Глава 11

Чоловік вийшов за межі міста, коли хмари пилюки вже почали здійматися на вулицях. Білий халат підіймався від поривів вітру — вочевидь, скоро розпочнеться буря, а далі — дощ. Іман йшов по сліду.

Невідомий покинув Місто Тіней і тепер прямував до джунглів. Перехожі намагалися перекричати негоду, махали руками одне одному. Навіть коли впаде на землю стіна дощу — місто не спорожніє, не завмре. Тіньове місто житиме завжди.

Він уже добряче віддалився від брами — сліди життєвої енергії вели в густі зарослі. Так Іман був змушений увійти в джунглі, хоча ні взуття, ні одяг не були відповідними для такого шляху.

У втікача не багато варіантів, куди податися: він пішов у цей бік, а отже, є ймовірність, що спробує перетнути кордон Джитт-Ілару через Підземну заставу. Там у Імана були контакти, тільки б дістатися вчасно, свої люди затримають шакала.

Через митницю, або як її ще називають — Межу, втікач навряд чи полізе. Там його затримають на декілька годин, допити влаштують. Вартові люблять порозважатися, особливо під впливом нудьги. Тягати гроші з караванників вони не стануть — бо страшно. А от помучити якогось одинака — блага справа. Навіть якщо з нього не вдасться щось витрясти. Тому майже всі свідомі люди для перетину кордону обирали Підземну заставу.

Що ще залишалося? Джунглі. Густі зелені зарослі, серед яких була і трясовина, і підземелля, і болота з ріками. Джунглі можуть стати як порятунком, так і привести до передчасної смерті.

Він пройшов ще з п’ятдесят метрів у зелену глибину. Забруднився спеціально, дозволив тканині просякнути болотом, так легше злитися з оточенням. 

Іман зробив крок і раптом зрозумів, що більше не відчуває слідів клинка. Тоненькі струмені магічної сили губилися серед хащі, серед пташиного співу, тварин та запахів отруйних квітів. Йти далі без чіткого сліду сенсу немає — ці ліси простягаються на десятки кілометрів. Вийти ось так, без орієнтира, можна куди завгодно.

Так, Іман провів більшу частину свого життя в Джитт-Іларі. Навіть ось недавно вони з родиною досліджували джунглі біля Міста Тіней. Проте це не давало зараз жодних переваг: він міг легко заблукати — і ще легше впустити убивцю. Навіть найкращий слідопит для джунглів може легко стати перекусом...

Що робити?

Магія крові не особливо цікавила більшість адептів Дієро Канітара. Це — древній напрям, пов’язаний із відніманням життів. Звичайно, родина практикувала жертвоприношення, але в основному це була худоба. Дуже рідко — п’яні волоцюги. Тому що без крові, без взаємодії з живою плоттю неможливо серйозно навчитися чаклунству. Так говорив наставник.

Не всі, звичайно, були готові займатися таким. Для багатьох, особливо жовторотиків, чари — це про керування стихіями, а вершина всього — тупий контроль над чужими мізками. Багатство собі начаклувати, чи грудасту дівку поряд. 

Суцільні дракони з єдинорогами!

І аж ніяк не темні ритуали. Іману ж було все одно. Канітар одразу сказав йому, що зосередитися потрібно саме на ментальній магії, не боятися пробувати.

Спершу Іман навчився підсилювати себе на деякий час. Ритуал простий, однак дуже дієвий. Діятиме він недовго, та ще й відновлення буде важким. Але то все потім. Існували й інші магічні способи вийти на слід втікача — Іман їх просто не знав. Тому залишалося робити те, що вмів, та що встиг сприйняти від учителя.

Перше — це кров. Її пустити легко. Друге — власна плоть. Будь-яка частинка тіла підійде. Іман не став довго думати, не став намагатися впіймати якогось звіра, бо це — зайві сили та час, який не можна витрачати. Здавалося очевидним рішенням — відрізати собі частину вуха. Можна, певна річ, придумати щось більш витончене. Зуби вибити, чи палець відрубати. Однак пальці ще будуть потрібні для майбутнього поєдинку. А зуби… Надто складно.

Чоловік дістав з-за ременя на спині невеликий гострий ніж. Вмостився на землі, частково стягнув з голови хустину та відтягнув лівою рукою вухо. Правою він зробив кілька надрізів біля вушного хряща. Вагань не було. Частину плоті треба залишити, щоб здатність чути сильно не змінилася й звук потрапляв до вушних раковин більш-менш рівномірно.

Гострюще лезо примусило скривитися від болю, у скронях запульсувало, тепла кров стікала щокою. А звідти — на землю. Нічого, кровотечу він зараз зупинить.

Іман поклав відрізану плоть на великий зелений лист. Туди ж і далі стікала кров із рани. До шматка живого відразу ж почали злітатися жуки та інша мерзенна комашня. Вони вже жалили йому голову, намагалися присмоктатися до свіжої рани. Незважаючи на це, солдат накрив правицею лист із кров’ю, а лівою рукою обперся об землю. Зосередився.

Десь на небесах почувся грім.

* * *

З неба впало декілька крапель. Поки що ліниво, невпевнено, як олія. Це був початок дощу. Дощ усе збирався окропити землю, відтягував цей момент ось уже, а сьогодні, отже, наважився. Чергова краплина лягла на шию і стікала вниз, під халат, вздовж хребта.

Іман сидів непорушно, занурений у себе. Перед очима знову миготіли бордові нитки. Вони виглядали, як павутина із вен — все перепліталися з іншими цівочками, намагалися втекти з поля зору. Бо кожна тварина, дрібна й велика, кожен птах, кожне деревце та рослина теж виділяли свою енергію. І десь серед усього того життя проходив утікач.

Переплетіння, вузли. Ближче... Ось так.

Попався.

Учень чаклуна знову вхопився за свою ціль. Від душогуба неслося сум'яття. Ні, він не був наляканий — радше розгублений. Джунглі та ще щось всередині гнітило цього звіра. Він продовжував уперто лізти вперед, незворотно втрачаючи краплини життя.

Добре.

Іман відтягнув від залишків вуха ще одну мерзенну комаху та розтиснув її у пальцях.

А нитка перед заплющеними очима запульсувала, стала товстішою. Іман пам’ятав про наслідки — пізніше він точно звалиться від слабкості, потерпатиме від утоми. Казав якось Дієро Канітар, що у випадку Імана не слід надто боятися цього, адже тіло у нього треноване.