Глава 8

У кімнаті Констанція з’явилась через мить. Повністю бліда, я навіть звідси крізь морок міг розгледіти синюшні вени у неї під шкірою. Похитуючись та ледь не падаючи, чаклунка наблизилась до мертвого товариша. Пустила сльози.

— Ідіть. Я за вами. Я йду, бо... втрачаю сили. Потрібно бути ближче. До вас. Щоб тримати.

Вочевидь, навіть у такому стані для неї не було проблемою пройти повз розставлені в коридорі пастки.

Ми не зволікали, вийшли в коридор. Вхід до підвалу знайшовся швидко — минути сходи, що ведуть донизу, складно. Більше голосів чутно не було.

Сектанти напевже ж почули метушню, що ми вчинили в кімнаті. Чому нічого не роблять? Невже Констанція дійсно втримує?..

Надто добре для правди.

Я спускався сходами вниз. Ратшат і Кеїша — за мною. Сходи довго не закінчувалися, підвал знаходився справді глибоко. Воно й не дивно тепер було, що звуки не доходили сюди в повній мірі.

Ми йшли далі, поки не опинились посеред незрозумілої оранжереї. Біля стін тут — масивні стелажі. На їхніх поличках стоять окремі кістки й черепи. Не тільки тварин. Посеред підвалу — рослини.

Навіть не так. Дуже багато різноманітних рослин, квітів та кущів. Величезні хризантеми, айстри, гвоздики, невідомі мені кущі, схожі на кактуси… Все це наповнювало підвал приємними ароматами і створювало лабіринт.

Куди там моїм апельсиновим деревцям.

Я обернувся — Констанція слідувала за нами немов тиха примара. Обіймала себе за плечі, похилила голову на бік. Губи стиснула.

На стінах подекуди горять масляні лампи. Серед цього напівмороку ми продовжували крастися. Я минув декілька стелажів, кинув погляд на рештки. Хіба варто дивуватися, що хворі практиканти займаються жертвоприношеннями?..

З глибин підземного саду долинало сонне бубоніння. Точно. Люди. Їхні голоси щось тихо наспівують... Ні, скоріше просто озвучують якісь не пов’язані між собою слова.

Ще трохи ближче. Знову м’язи затремтіли, під шкірою пройшовся холод. Я зупинився на мить. Позаду чую сопіння Ратшата. Ні, він тихо пересувався загалом. Просто...

Ковтнув слину. Потрусив головою. Нумо, візьми себе до рук, ну. Потім будеш скиглити та лікуватися.

Крізь густі кущі з ліловими ягодами я побачив кілька людських фігур, що стоять у колі. Їхні балахони підсвічують зелені вогники. Що вони там роблять? Заклинання групове? Ритуал?

Поряд з’явився Ратшат. Він із люттю вдивлявся в зелені миготіння зовсім поряд.

«Бийте. Я тримаю.»

Я послухав голос у власній голові та розпочав атаку.

Що я творю зараз? Довіряю власне життя практикантці?..

Випрямив напружені ноги та вмить винирнув з кущів перед сектантами. Їх було п’ятеро — зовні вирізнявся тільки один, що стояв по центру біля високої підставки для книг. Навколо нього — свічки.

Дієро Канітар.

Його роба була чорнющою, здавалося, що вона пітьму навколо робить ще більш густою. Орнаменти на робі — як криваві лінії. Тягнуться, обвивають. Лисий маг якраз здійняв руки догори, очі мав заплющені. Його учні поряд — жінка, троє чоловіків.

Все це я роздивився за коротку мить. Групове голосіння було перервано: жінка й чоловік нічого не встигли зробити, магічні вміння теж не допомогли.

Лезо впивається у його стегно, вимальовуючи напівколо. Далі — від черева і до горлянки. І одразу їй прямо за вухо. Тіла їхні панічно засмикалися, це все відбувалося надто швидко.

Зойк. Руки намагаються чи то впіймати мою тінь, чи інстинктивно відштовхнути геть.

Кров розливається навколо, бризкає з жіночої шиї, наверх і на квіти. У зеленому світлі вона виглядає зовсім чорною, як роба Канітара. Два ошелешені тіла падають.

Ратшат вів бій ще з двома сектантами. А я линув прямо на старого чаклуна. Зустрівся з ним поглядом, якраз коли Дієро Канітар уже розплющив очі. Дивився він на мене з ненавистю, вишкірив зуби.

Я близько. Майже дістаю клинком старого мага, як раптом він із якоюсь надприродною спритністю відступає вбік. Вмить у його руці опиняється кинджал. Я ледь ухиляюся від удару просто в серце. 

Спробував контратакувати — мої леза знову пролетіли повз. Потрібно спіймати ритм, відчути ворога.

Раз — його клинок черкнув мене по броні.

Два — я знову наближаюсь, і цього разу сам влучаю лезом йому в ногу, трохи вище коліна.

Три — гостре лезо чужої зброї розрізає моє праве плече. Біль обпікає мені все тіло одразу, я ледь не впускаю власний клинок. На щастя, лезо увійшло неглибоко.

Так швидко ніхто не може рухатися. Старий сучий син чимось підсилив себе!

Раптова слабкість, я ледь утримую рівновагу.

Чотири — ухиляюсь, серйозних ушкоджень немає. Однак тепер є кілька свіжих подряпин, котрі чомусь дуже сильно печуть.

Отрута?

П’ять — крок назустріч, і я нарешті пробираюся прямо до його печінки, сантиметр у сантиметр. Лезо кинджала заганяю до кінця. Кістлява рука опонента впускає зброю на м’який килим. Канітар злісно загарчав, одразу обм’як. З рота пішла темна слина. Я повис зверху:

— Що це за клинок?! Що він робить?! — хочу допитати чаклуна, поки той не випустив дух.

Дієро Канітар продовжує шкіритися та витріщатися своїми великими очима.

— Кажи! За клинок кажи, суко!

— Неважливо. Ти. Твій Орден… — Канітар замовк, сковтнув. — Ви здохнете. Всі. Я клянуся. Ви заплатите.

Великі краплі поту стікають з мого чола просто на обличчя старого адепта. Раптова гаряч залила мене з ніг до голови, сили швидко покидали. Зображення перед очима розпливалося.

Зашуміло у вухах знову.

Що він зробив?

Байдуже. Я наніс смертельну рану, все. Канітар — мрець, з такими ранами не виживають. А я...

Навпомацки підіймаю з підлоги клинок чаклуна та відкидаю його подалі, в зарості. Все ще стою. Канітар якось вигнувся. Скрутився.

— Аррррг! — він гарчить. Випрямляє руку і раптом хвиля повітря, твердого як плаский камінь, б’є мене в обличчя. Вона вибиває підлогу з під ніг та відкидає мене.