Глава 9

В мене на руках жінка, що вмирає. Ворог намагається втекти. Час ухвалювати рішення. Ось такий от вибір — або залишитися з нею, щоб спробувати врятувати, або наздогнати ворога та покінчити з ним.

Колись життя вже ставило переді мною таку дилему. Багато років тому.

Констанція нагадує мені її. Лишень поглядом, так? Чим іще?

Надломом у душі. Вона може приховувати його як завгодно, а я завше розгледів.

Чому я залишився? Для чого рятував дочку майстра? Що мною керувало? Безумство... Адже все склалося правильно. Охоронці мертві, послідовники Канітара — у Пеклі. Сама Констанція — ось вона. Навіть сил докладати не треба. Залишилося тільки до стіни дійти і добити старого.

Натомість — порушена клятва перед Джереомом, спаплюжені честь та гідність.

Я розриваю тканину її сукні, тягну дівчину до себе, роблю штучне дихання. Масаж серця. Торкаюся її губ.

Я перейшов межу.

— Кеїшо, ну!

Стіна продовжує гудіти. Нічого, він не втече далеко. Неможливо вижити після схожих ран! Ніяк!!! Навіть якщо якимось чудом Канітар залізе кудись через стіну — він стече кров’ю.

— Дихай! Чуєш?

Трясу її, тисну на грудну клітку, підтримую голову. А сам знову втрачаю зв’язок із дійсністю. Знову падає на мене слабкість важким каменем.

Дівчина закашлялась. Вдихнула глибоко та важко. Силою вчепилася. До болю.

— Не залишай мене. Будь ласка… — пошепки просить.

Серце моє забриніло як та стіна. Заболіло в грудях, я сам не зрозумів, що відчув. Це було як удар, ніби стріла влучила, а на голову хтось висипав відро з льодом.

Вона обняла мене. Легко.

— Послухай, — несподівано для себе сказав я. А насправді — вже зробивши вибір. — Твій батько шукає тебе, щоб убити. Я тут, щоб тебе прибрати. Чуєш?

Дівчина киває. В очах — сльози та якась імла, але погляд свідомий.

— Я знаю.

Нічого нового.

— Треба вибиратися... 

— Тхарсі… Ратшат…

— Мертві. Іди. Сюди.

З великим зусиллям я підняв дівчину. Важко гепнуло в грудях.

Свідомість наче занурилася під воду. В глибини темної, каламутної ріки, як у тому гроті, через який я дійстався до Джитт-Ілару.

Тягну. Роблю крок, тягну далі. Підіймаю, щоб не впала.

Несу.

З підвалу, сходами наверх. Переводжу подих. З тілом — біда. Це все точно справа рук чаклуна. Дівчина мовчала, наче оторопіла. Та й мені не було що говорити. Я підіймав її на руки, коли сил вже не залишалось. Та тягнув нас далі.

Навіть зміг минути ту пастку посеред темного коридору.

Все ж вибрались назовні, дісталися до кущів, і я нарешті опустив Констанцію на траву.

Просидів біля неї кілька хвилин, поки переборював тремтіння в тілі. Відчув долоню дівчини у себе на лобі. Зелень, спека. Все ті ж хмари зверху. І будинок, повний мерців поруч. 

— Маю мати доказ твоєї смерті для Ордену. Розумієш?

— Візьми амулет... Янгола. Подарунок тата.

Кеїша вказує мені на свою шию. Символи різні там бовтаються на нитках, кольорові каміння. Тьмяна фігурка з янголом на ланцюжку теж є.

— Треба з кров’ю. Я надріжу.

Дочка майстра сіпнулася, проте не стала сперечатися. Видихнула важко. Притислася до мене.

Лезом клинка я обережно провів там, де знаходиться горлянка. Чого мені вартий всього один рух? Натиснути...

Не знаю. Не можу. Не буду.

Кров ліниво стікала на тому місці, де я зробив поріз. Я стягнув амулет, також подумав та зрізав пасма кучерявого волосся з голови дівчини. Кеїша завмерла, однак дивилась на світ ще більш зосереджено. До тями приходить, отже...

— Заляжи на дно. Покинь країну. Рано чи пізно в Ордені дізнаються. Я... ніколи не провалював завдання, тому зникни.

Промовляючи це, знову відчуваю, як мене шмагає сором всередині. Наскільки ж безглуздий це має вигляд. Навіть якщо вона пообіцяє, то що це мені дасть? Гарантію?

Все запоров, усе провалив. Витворяю дурниці, яким немає розумного пояснення. 

— Я не маю куди йти. І я не хочу... лишень через тата.

— Тебе вб’ють. Або Орден, або інші маги. Я впевнений, що ми не всіх перебили. Інакше мені доведеться... тебе самому.

Мовчить всього мить. А потім шепоче, однак я чітко чую кожне вимовлене слово:

— Обіцяю. У тебе не буде проблем. Добий... Канітара. Я його відчуваю…

Я залишив її лежати на траві без певності, що Констанція виживе.

—  Поверни їх... на південь. Головою. Тхарсі й Ратшата. Це важливо. Будь ласка.

Я кивнув. І вже коли відійшов та востаннє кинув погляд на Констанцію — вона глибоко дихала.

Треба в дім повертатися й кінчити старого. Оглянути підвал, знайти клинок, яким орудував Канітар. Обшукати будинок.

А вона далі нехай робить, що хоче. Я життя не відняв, попередив. Що ж говорити в монастирі та як пояснювати цю історію майстру Джереому — продумаю пізніше.

— Ти не як тато. Як тебе звати? — почулася позаду стисненим слабким голосом. Цікаво, не змогла ім’я витягнути мені з голови, коли поїла відварами? Виходить, все ж дещо я зміг приховати... 

— Посланець — відповів я не обертаючись.

* * *
 

Знову з’явилося відчуття небезпеки. Сяк-так до тями я прийшов, оглянув подрапини, які залишилися від леза чужої зброї. Помацав рану на плечі, обробив усе швидко. Ні, не глибокі травми. Терпимо.

То чого ж продовжують так пекти?

Сили витікають з мене, от що. І кров все ніяк не зупинеться, цівкою стікає з рук, із плеча, з грудей. На повноцінне перебинтування часу не було.

Баночка з місктурою трохи тріснула. Видно, під час падіння. Я натиснув трохи на скло і темна рідина тепер цідилася мені крізь пальці.

Я випив.

Із прикрістю бачу, що наслідив кров’ю. Додатковий слід для ворогів залишаю.

Проходить хвилина. Дві. Біль затих. Легені відчуваються холодними та слизькими; так діють трави. Ще деякий час вони триматимуть мене.