Глава 12

Дієро Канітар готувався до чогось. Було видно, що він прагне перетворити сім’ю на мале військо. Вони постійно практикувалися, багато медитували. 

— Рано чи пізно прийде Орден. Треба бути готовими, — казав Канітар.

Навчання вони проводили або в оранжереї під будинком, або в великій кімнаті біля їдальні. Там усе було — книги, дошка з крейдою, карти зоряного неба… Того дня вони сиділи в підвалі та слухали черговий урок…

Даніель підняв руку. Він — новачок, і в сім’ї недавно. Старий чаклун кивнув йому, мовляв, говори.

— Учителю, виходить, сила Ордену — не прості вигадки?

— Якби ж то, — відповів чаклун, ледь помітно посміхнувшись. — Орден поставив собі за мету убивати всіх причетних до магії. Хто посмів сам для себе вирішити, що йому вивчати, чим цікавитися. От ти, Даніелю. Ти став частиною родини, відповідно, ти теж є ціллю. Я хочу, — Канітар обвів рукою всіх учнів, що сиділи навколо, — хочу, щоб усі ви це розуміли й пам’ятали. Небезпека завжди є. Але це не означає, що ми маємо боятися чи відмовлятися від нашої науки.

Іман тоді сидів позаду, підігнувши під себе ноги. Він ніколи не ставив питань публічно, коли хотів щось уточнити — підходив особисто. Ці діти бачили батька в особі вчителя, тому й намагалися отримати більше його уваги. Іман же прагнув першочергово отримати користь для себе. А саме — знання. Можливості.

Канітар часто говорив про Орден і про загрозу. Якось у них з Іманом відбулася особиста розмова пізно ввечері. Послідовники тоді святкували день народження Басіма — всі сиділи в їдальні, їли й випивали. Іману ж веселитися не хотілося.

Він потис руку веселому Басіму, буркнув якісь банальні побажання. І пішов до оранжереї, щоб перепочити. Дієро Канітар теж тоді був там — наставник саме порався зі стіною потаємного ходу.

— Що, не хочеш розслабитися? — спитав чаклун у свого найстаршого учня, коли побачив того.

— Не вмію вже, — чесно зізнався Іман. — А ви чим займаєтеся?

— Трохи вдосконалив механізм у стіні. Пізніше покажу всім. Тепер можна зачинити замок так, що його не відкриєш ззовні.

— Ми що, готуємось приймати гостей?

Іман всівся на підлогу, на красивий теплий килим. Він полюбляв проводити час в оранжереї, особливо вечорами, коли всі хлопці й дівчата нагорі займалися своїми справами, а Дієро Канітар сидів у себе в кабінеті. Це сьогодні наставник чомусь вирішив зайнятися стінкою, а зазвичай Іман міг споглядати химерні рослини сам.

— Я завжди готовий до гостей.

У старі часи на чаклунство ніхто не зважав — кому було цікаво, той навчався, здобував спеціальну освіту, знаходив собі працю до душі, пов’язану з чарами. Навіть у Джитт-Іларі існувало кілька академій…

Не кажучи вже про Мірасею чи туманний Латтхорн — там чаклунів можна було зустріти на вулиці щодня. Бойові маги поповнювали ряди війська, маги-знахарі допомагали людям, ставали місцевими знаменитостями. Потужно розвивалась медицина, наука. А потім — раз, і магію заборонили практично на всьому материку.

І якщо колись на магів дивилися з повагою, то зараз чарівники викликали переважно страх у звичайних людей. Показати невинне заклинання перед кимось — легкий спосіб нажити проблем.

Стати мішенню.

Чи могла до їхнього дому навідатися варта? Хіба якби сталося щось. Це — Джитт-Ілар. Тим паче, багато вартових знали Канітара особисто; наставник узагалі мав купу знайомих у Місті Тіней. Також Канітар умів впливати на розум інших, саме тому ніхто з роззяв чи надто цікавих солдатиків ніколи не звертав уваги на їхній дім. Власне, так і отримала сім’я цей будинок — за допомогою ментальної магії.

Наче як наставник зміг влізти до голови одного грошовитого торговця. Навіяв тому думку, що він — його дорогий давній друг. Друг, що потребує допомоги й житла. Так тоді ще зовсім невелика сім’я Дієро Канітара отримала у своє розпорядження особняк біля східної стіни міста. Цей же добродій частково забезпечував Канітара, давав йому кошти на все та був своєрідною протекцією у Тіньовому місті.

Іман декілька разів бачив того мужика — усмішка з його обличчя взагалі не злазила. Натягнута була настільки сильно, що, здавалося, очні яблука потріскають.

Посмикуються повіки, торговець підписує черговий папір та віддає золото. Далі — вклоняється Канітару, однак робить це ривками. Наче через силу. А молоді сміються над таким видовищем.

Загалом, послідовники теж не сиділи без діла. Ходили на ринок, шукали можливості. Анжела, наприклад, гарно обчищала кишені роззяв, а Джуліус грав у карти та регулярно примушував програватися товстосумів у тавернах. Бенлін — взагалі контрабандист. Навчався він так собі, зате його вклад золотом у сім’ю був чи не найбільшим. Кожен старався бути корисним.

Щодо Імана — чоловік просто продав своє житло і приніс Дієро Канітару все, що мав, зробив це одним днем. Практично одразу після знайомства, зібрав особисті речі до великої сумки й з’явився на порозі дому. І ні, це не було тому, що старий чаклун повпливав йому на свідомість, чи попрохав. Дієро Канітар принципово не використовував свої вміння на учнях. Ніколи. Усе вони робили добровільно й самі, адже довіряли. Мали надію здобути цікаві їм знання.

Принайні, Іман вірив у це.

Ветеран теж мав надію, що чаклун допоможе йому з одним важливим питанням. Тому без жодних вагань заявив наставнику, що відтепер і до кінця він буде його учнем. Чаклун тоді заглянув в очі Іману. Зрозумів, що той налаштований серйозно.

— Яка в них кінцева ціль, як організації? — вирішив почути думку свого наставника Іман, — просто убивства таких, як ми?

Він мав на увазі Орден. У підвалі завжди тихо. Голос чоловіка покотився невеликим ехом.

— Ну, вони вважають, що виконують волю Господа. Хочуть викорінити все, що пов’язане з таємними знаннями. І так, це означає вбити всіх магів.

— Абсолютно наївне бажання. Надто глобально. Хіба це можливо?

— Не просто наївно, Імане, але й плоско. Завжди будуть люди, схожі на мене і на мене. Магія існувала у всі часи. Постійно житимуть на світі ті, хто має жагу до знань. Орден надірветься рано чи пізно, так буде обов’язково. Проте біди ще принесе.