Глава 13

Як тільки Іман зробив наступний крок і опинився на вузькому проході над прірвою — убивця напав. Він вискочив звідкись зверху. Як тінь, що зовсім не нагадувала людину.

Демон.

Різкий біль вдарив грудну клітку, лезо зброї пройшло дотично. Разом з цим щось просвистіло біля обличчя — Іман встиг відскочити й уникнути ураження.

В майже цілковитій темряві він намагався тепер розгледіти розмиту пляму, що була нападником. Солдат не став чекати нової атаки. Він стиснув міцніше ятаган та линув уперед.

Іман намагався наносити швидкі й проворні удари, убивця ж добре маневрував, встигав відбиватися. Прудкий шакал.

В його руках блиснуло — це були леза коротких кинджалів.

Іман продовжував наступати, ворог відходив. Все намагався дістати своїми лезами Імана, контратакував, робив хитрі випади вперед, але ніяк не міг завдати повноцінного удару. Натикався на лезо ятагана, вивертався, немов гадюка. І був змушений робити крок назад.

Ветеран відволікся на мить — в його лівій руці тут же з’явився вогник. Момент — і вогник став більше. Значно більше. Різкий рух з розворотом плеча — і полум’яний шар летить в опонента. Ця атака випалювала самого Імана зсередини, далася важко. Опонент ухилився. Далі — стріла з льоду. Менша, проте смертельно гостра. І ще одна вогняна куля. Майже одночасно.

Стріла пролітає повз, а от другий шар влучає. Б’є душогуба в груди та виштовхує кудись в темноту. Іман швидко змінює положення, повертає собі рівновагу. Він знову готовий.

Пульс. Грім у голові. Стрес та запал бою витискають з нього залишки енергії. Далі покладатися можна тільки на власне лезо.

Тиша навколо, тільки ріка шумить зовсім поряд. Ворог розчинився в пітьмі, але скоро знову спробує напасти. Більш успішно.

— В Ордені їх навчають діяти як шпигунів. Нападають вони саме тоді, коли ніяк не ждеш, — говорив Дієро Канітар одного погожого дня, коли вони знову вибралися в джунглі.

Іман все ж оволодів декількома найпростішими заклинаннями тоді. Встиг.

— А зброя шпигуна — це несподіванка. Коли ворог нападає раптово, ти спав ще мить тому, а далі різко опиняєшся в бою... Голова згадає тільки те, що відточувалося. Багато-багато разів. Все інше — ні.

Це можна було сказати й про прийоми ближнього бою; скільки б ти не знав ударів та комбінацій, а в гарячці будеш використовувати тільки те, що вмієш досконало. Навіть якщо це...

— …щось примітивне. Просте заклинання стихії повинно у вас вилітати саме собою. Без великих зусиль. Ви можете взагалі в майбутньому не розвивати магію стихій. Забути про неї. Однак забов’язані володіти бойовими заклинаннями. Добре володіти... 

Зараз він потіснив супротивника, оглушив. Однак Іман не чув звуку падіння вниз, чи чогось схожого. Ветеран швидко перемістився в протилежний бік переходу, теж розчинився в тіні. Завмер, притулившись до стіни.

Хтось із них зробить наступний хід.

Продовжували битися об каміння краплі десь збоку. Надворі зверху лютувала гроза, час від часу з’являлася блискавка, і на коротку мить в підземеллях ставало світліше.

Не стояти, адже душогуб може піти далі. Він повільно рухався мокрим піском, залишаючи відбитки власних ніг. Один із чоботів розлісся.

«Більше жодних містичних тіней, ти — просто людина» — думав про себе Іман — «Ти не можеш бачити в темноті, у тебе теж іде кров. Ти теж боїшся та чекаєш нападу. Теж знесилений».

Хотілося знову побачити ті темні лінії перед очима, що вели до чужої душі. Їх не вистачало.

Крап. Щось прошелестіло зверху, можливо, летючі миші. Іман ще раз напружився, хоча сил залишалося все менше. Фіолетові узори, кров, що циркулює чужою головою та серцем. Жевріє. Переміщується... Вправо. Далі наверх кудись.

«А ось тепер у мене є маленька перевага».

* * *
 

Іман видерся вверх по камінню. Ріка залишилась внизу, тут було вище і світліше. Ветеран відчув впевненість — тепер опонент не зможе накинутися зненацька. А він — зможе. Хоча ворог всіляко плутав сліди, намагався не залишати більше відбитків взуття на піску.

Бордові смуги то згасали, то знову з’являлися. Не вистачало концентрації, воно й не дивно. Голова розтріскувалася від спалахів болю. Те, що залишилося від вуха, повністю задеревіло. Тиснуло в грудях щось холодне. Це — рана, яку встиг нанести душогуб. Не глибока.

Сильно сповільнювала саме втома, вони з Даніелем подолали довгий шлях після Джинпорту, і точно не так ветеран уявляв собі сьогоднішній день. Він вже давно не їв та не пив.

Душогуб тим часом тягнувся наверх, прагнув покинути печеру. Іман видерся ще вище; це переслідування потрібно завершувати.

Спалахнуло. Однак чи було це в голові ветерана, чи насправді... Убивця винирнув нізвідки та спробував збити Імана. Той відреагував різко. Вдарив ятаганом назустріч.

І влучив.

Блиснуло зліва, Іман відсторонився. Лезо ковзнуло біля шиї. Зашурхотіло знову, і безліч швидких ударів посипалося на солдата. Ця атака була повна відчаю та злоби. Цього разу відступати вже довелося Іману. 

Декілька разів леза клинків боляче різанули передпліччя та пальці руки. Прямо між фалангами. І по кисті, де сухожилля... Ятаган ледь не випав, однак Іману вдалося його втримати.

І оборону — теж. 

Ворог продовжував наступ. Клинок вдарив в ліве плече і відразу ж ковзнув обличчям, не влучивши в шию.

Хустину адепта перекосило набік, з лоба швидко полилася кров. Видимість і так була поганою, а зараз — і поготів. Рятуючись, Іман провів декілька відчайдушних контратак. 

І знову влучив.

Від утоми його рухи втратили грацію та точність. Порізані руки оніміли, вже майже не контролювали ятаган. Однак і душогубові дісталося, тому що той знову зник.

Пульс. Біль. Швидко змінити положення, притулитися до мокрої стіни.

Тиша.

Він стягнув хустку з голови, протер нею обличчя та викинув. З плеча теж цідило гаряче. Рукам — кінець. Великим зусиллям волі Іман склав пальці до купи та стиснув у кулаки.