Глава 3

Моя ліва рука ше трохи наблизилася до кинджала на поясі.

— Ні-ні, такі фокуси не пройдуть. Все давай сюди: штани знімай, плащ, сумку. А то порішимо тебе, дядечку… — він шипів, наближався та вже поклав долоню на руків’я свого меча.

— Добре. Тихо. Зараз я дістану золото. Віддам. Сумка мені потрібна, без одягу не виживу. Не гарячкуйте…

Не очікуючи, що буде далі, я різко вихопив клинок із піхов на поясі та вдарив бандита навпроти в шию. Сталь розірвала горлянку, бризнула кров. Той ошелешено здригнувся, примруживши очі, похитнувся й почав падати під ноги спільників.

Інший хутко витягнув меча, однак я був швидше. Ухилився від удару, линув вбік. Правою рукою дістав другий клинок. Дешева броня не змогла затримати гостре лезо; потужний корпус здорованя прийняв кілька швидких ударів, той встигнув лишень зойкнути.

Третій закричав. Лють у ньому бурлила, або ж страх. З перекошеним лицем він кинувся на мене та виявився несподівано спритним. Зміг перехопити мої руки, з усієї сили вдарив мене ногою в сонячне сплетіння.

Сильні удари посипалися зверху, вибиваючи повітря з легень. Я відштовхнувся ногами від бандита, не даючи йому забити мене в землю. Зміг різко перекотитися вбік, підвівся. Ковтнув повітря.

Один з кинджалів випав у траву. Я швидко кинув погляд на інших головорізів: балакучий лежав обличчям вниз, один його товариш тримався за бік, намагаючись повзти до мене. Інший все ще кричав. Невідомо звідки в його руках з’явилася сокира. І він вже замахнувся нею.

Ухил, крок убік. Лезо сокири просвистіло поряд. Ще крок, ще один ухил; клинок вп’явся в плоть під чужими ребрами та розпоров живіт.

Вже падаючи грабіжник гепнув мене ногою прямо в коліно. В те саме, що я намагався берегти останні пів року!

Пекучий біль вибив землю з-під ніг і приголомшив — я впав. Відчайдушно вдарив наосліп і поцілив добре. Бризнуло гарячим, а головоріз заскавулів голосніше.

Я перекотився, як міг, трохи втратив рівновагу. Нормально.

Тиша. Лише моє серце стукає та хриплять груди. Від болю в коліні перед очима забриніли бордові плями. Навіть через цю пелену я розгледів три нерухомі тіла. Всі мертві. Ватажок помер одразу, вочевидь, другий намагався дістатися до мене, та не зміг. А третій заспокоївся останнім.

Підводжуся через стоніг.

— Добрий початок, ох…

Те, що відбулося — погане знамення. Звісно, це не виглядало як спланована засідка. Просто купка злиднів не наважувалися поки нападати на каравани, не мали потужності. За одинаків узялися.

Кульгаючи, я підійшов до покійники, витер лезо об паршиву броню одного з них. Калюжі крові змішувалися з брудом, перетворювалися в озеро. Я глянув, чи не забруднив собі чобіт. 

Дарма це вони...

Подув теплий вітер; потрібно було швидко знайти другий кинджал і йти далі, адже хто знає, скільки головорізів було спочатку, і хто ще може ховатися в тому непримітному будиночку серед кущів.

* * *
 

— ...А монетки в тебе є? — запитав купець та хитро примружив очі.

— Тридцять підійде?

— Давай двадцять, добре? Лізь назад. Але ми їдемо тільки до кордону! До країни будемо заїжджати без попутників! Так?

Чоловік мав виразний південний акцент, проте його мова була зрозумілою. Хоч і кумедною.

— Так, я зійду біля Межі.

Це був величезний караван з хорошою охороною. Торговець явно степовик, про що свідчили смуглява шкіра й розкосі очі. Доволі дивно — зазвичай люди степу обирають дещо інші професії, пов’язані з війною. Кочових торговців зі степу я зустрічав мало.

Мені вказали на один з возів, де сиділо ще троє пасажирів та охоронець. Обережно, аби не навантажувати коліно, я заліз до возу, стягнув сумку й тихо привітався з людьми. Сів. Караван знову рушив.

Навпроти — молодий білявий хлопець з лютнею в обіймах, поруч з ним — дві жінки, матір та дочка, мабуть. Торгувати їдуть, бо сумки великі. Охоронець, якийсь сонливий дідок. Всі вони теж заплатили. Торговці завжди беруть за дорогу рівно стільки, скільки дозволяє власна жадібність. Втім, попутники натомість отримують безпечний шлях, такі каравани добре охороняються. Навіть найбільш зухвалий та відморожений розбійник обходитиме їх десятою дорогою.

Думка про розбійників відгукнулася ниючим болем у правому коліні. Я намагаюся не допускати випадкових жертв. Чомусь впевнений, що кожна така смерть може накликати біду.

— А хочете, я знову щось зіграю? — раптом запропонував білявий. — Все одно ж сидимо, мовчимо. Га?

Літній чоловік не відреагував, продовжуючи дивитися кудись у далечінь, а одна з жінок, молодша, усміхнулася. Заговорив охоронець:

— Ти ж грав недавно, відпочити не хочеш?

— Я в порядку, рука в мене натренована, а голос сильний! Тим більше... — хлопець кивнув у мій бік. — У нас новий пасажир, він не чув наших пісень. То як?

— Тільки давай не щось дурнувате, а таке... — охоронець замислився, підбираючи слова, і багатозначно клацнув пальцями. — Щось гарне.

Музикант зрозумів його та запропонував:

— «Синій Демон»?

— «Демона» можна, нормальна пісня! — зрадів охоронець. — Ніхто не проти?

Я кивнув, мовляв, не заперечую, жінки теж не заперечували. Намагався не видавати роздратування. Ці люди надто безпечні та веселі.

— Тільки... треба згадати. Слова не зовсім пам’ятаю. Потрібна підспівка!

— Буде тобі.

І хлопець заспівав. Спершу справді ковтаючи половину слів, однак охоронець дотримався обіцянки, намагався підспівувати юнакові, підказувати текст, хоча зовсім не потрапляв у ноти.
 

На дні пляшки — щастя,
А в руках — шаблюка,
Лихих справ я майстер,
Пройдисвіт та злюка.

На дні пляшки — демон,
По жилах тече ром,
Сині моря колишуть
Мій корабель з добром.

На кораблі — монети,
І діви в морі злот,
А погані прикмети
Викинем за борт!