воно й не дивно — хто буде торгувати та веселитися поруч із таким жахіттям?

До чого тут Орден? Після третього вбивства на міських мурах почали з’являтися написи незрозумілою мовою. Якісь символи, трикутники, кола, квадрати… Рисунки тварин. Хтось розписував стіни і наче знущався з міської гвардії, пахнуло воно містикою. Тому управитель і насторожився. Як показали подальші події, не дарма.

Звичайно, міська влада мала шляхетну мету — знайти та знешкодити маніяка. Проте найбільше управитель Шелфілда хвилювався про власні статки. Його аж знудило, коли побачив, скільки людей уже встигло виїхати до сусіднього міста, яке знаходилось через сто кілометрів.

Це — провінція. Тут зроду жителі не бачили подібних злочинів.

— Ці кретини, — казав він про своїх людей, — здатні тільки п’яниць гамселити та дрібних злодюжок. Не гвардія, а чорт знає що! І розпустити не можу, бо нових людей нема де взяти. Кажу відверто. Ми тут відділені від всіх, Шелфілд нікому не потрібен.

Ми прибули на прийом до управителя відразу, ще навіть з дороги не відпочили. Я знав, що Орден підтримує контакти з впливовими людьми Мірасеї, тому й не здивувався, що місцевий володар звернувся за допомогою напряму. Звичайно — неформально; офіційно ж жодного Ордену не існує.

Взагалі, були небайдужі люди при владі, котрі допомагали нам. Мова ж не тільки про харчування; побут та їжу ми самі собі забезпечували. Ордену допомагали інформацією, спорядженням… Про це не говорили в стінах монастиря відкрито, але з часом я переконався, що так воно й було.

— Нам потрібно вивчити містечко, — зазначила моя наставниця. — Ми будемо говорити з вашою вартою, з людьми на вулицях. Дайте розпорядження, щоб нам не чинили опір та щоб йшли на контакт. Ось тоді допоможемо.

— Та буде все. Я зберу аудієнцію. Зі всіма поговорите. Мій головний гвардієць, Морт, непоганий фахівець, хоч і дурень. У нього клепки трохи більше, ніж в інших посіпак. На декілька грамів усього, але маємо, що маємо. Він все розкаже. Є ще наш лікар, старий Паул. В мене є підозри, що він чарами бавиться, зілля варить незрозумілі, проте не поспішайте вбивати дідугана. Ми тут загнемось без хорошого лікаря. Добре?

— Ми нікого не збираємося вбивати, а навпаки — хочемо вам допомогти знайти убивцю.

Моя наставниця схрестила руки на грудях та проходжувалась розкішним кабінетом володаря міста Шелфілд. Він прикрасив стіни приміщення картинами з зимовими пейзажами, а позаду, одразу за кріслом, красувався його власний портрет. Красива блискуча броня, величезний меч в одній руці і щит з гербом Шелфілда — в іншій. Любить себе.

Кроки наставниці прокочувалися відлунням. Цей кабінет мав надто високу стелю. Жодні прикраси не могли зменшити відчуття порожнечі в ньому.

Ми з Кацу, моїм побратимом, мовчки оглядали приміщення, чекали, що скаже наставниця. Хотілося нарешті видихнути після дороги. Вона видалась важкою. 

Зима того року була вкрай холодною, до міста я прибув у чорній утепленій броні з хутром всередині. А ще — в плащі темно-зеленого кольору. Намагався захистити обличчя від укусів негоди, сховатися від них. Не дуже вдавалося.

Кацу морозу не боявся зовсім. Воно й не дивно — він був сенікарійцем, хлопець провів третину життя серед вітрів та на морозі. Поправляв тільки своє довге волосся, не реагуючи на погоду.

А снігу випадало мало — він взагалі чомусь не хотів відвідувати людей унизу. Натомість бив мороз.

Ми заселилися до вкрай вузької таверни майже в центрі, нам безкоштовно виділили три кімнати. Взагалі заклад пустував; не сезон для подорожуючих, особливо враховуючи останні події в Шелфілді. Ось воно й вийшло так, що в таверні проживали тільки ми втрьох.

Годували нас терпимо, однак запам’яталося мені, що їжа тягнулася за зубами та не хотіла йти всередину. Ні смаку, ні тепла у тому м’ясі. Порції мізерні...

Наставниця ж не їла. Коли ми обідали після розмови з управителем — я вже помітив, як вона роздумує над усім, що той наговорив. Балакучий та слизький тип.

Повноцінне розслідування ми повинні були розпочати завтра вранці, коли буде складено детальний план. Наставниця його створенням воліє займатися сама. 

Спершу я вирішив прогулятися Шелфілдом, подивитися, як він влаштований. Кацу я з собою не покликав, ми не дуже тісно спілкувалися в монастирі. Я б узагалі радше волів опинитися тут не з ним, а з Хотчем. Однак Хотча зі мною не було, а був сенікарієць. Тому я просто проходжувався містечком наодинці з думками. Міряв кроки, намагався не особливо кидатися у вічі місцевим. Вони й так налякані.

Зло притаїлося в містечку. Воно теж ходить цими вулицями, відвідує магазинчики. Прикидається. Я оцінююче розглядав рідкісних перехожих, прислухався до уривків чужих балачок... Шелфілд не відштовхував, він прийняв мене до свого організму. Дозволяв подоружувати підмерзлими провулками та слухати завивання недоброго вітру.

Жодне хутро не може повністю вберегти від такого холоду.