Глава 6

Перше, що я зрозумів — мене відтягнули від твердої стіни, і тепер я лежу. Щось гаркнув своєю мовою один з охоронців ворожки. Почулися швидкі кроки.

— Прокинувся? Пий.

Вона піднесла мені до рота кухоль, притиснула до губ. Я знову опирався, і знову мені в горлянку залили напій. Тепер це була всього-навсього вода. Я спорожнив посудину за допомогою чіпких чоловічих рук на кістках мого обличчя.

Тварюки.

— Говорити можеш?

— Не знаю, — відповів я тихо й відразу закашлявся.

— Чого хоче мій батько?

Констанція говорить моєю мовою. Її питання свідчить про те, що мені все вдалося. Чаклунка не знає моєї справжньої мети, допит не дав результату. 

Або ж — вона грає.

— Хоче повернути тебе додому… Знати... що ти в безпеці. Жива. Старий тебе любить. Пам’ятає.

Я почав займатися самонавіюванням щойно як прибув до країни, ще задовго до того, як дістався Міста Тіней. Постійно по колу повторював у своїй голові одну-єдину думку: «Я прийшов, щоб переконатися, що дівчина в порядку, хочу допомогти їй прийняти любов батька. А якщо буде нагода — то й до рідної домівки повернути». Пошепки сам собі, з ранку до ночі. Ось, що було на поверхні.

А все інше — інстинкти та давні техніки, над якими я працюю вже багато років. В Ордені мало хто може так само. Хіба що мій кульгавий друг Хотч, або ж Мартін...

Вочевидь, тепер і я кульгатиму. Стану більш схожим на товариша.

Констанція вислухала розповідь, більше питань не ставила. Замовкла, відійшла кудись. За хвилину один з її охоронців висадив мене на крісло. Підсунув його до столу. Я стиснув зв’язані кулаки, зрозумів, що сили мені дуже й дуже бракує. Перед очима — чорні мурахи. Ні, не зможу зараз напасти. Дівчина поставила переді мною тарілку з супом. Пахнуло добре.

— Поїсти мусиш. Будеш із ложки. Дурниць не роби.

Дивиться на мене з недовірою. Як же важко навіть шиєю повернути, Господи... Спокійно. Ще живий.

Я нічого не відповів. Один здоровань сів поруч на інше крісло і терпляче почав мене годувати гострим супом.

У приміщенні — напівморок. Підвал, скоріш за все, так. Але не сирий — цілком собі житлове приміщення. Три невеликі ліжка, трохи перекошений стіл, за яким я зараз сидів, і гори мотлоху.

Суп обпікав губи й стравохід. Знерухомили мене добре. Професійно.

Думки обриваються. Плавають у голові як лавровий лист у тарілці. Часом, коли я пив трав’яні чаї, то відчував схожу порожнечу в собі. Але та пустота була зрозуміла й безпечна, контрольована. А те, що я пережив тепер… Я знову закашлявся. Усі троє мовчали. Незграбне годування продовжувалося. Проковтнувши рідке, я спитав:

— Скільки часу я був непритомний?

— Майже добу.

Відповідь Констанції здивувала. Всього добу? А здавалося, хтось цілу вічність копирсався в моїй голові та нав’язливо дзвонив чимось. Кілька днів мінімум.

— І що ти зі мною зробила?

Голос поволі повертався до норми. Я знав відповідь на власне питання, звісно. Молода чаклунка спробувала вивернути мені розум.

Наступна ложка зайшла глибше, ніж треба, я загарчав. Ну срані варвари!

— Бесідувала я з тобою. Ти непростий мужчина, твої думки ніби… попелом посипані. Важко тебе зрозуміти. Батько взагалі давно нікого не надсилав до мене вже стільки років, а тут ти з’явився. Там, у провулку, Канітар говорив про Орден.

Точно. Дієро Канітар. Він оглушив мене. Спалахувало світло.

— Ти витягнула мене звідти. Дякую…

— Ага. Вони хотіли тебе вбити. А я захотіла дізнатися, чого Ордену й моєму старому треба. Ну, вбили б тебе — батько не заспокоївся б і надіслав би ще когось. Того розумно було тебе врятувати.

— Виходить, ти ризикувала життям заради незнайомця.

— Канітар хотів моєї смерті теж, не просто так там підстерігав. І тебе, і мене. А чого він тебе псом називав, м?

Шматочки думок почали рухатися трохи швидше, а внутрішня порожнеча стала менше. Дієро Канітар живий. Ми з ним зустрілися поглядами вдень, а ввечері він напав. І був не сам.

Я раптом збагнув, що мій степовик спеціально тисне ложкою. Його погляд — пильний. І чаклунка продовжує мене вивчати. Все ще сумнівається. Отже, гратимемо далі.

— Я здивована, що твої мізки не закипіли та не витекли через вуха. Він вдарив тебе потужним ментальним заклинанням.

Ложка відсунулась трохи назад. Годування супом повільно, проте впевнено перетворювалось на екзикуцію.

— Я хотів прослідкувати, де ти живеш. Поговорити в спокійних умовах. До цього я приходив до твого намету. Не був певен, що ти — це ти.

— Пам’ятаю. Розповідав мені слізливу історію про дружину. Довго ти її вигадував?

— Ні, — чесно відповів я. — Головне, що ти жива й здорова.

— Так, це прекрасно, — Кеїша зітхнула. — Тільки спокою тепер не буде. Ми залишили трьох мерців. Двоє з них — твоїх рук справа. Решта втекли. Спалахи магії — це не просто п’яна бійка чи різанина волоцюг. Міська варта обшукує район, допитує людей.

— Не хочу більше супа.

Степовики переглянулись. Здоровань опустив металеву ложку. В мене затекли ноги та руки. Почало нудити.

— Констанціє…

— Ні. Я Кеїша. Це моє ім’я, так і називай мене.

— Кеїшо… Розкажи мені про Канітара. Ви знайомі? Чого він хотів?

— А що?

Зустрілися очима. Головне — не відвернути погляд. Ось так. Дивлюся щиро й відкрито. Ні про що не мислю. І не хочу уявляти, куди підвівся мій степовик-годувальник. Що він зараз принесе, чи дістане.

— Я знаю його. Він повинен був померти ще багато років тому.

— Ага. І ти збираєшся його зараз добивати? Сміливий герой у сяючій броні, все, що мій батечко накаже — робитимеш.

— Не в тому річ. І я не виконую завдання з убивствами, я вже казав. Канітар небезпечний. Він не один… Розкажи мені.

— Помовч.

Я замовк. Не лише тому, що так наказала панянка — мене почало лихоманити, нудота посилилася. Кеїша щось пояснювала своїм супутникам,  ті кивали у відповідь. Потім взялися розбирати одну з куп мотлоху. Вони беззаперечно підкорялися дівчині.