Глава 5

Я провів ніч на сміттєзвалищі, поряд із бездомними каліками, бродячими котами й щурами. І вигляд тепер мав відповідний: старий коричневий плащ із каптуром, перекошене зле обличчям. Легка кульгавість. Все це, окрім болючої ноги, я «позичив» у одного сліпого жебрака, що підходив по статурі.

Коліно знову запульсувало, коли я наносив мазь. Не втрачав пильності ні на мить тієї ночі, змінював один лежак на інший.

Того ж вечора, незабаром після мого відходу, Кеїша та двоє її супутників зібрали намет, склали його та притулили до стіни одного з будинків. Впевнено себе почувають, якщо не бояться, що їхній шалаш украдуть чи зруйнують. Непомітною тінню в сутінках я простежив за ними — і тепер приблизно знав, де живе дочка майстра. І де найзручніше буде її прибрати.

Кеїша з двома охоронцями пішла вглиб району, де жили степовики. Глибокі нетрі з дуже щільною забудовою: маленькі одноповерхові та двоповерхові будиночки створювали лабіринт із погано освітлених провулків.

Тут бродили степовики, тут легко можна буде потім скинути слід. Джитт-Ілар — це не Мірасея, не Латтхорн. Убивство якоїсь дівки зі степів навряд чи стривожить міську гвардію. Особливо — в серцевині заплутаного кварталу.

Я запам’ятав шлях, яким прямувала Кеїша. Примітив широкий дім, куди вона увійшла в супроводі чоловіків.

Як тільки прийшов новий день, каліки та злидарі почали розходитися у своїх простих справах, і я незабаром теж піднявся. Пора зайнятися ділом.

Знову душить небо, сонця не видно зовсім. Запах власного поту змішувався із трав’янистим ароматом мазі та затхлого підземелля, яке я нещодавно відвідував.

Пів дня бродив магазинами, забігайлівками. Багато спілкувався. Мені зустрічалися люди, готові ділилися плітками й просто так. Інколи достатньо просто уважно вислухати, щоб інший був вдячним.

Або ж — вдати, що слухаєш.

Ще дехто відправляв мене назад до «Саламандри», і зводилося моє розслідування до того, що я таки знайшов Констанцію.

— Ворожка? Із степовиків? Е-е… Є одна. Точно. Кеїша, здається… Або Каїша…

Всі лінії сходяться на цій дівці, більше ніхто під опис не підходить, а йти далі, до інших районів, немає сенсу. Адже серце Тіньового міста — його центр. Тут збираються всі шарлатани, «маги», «ворожки»... Тепер внутрішні сумніви остаточно замовкли, а інтуїція підказувала, що все вірно.

Тож, перекусивши, я вирішив ще раз прогулятися районом степовиків, а потім здалеку поспостерігати за наметом.

І тоді трапилося те, що вилило мені на мозок розпечену лаву. Я відволікся, почувши гучний чоловічий сміх десь праворуч. У моменті випадково зачепив плечем перехожого.

Ми зустрілися з ним поглядами. Всього секунда. Дуже коротко стрижений, практично лисий. Віком — за п’ятдесят. Погано голений. Очі — світло-сірі, ніби випуклі, дивишся — й от-от вилізуть з орбіт. Обличчя зморшкувате, жорстке. Неприємне.

Ще не встигнувши збагнути, що до чого, я різко звернув до сусіднього провулка. Ще кілька разів повернув.

Нарешті притиснувся спиною до кам’яної стіни. Кров ударила в голову, а рука вже стискала клинок в глибинах плаща. Довкола все ходили люди, настільки різнобарвні, що легко можна втратити себе серед них.

Геп. Геп. Серце, здавалося, змушувало міський мур тремтіти. Обережно виглянув — все як і було.

Видіння.

Ні. Він був справжнім. Привіт із минулого. Тепер я збагнув, чию присутність відчував з моменту прибуття до міста. Дієро Канітар — чаклун; сумновідома особа у списках Ордену.

Років п’ятнадцять тому Орден вийшов на групу адептів. Їхній лідер, чорнокнижник Ербін, зібрав однодумців. Чим же ці милі люди займалися? Досліджували можливість безсмертя. Вивчали таємниці могутності та вічного життя, загравали з мороком. Вони хотіли перетворити себе на щось нелюдське. Покійників відкопували…

Богохульство.

Ми з Хотчем тоді входили до команди очищення. Зазвичай посланець працює один, проте та ситуація стала рідкісним вийнятком. Ми серйозно притисли цю демонічну шайку, змогли напасти на Ербіна зненацька. Маги змогли дати відсіч, двоє наших загинуло. Сам Ербін разом з послідовниками відправився до Пекла. От, власне, одним із поплічників могутнього чорнокнижника був Дієро Канітар. Тільки тоді він ще мав волосся й виглядав значно свіжіше.

Те, що я щойно побачив мертвого мага — незаперечний факт. Також я був певен, що Канітар мене впізнав так само. Погляд його був дещо розгубленим, отже, і він не очікував такої зустрічі. Але упізнав — попри лахміття, в яке я був одягнений, і каптур на голові.

Навіть через п’ятнадцять років.

Як Дієро Канітар вижив? Ще доведеться з цим розібратися. Більше мене хвилювало, чому я зустрів чаклуна тут і зараз. Він пов’язаний із Констанцією, чи це просто збіг? Канітар переховується в Джитт-Іларі… А як давно? Чому про це досі ніхто не знає в Ордені?!

Стоп. Треба швидко прибрати дівку, дотримати обіцянку, яку я дав. Далі — повернутися до Ордену і повідомити настоятелів про старого ворога.

Все буде зроблено сьогодні, інформації я зібрав достатньо.

Вечір повільно насувався. Мені до носа разом із піском потрапило щось схоже на перець, чи базилік, і я закашлявся. З’явилися сльози. Взявши себе в руки й відігнавши дурні думки, я знову злився з натовпом.

Кинджал у руці так і не розтиснув.

* * *
 

Кеїша разом із своїми здоровилами рухалася вглиб людського мурашника, де жили степовики. Вже майже настала ніч; у сутінках навіть таке яскраве місто виглядало наче тіло потопельника… Набрякло саме від себе та постійного шуму. Посіріло, маленькі будиночки зливалися з міською стіною.

Вони повторювали свій учорашній маршрут — я непомітно йшов слідом, тримаючи напоготові клинок. Незабаром ця трійця вийде на невеличкий відкритий простір. Роздоріжжя, де повернуть ліворуч. Там майже немає вікон і горить один факел. І от тоді...

Довбана тривога. Ні, я не боявся, ясна річ. Просто шкірою відчував, що я не єдиний, хто ховається в тіні, а довести цього не міг. Пальці пітніли. А ще я чітко розумів, що вбити молоду ворожку потрібно саме тут і зараз.