Глава 10

Того ж ранку Іман та Даніель повернулися з міста Джинпорт. Це були перші спроби проповідування та активного вербування нових членів родини поза межами рідного краю та віч-на-віч. Вони не цуралися ні розбійників, ні піратів, ні головорізів. Намагалися привернути увагу кожного.

Власне, такі особи й були основним населенням портового міста. Також у Джинпорті мешкало декілька однодумців, з якими Канітар підтримував зв’язок та вів листування. Все йшло до того, що скоро сім’я розшириться, прийме в свої обійми нових побратимів.

Однак цьому воз’єднанню не судилося відбутися.

Іман відчув лихе, як тільки вони зайшли на подвір’я домівки. Чоловік дивився на відро біля криниці, яке хтось наповнив водою, але так і не заніс досередини. Він насупився, прикусив собі щоку.

Щось сталося.

Іман витягнув гострий ятаган із піхов та наблизився до задніх дверей будинку.

Вони вже давно користуються тільки цим входом, щоб менше привертати увагу жителів вулиці. Чоловік із важким серцем увійшов до оселі, в грудях щось вертілося, як змії у вогні. Позаду боязко крокував Даніель — мабуть, наймолодший з усіх послідовників Дієро Канітара.

Обидва були одягнуті як звичайні жителі Тіньового міста, балахони ж залишилися вдома. Лице Імана приховувала темно-червона хустина. Даніель розгублено потирав долоні — малолітній дурень навіть зброю не дістав, усе надіявся на свої заклинання.

— Тихо, — скомандував Іман та сповільнив крок. У домі пахло горілим. А ще — чужими. Тиша стояла така, що, здавалося, здатна розтиснути голову. Дим. Горів, беззвучно тлів папір. Тканина.

Ще зовсім недавно тут хтось крокував... Даніель напружився теж. Почав розуміти.

Магічна пастка лежала на місці, вона не спрацювала. Отже, її зуміли обійти. Двері до їдальні були відчинені навстіж. Чоловіки зробили ще кілька кроків та зайшли до приміщення. Повний безлад усередині: на підлозі — калюжі крові та шматок обмороженої руки в клепаній броні. Все перевернуто та розбито. Стіл, крісла, посуд… Наче смерч пройшовся.

Або — відбувся бій.

Будинок мовчить.

Іман закашлявся, прислухався. Зараз пожежі не було. Він підійшов до чужої частини тіла та придивився. Такої броні ніхто в родині не носив. На лахміття степовиків схоже… Даніель засопів голосно, його щоки почервоніли.

— Х-хто це був тут?

Іман не відповів тепер. Він думав. Ніздрі втягнули запахи. Зосередитися заважав дим. Чоловік обережно відчинив вікна, оглянув їх. Кожна кімната, куди він заходив, водночас приносила і полегшення, і сильніше стискала нутрощі. Він ще не бачив тіл, однак уже знав — сім’ї більше немає. На це вказували сліди крові, що тягнулися в напрямку підвалу. Спускатися туди було важко, ступивши на першу сходинку, Іман уже все зрозумів остаточно.

Внизу всі лежали мертві, вся родина. Лоренс, Анжела, Джабір, Бенлін, Гнат, Проксима, Асад, Марія, Джуліус, Басім. Десять понівечиних трупів. Купа виламаного, порубаного м’яса, що колись було ненайгіршими людьми... Убивали їх жорстоко й холоднокровно. Різали. Іман видав звук схожий одночасно на стогін та утробне гарчання. Ще трьох побратимів не вистачало тут, але щось підказувало, що і їх більше немає.

Чоловік запалив факел. Даніель — теж.

Нападник зазнав втрат, адже два незнайомі покійники також лежали тут, біля оранжереї. Один зарізаний, інший — розбита купа льоду. Мозок, око. Ще шматок броні.

Усі тіла скинули до купи та спробували влаштувати пожежу. Килим на підлозі обгорів, все ще тлів. Стелаж погнуло. Однак гаряч не відчувалася, отже, пожежу щось загасило ще на початку.

Чому ж будинок не знищили? Шукали щось? А де Канітар?

Іман стиснув пальці, спробував набрати повні легені спертого повітря, але закашлявся через залишки диму. Квіти більше не нагадували про затишок; той, хто тут був, убив усе життя в будинку. Тепер тільки дух пожежі, що не вдалася, та мерці наповнюють собою цей підвал.

Погляд зачепився за ще один кривавий слід, що вів до таємного проходу в стіні. Чоловік присів поряд, щоб роздивитися. Кров навіть не висохла, липка на дотик, на смак як залізо. Це була кров наставника.

На килимі й на підлозі — цілі озера. Однак є й окремі смужки. І вже ця кров належала комусь іншому. 

До таємного проходу в стіні так просто тепер не зайти — адже стіну було зачинено з іншого боку, а зовні завалено стелажем.

Так сконструйовано підземний прохід, щоб у випадку смертельної небезпеки втікач міг намертво запечатати мур та уникнути переслідування. Тому — чи живий учитель, чи ні — точно дізнатися неможливо. Сам Іман не відчував присутності Канітара. Він з натугою розсунув уламки, підійшов до стіни та приклав вухо до каменю. Прислухався. Викинув із голови зайві думки.

Порожньо.

Канітар зміг вибратися з будинку, врятувався, скориставшись заплутаними лабіринтами під землею. І вже далеко зараз.

Або — мертвий.

— Іди нагору, принеси відро з водою. Вилий на килими, щоб не диміло. Далі — оглянь приміщення на предмет втрачених речей. Книги, сувої, прикраси, документи — розпорядився Іман та обернувся до свого супутника.

Даніель тремтів, як листок на вітру. Ось-ось — і розсипеться. Ідеальна жертва.

— Ти чув, що я сказав? Встав і пішов наверх, за водою.

Юнак стрепенувся, хоча старший товариш говорив майже пошепки. Витягував кожен звук, не говорив, а наказував. Даніель, звісно, сперечатися не став. Покірно покрокував сходами вгору. Погляду, правда, від мертвих тіл відірвати не зміг.

То й чорт із ним.

Іман взявся обшукувати тіла членів родини, залишки чужаків та всю оранжерею. Потрібно було зрозуміти, що сталося та хто може бути причетний.

Він погано орієнтувався в книгах, амулетах та інших магічних предметах, тому й відправив Даніеля на обшук. Той швидше зметикує, що зникло. Хоча й сам Іман уже помітив відсутність деяких дуже важливих речей. Наприклад — зникли Письмена і «Серце».

Письмена — це особиста книга Дієро Канітара. Він навчав їх із нею, постійно читав, дописував власноруч. Все підшивав нові й нові сторінки. Казав якось учитель, що всередині — усе його життя. Поступово відкривав завісу таємниць для своїх учнів...