Глава 14

Я знаю ці маленькі тріщинки на стелі, бачив їх сотні разів. Впізнаю запах білизни в ліжку. Фіалки. І жіночий голос. Від голосу кидає в дрож.

— Флоріане, прокидайся.

Підводжуся на лікті, але не бачу її. Слова жінки болять. Входять через вуха і розривають мозок на дві частини. Буквально.

— Милий мій хлопчику. Вставай. Треба йти.

Серце вибивається з грудей. Все розтікається, кольори змішуються та згортаються перед чорнотою як помнуті шматки паперу. Я говорю голосом, що тремтить:

— Гестія? Де ти?

Так хочу побачити обличчя! Високу постать, каштанове волосся у досить короткій стрижці.

А не можу.

Темінь затягує в себе кімнату, пролізає мені до очей. Сліпить. За вікном — неймовірна гроза. А я всередині лежу весь мокрий, у ліжку.

— Не хочу більше вставати. Ходи до мене.

Дотики її завжди холодних пальців у мене на щоках. Подушечки ковзають по моєму лобі, по бровах, переніссям.

— Мусиш.

Гестія завжди гладить мене, коли ми разом і ніхто нас не бачить. Любить покласти мою голову собі на коліна, дивитись ніжно. Я підіймаю руку, проводжу пальцем по її волоссю. Далі малюю уявну усмішку на вустах, тому що ніколи вона не усміхається.

— Змучився я.

— Знаю. Треба вставати.

— Я… сумую за тобою. Дуже...

Зрадницьки закладає ніс, очі мокріють. Не витримую більше.

— І я сумую… Знайди в собі сили, маленький мій. Я поки не можу по тебе прийти, ще не час. Вставай.

Її дихання поряд, практично бачу погляд.

І раптом розумію, що ліжко — в багнюці. Дивлюсь на власне тіло, бачу рани. Брудну розірвану броню, опіки. Десь зверху гуркотить грім. По мені стікають струмені води.

— Я стікаю кров’ю. Мені кінець. Куди і як я можу піти?

— Флоріане…

Я вже багато років не згадував Гестію. Пройшло все. Колись вона приходила до мене у снах. Бувало, я прокидався в своєму будиночку від її дотиків. Між завданнями, коли відпочивав та приходив до тями. Здається, в ті моменти я навіть відчував її запах поряд. Так, наче вона ще недавно була в кімнаті, а тепер просто вийшла.

І зараз обов’язково повернеться.

— Клинок.

— Клинок?

Про що каже Гестія? Чи вона це говорить зі мною, чи то моя душа опирається, все не хоче розчинитися? Розум грається? 

Гестія ніколи не снилась мені за межами монастиря. Сьогодні це було вперше. Вона повернулась та знову потривожила моє серце.

Її постать наближається. Однак замість голови, замість обличчя жінки — кусюча чорна пустота. Вона кинулась на мене.

І я прокинувся у світі живих. Навколо були все ті ж непроглядні джунглі та болото.

* * *
 

Це було надто. Останній бій мене зламав. Один із чаклунів йшов за мною ще з Міста Тіней, я не міг це знати, проте відчував... І що я не намагався плутати сліди, втекти, щоб уникнути бою. Не вдалося.

Тепер я дуже відхилився від маршруту, я посеред нічого, в серці безмежних тропіків. Де тепер мій підземний грот, з якого боку взагалі?

Все пішло не так...

Відправивши у небуття божевільного фанатика, я й сам упав додолу. Ледь доповз до якогось дерева тут, на висоті, а далі почав непритомніти. Мене лихоманило.

Я втрачав кров, а рани, отримані ще в бою з Дієро Канітаром, знову почали розкриватися. Наче витискав їх хто... Вже не кажучи про кілька нових дірок у тілі. Через розсічену плоть я, здається, міг побачити ребра.

Я зовсім завмер, зупинивши погляд на червоній ріці. Це життя з мене виходило, а дощова вода — несла душу далі...

…Клинок.

Гестія про нього казала.

Якщо в мене в сумці-наплічнику дійсно «Серце», то... Є шанс вижити. Проте, мене він дуже не влаштовує.

Безвихідь. Якби тут йшлося просто про моє життя — я б навіть не брався за проклятий артефакт. Краще вже здохнути. Однак вижити мені треба. Дійти до монастиря, щоб розповісти про Канітара. Доставити те, що я встиг забрати з собою. 

Мої власні помилки викреслювали мене тепер, я заслуговував на це. Спершу не вбив Констанцію... Не переконався, що старий чаклун копита відкинув, не побачив, як будинок догорає.

Але я зміг відправити прямо до Пекла з десяток адептів, зміг вибратися з того дому та прихопити важливе.

Це єдине, що хоч трохи перекривало мій болючий провал. Чи то подумки, чи губами я сказав сам до себе:

— Рано подихати.

З надзусиллям я стягнув сумку та обережно відкрив замок. Дістав магічний кинджал, поставив поряд. До цього я його не закріплював у себе на поясі, не хотів такий предмет під долонею тримати.

Я оглянув свій рідний клинок. Трохи подумавши, залишив всередині. Наплічник не промокне. Тканина не розлізеться, вона витримає воду. Я затягнув замок сильно як міг, спробував добитися повної щільності. Адже якщо книга чаклуна промокне, нічого там тоді не прочитаєш. А прочитати — треба... Треба ж пролити світло на всю цю історію з підвалом, стіною, що рухається та нічними ритуалами.

Новий укол болю примусив мене стиснути зуби та застогнати. Ці ж символи були на стінах Шелфілда колись. Пройшов цілий шматок життя — і ось вони знову в мене перед очима. Знову в крові тонуть. 

Пекла шкіра на руках, на грудях, на обличчі. Перед своєю смертю впертий сектант встиг мене вдарити чарами. Сильно. Він добряче забрав здоров’я. Вже сам здихав, а шкоди наніс.

І на одне око тепер бачу трохи гірше. Залишалося надіятися, що це — пройде.

Видих. Трохи підняв голову. Донесу все. Донесу... Дощова вода не потрапить до сумки відразу. Навіть болото вона витримає. Я сам шив.

Далі я витягую «Серце» із піхов та стискаю його руків’я в долонях.

Або я це роблю, або віддаю Господу душу. Тоді Зло не буде зупинене.

— Ну? І як ...тебе активувати? — ледь чутно прошепотів я.

Боже, пробач мені це. Я осквернився. Ця місія — один суцільний акт богохульства. Прости.

Кинджал під назвою «Серце» оберігав свого володаря, даруючи йому неймовірну силу, витривалість і здоров’я. Вочевидь, тепер зброя належить мені. Щоб вижити — я повинен стати її новим носієм.