Глава 4

Таверна «Саламандра» відрізнялася від забігайлівки Гвіна. Тут всього було в надлишку: багато столів, надто багато галасу. В приміщенні повис дурманливий аромат. Десятки збуджених чоловіків перемовлялися різними мовами; кого тільки не зустрінеш у Джитт-Іларі. Я непогано володів місцевою говіркою, проте якби заговорив рідною, мене б усе одно зрозуміли.

За довгою барною стійкою стояло відразу кілька людей. Я підійшов до вільного чоловіка років шістдесяти, присів, замовив випити. Почав невимушену бесіду про те та й про се... Прислухався, що балакають навколо. Спорожнив другу чарку й запитав:

— Про що в місті гомонять?

Я знав, що в Тіньовому місті відбувається багато всілякого, але мене цікавила лише одна особа. Ось уже другу добу я неспішно блукав вулицями, заглядав до забігайлівок різного рівня паршивості, обережно спілкувався. Шукав смугляву дівчину років двадцяти п’яти, кучеряву, блакитнооку. Ту, що захоплюється чарами. А також я уважно спостерігав за місцевим життям.

Це — роль, як у театрі. Вип’ю я кілька чарок, розговорю чергового торговця дрібного, чи безхатька. Неодмінно почую щось цікаве.

Вулиці тут кишіли собаками, барвистим наченням. Бігали дітлахи-обірванці; втратиш пильність із такими, вмить обкрадуть.

Я губився в нескінченних рядах базару. Сонячне світло слабо проникало до міста через густі крони високих дерев. Завдяки цим вічним сутінкам місце й отримало свою назву. Місто Тіней…

Та не всі райони, звісно, ховалися в напівтемряві. Були тут і розкішні сяючі будинки, великі красиві фасади, що відбивали сонячне проміння. Однак найцікавіше, як завжди, ховалося від очей.

— Про що гомонять? Ну, в «Тихому вирі» наливають гидоту, бородатий Хасим за рогом всім обіцяє продати книгу із заклинаннями, а кожної п’ятниці в нас тут стається бійка. Сьогодні он п’ятниця. Ще чарку будеш?

Замість відповіді я кивнув. Третя — остання. Той Хасим точно був шахраєм. Ніхто ніколи ось так вікдрито не продаватиме книги чи сувої з заклинаннями. Навіть тут. Чоловік із сивими, майже білими вусами наповнив маленьку посудину прозорою рідиною й витріщився на мене:

— А сам ти що тут забув?

Я хильнув чарку, вдихнув через рукав чистої сорочки. Зітхнув:

— Залюбився. Дівку одну шукаю, ніяк знайти не можу. А вона десь у місті.

Бармен зацікавлено глянув на мене. Гидота не діяла мені на мізки, хоча була доволі міцною. Нікуди ти не дінешся від алкоголю, коли спілкуєшся з людьми. Тут головне правильно дозувати.

— Кожен з нас когось шукає, друже, — з ноткою втоми зазначив співрозмовник. — Деколи й ціле життя шукаємо когось. А знаєш, що цікаво?

Бармен нахилився до мене, й обличчя його стало серйозним, погляд — пильним.

— Що часом краще не знаходити? — припустив я.

Думки пливли неспішно, як хмари в імлі. Я зберігав контроль над тілом та ясність розуму, прикидаючись черговим шукачем пригод. 

— Нє-а. Поки ти шукаєш одну людину, інша точно шукає тебе.

— Та? Цікаво, і кому я потрібен? Якщо в мене нічого не лишилося. Взагалі…

Ніхто з відвідувачів «Саламандри» не звернув на мене увагу. Тільки бармен оцінював мої рухи, моє мовлення. Нічого незвичного. Хіба мало диваків та невдах навколо, котрі виливають душу? Бубонять про особисте? Разом з цим, слова вусатого зачепили мене. Все всередині напружилося, стиснулося. Але, як і раніше, зовні мої переживання ніяк не проявлялися.

Річ у тім, що незрозуміле відчуття тривоги почало гризти мене майже відразу, як я прибув до міста. Подібне я відчував ще тоді, біля лісу, коли натрапив на трьох розбійників. Я кілька разів змінив зовнішність, трохи переховувався у підземних комунікаціях. Там були тільки нечистоти й здоровенні щурі.

— Та яка різниця, є в тебе щось чи ти пустий. Ти суть слухай. Ти шукаєш дівку, а в цей час інша шукає тебе. Хіба це зле?

«А може й не дівка шукати», — похмуро подумав я.

— Гарна вона. Очі — сині, як озера. Волосся хвилясте. Казала, що хоче бути магом. Напевно, приворожила мене.

Усмішка. Розмова триває. Я безтурботно замовив ще креветок, розповів бармену сумну історію життя невдачливого торговця та мандрівника. Мовляв, єдина радість тепер — знайти прекрасну діву. Наївно й смішно, якраз те, що треба.

Я майже повністю протрезвів, коли бармен рукою прикликав мене. Випромінюючи розгубленість, я нахилився, вуха торкнувся тихий шепіт:

— Я можу допомогти знайти її. Давай золото.

Проявляючи страшенний інтерес, я поліз до сумки, що тепер лежала на колінах. Довелося витратити трохи на одяг та ще на дещо. Не міг же я ходити містом в обідраному лахмітті та весь у болоті.

У Джитт-Іларі будь-які коштовності користувалися попитом, обмінювати монети на місцеві не було потреби. Зараз я справді був схожий на заблукалого торговця: чиста бежева сорочка, майже нові штани.

— Вона могла представлятися як Констанція. Багато років прожила серед степовиків у Вірамі. І кров їхню має в собі, так. Це я точно знаю. Хизувалася, що тепер вона королева степів! Чарами цікавиться. Бісова дівка…

Публіка в таверні пожвавилася, якийсь мужик начебто зачепив плечем іншого. Почалася словесна перепалка. Я описав дівчину, викладаючи на стіл срібняки. При цьому — уважно перераховуючи кожен. Вусатий кашлянув у кулак. Я додав ще монет. Чи міг він мене обманути? Звичайно міг, однак так воно завжди з пошуком та отриманням інформації.

Комусь — платиш. Іншим — ламатимеш пальці.

Без монет, якщо що, я виживу легко. А от Констанцію впустити не можна.

Я вже встиг відвідати кілька подібних закладів, встиг побалакати з десятком різних торговців. Платив, тиснув. Мені порадили звернутися до «Саламандри» і поговорити з тутешніми барменами, які все й про всіх знають. Кілька секунд вусатий дивився кудись у стелю, ніби згадуючи. Його кудлаті брови насупилися.

— Почекай тут. Зараз прийду, — він відійшов назад та зник десь у глибинах приміщення, яке звідси я ніяк не міг розгледіти.