Глава 7

Минає час. Я бачу, як нервує Кеїша, відчуваю, що не можна більше чекати. Смердючі відвари не втримуються у мені надовго, а я від нудоти занемагаю сильніше. Знову сплю. Знову прокинувся. Зі мною говорить чаклунка:

— Тебе колись били магією?

— Били.

— Зараз ти зовсім як желе.

Її холодні пальці масажують мої вуха і гладять обличчя. Це трохи допомагає повернутися до пам’яті. Дивлюся у її блакитні очі та на губи. Раптом розумію, що нагадує вона мені одну людину з далекого минулого. Ні, не зовнішніми ознаками. Радше диханням. І поглядом. Упертим.

— Ти зі мною? Бачу, що так. Слухай, — Констанція окропила моє обличчя водою, — я приблизно знаю, де Канітар. Вартовий майже від щастя підскочив, коли мене побачив. На побачення запросив. Ну, ми поговорили. Цю розмову він, правда, забуде скоро. Я так зроблю. Отже, є група сектантів, живуть вони в одному з будинків прямо біля східної стіни. На тій вулиці небагато будівель... А мій вартовий далеко не відразу згадав усе це, плутався в словах... Видно, хтось попрацював із його пам’яттю. Але я змогла... дістати спогади.

— Канітар хіба не міг тебе відчути? — спитав я пошепки, витискаючи з себе кожне слово.

— Хотів намацати, так. Ми вже можемо зробити висновок, що гвардія не помічає їхнього зборища. Значить — Канітар витрачає багато сил на відволікання. Це досить енергозатратна магія. Старий козел стає потужнішим з кожним днем. Відчуваю його злобу та бажання добити мене. Поки що спи. Але недовго, бо я не знаю, скільки ще зможу тримати захист.

Вона прикрила мені очі долонею.

Я стикався з найрізноманітнішою магією: мене намагалися заморозити, розламати на частини. Обманути ілюзіями, отруїти. Збити з пантелику. Однак ніколи раніше я не приймав на себе удар такої сили.

Чаклун раптом відкрив у собі великий талант? Це навряд. Дієро Канітар — не самостійна фігура, ніколи нею не був. Він послідовник. При цьому — досить посереднього рівня.

Був. А зараз? Як змінився Канітар? Що він здобув та які в нього цілі?..

Слова в свідомості плутаються, їх знову відносить кудись у далечінь, де не було ні пам’яті, ні часу.

Сон. Блювота. Намагаюся встати сам. Вдається, однак я відразу втрачає все дихання. Ратшат, здається, це був саме він, поплескав по плечу:

— Кеїша скоро прийде. Випий води та приведи себе до ладу. Покажу, де можеш помитися.

Говорив плавно, отже, мою мову розумів. Степовик поклав на стіл комплект чистого одягу й два кинджали. Один з них — мій. Сперечатися з охоронцем Констанції я не став. Підійшов до столу, взяв зброю, покрутив у руках. Зважив.

— Дай мені ще один такий самий. Вони різної ваги.

Ратшат здивовано підняв брови:

— Зброя однакова.

— Вага різна. Мені треба точно такий.

Степовик гмикнув, щось сказав своєму напарнику. Той мирно готував їжу, здавалося, не відреагував. Родинна ідилія в них тут. Кеїша та її близькі. З недавніх пір у цю сімейку вписуюся і я, щоправда, більше в ролі баласту.

Ратшат відкрив великий сундук в іншому закутку підвала та розпочав діловито перебирати щось дзвінке всередині. Я завмер на мить, коли новий клинок опинився в моїх руках. Сила забриніла в кистях; я більше не був голим.

* * *
 

Дівчину зустрів уже в новому одязі, чистим та поголеним. Ну важливо це для них — нехай. Хоче дівчинка бачити дядечка доглянутим та красивим, то добре.

Поки брився — порізав шкіру кілька разів. Руки тремтіли. І не від слабкості, а від тягучого тиску, який я майже міг бачити зараз.

Дієро Канітар не припиняє мацати простір.

Степовики запропонували мені зброю, якої у них виявилося достатньо, але мені вистачить пари кинджалів. Свій я заховав, доведеться задовольнитися тим, що мені люб’язно надав Ратшат. Тхарсі, як я помітив, більше був за господарство й побут. І справді — сімейство, де кожен має свою роль і обов’язки.

— Це що у вас за склад спорядження? — я заглянув досередини скрині. — Цілий арсенал.

— Нажили потрохи. На поганий день, — відповіла молода провидиця, потираючи перстені на пальцях. Напружено думає над чимось.

— Треба простежити за тими будинками. Лізти до них отак — самогубство.

— Треба нападати й прибити їх усіх, мене вже дістало ховатися. Життя не буде, поки старий живий. Скоро він нас відчує. В мене потужне маскування. Поки воно тримається.

Чаклунка рветься до бою, стискає губи. Тхарсі та Ратшат завмерли, слухаючи нашу розмову й очікуючи наказу. Зрозуміло, я не збирався залишатися в місті довше, ніж потрібно. Але кожен крок має бути виваженим. Застати ворога зовсім зненацька, як я люблю, цього разу не вийде.

— Розкажи мені ще про свою силу, подруго. Разом нам доведеться битися з ними, то я хотів би розуміти, на що ти здатна.

Зайвої інформації не буває. Треба знати, звідки в Констанції така віра в себе. Дівчина вмостилася прямо на кухонний стіл. Театрально зітхнула і закотила очі.

— Тхарсі, Ратшат, залиште нас у підвалі на пару хвилин, будь ласка.

Степові здоровила відставили свої справи й вирушили до старих вітхих сходів нагору. Беззаперечне підпорядкування.

— І які докази сили ти хотів би побачити, друже? Мені подумки підняти тарілку? Чи запустити блискавку в стіну?

— Ну хоча б розкажи більше про те, як твоя сила допоможе в бою. Що ти ще можеш?

Раптом видасть щось цікаве?

— Я відкрила в собі дар зцілення душ. Це сталося не відразу. Я взагалі... сім років у степах прожила. Заміжньою була за... прекрасним чоловіком. За вождем.

Кеїша на мить замовкла. Важко їй згадувати; у кожного з нас свої шрами. Обличчя дівчини якось одразу осунулося, погляд став відчуженим, а зморшки — більш помітними. І знову вона нагадала мені жінку з минулого.

— Ти зцілювала воїнів?

— І це теж. Шаман племені допоміг мені побачити власну силу. Я... добре відчувала тривоги чоловіка та страхи його війська. До мене за порадою приходили. За добрим словом, за надією. Я була берегинею.