Глава 2

Пара кинджалів, бурдюк з водою, трохи їжі. Більшого мені давно вже не треба в дорозі. Я вийшов перед сходом сонця, коли темінь із лісу ще обдувала холодним вітром наш монастир. Але вже кликала мене.

Я ковзнув у чагарник, примарою пронісся над густою травою. Ці місцини мене ще з дитинства знають; два дні і я вийду до Західного шляху. Довгий торговий маршрут, що з’єднує Мірасею та Джитт-Ілар. Там я й розраховував приєднатися до одного з караванів, щоб подолати частину дороги разом з мандрівними торговцями.

Пам’ятаю, як старий Джереом хотів привчити мене носити з собою хоча б кілька каменів-хранителів. Вони здатні захистити від магії, зрівняти шанси з практикантами в відкритому бою. Колись Орден сам цурався їх — а згодом кожного вихованця почав привчати носити такі. Зі мною ж воно не вдалося. Чому? Бо вселяють ці камінці хибне почуття безпеки.

І річ тут не тільки в тому, що якщо замислитися, то обереги є теж втіленням магії. З якою ми повинні боротися у всіх її виявленнях... Просто на мить розслабишся, повіриш у власну невразливість, стискаючи в руках такий камінь — і ти згинув.

Єдиний спосіб залишитися цілим у бою з противником, що справді володіє магією, це застати його зненацька. Так я працював роками, врешті майстер облишив мене, махнувши рукою.

— Це інше, — казав майстер, — ми боремося з ворогом його ж зброєю. Поезія ж, поезія. На війні усі методи годяться. Тобі що, тепер клинками не битися, бо вороги їх теж використовують?..

Якщо Джереом був серйозним у своєму намірі, то вже скоро я зможу проводити тихі чаювання хоч щовечора. Більше жодних завдань — лишень дерева. Інколи ще Хотч зайде в шахмати перекинутися.

Великі міста, малі міста, села... Всюди одне й те ж. Люди такі ж слабкі та заблукалі у гріху. Додому мене завжди тягне, до монастиря. Хоча, в різних куточках материка я маю контакти, міг би трохи пожити навіть за межами Мірасеї. Будь де.

Монастир лежав у Мірійському нагір’ї, на рівнині, оточеній лісом та крутими скелями. Хороше розташування, щоб жоден мандрівник не міг пролізти випадково. Високий підйом, важко дістатися. Чудово.

Поряд із лісом — кілька дрібних поселень. Люди, що жили там, знали про монастир, звісно. Дехто навіть підіймався до нас як паломник. З’являлися вони біля воріт, молилися. А далі — наша охорона їх проганяла. Тому що могли це й не зовсім паломники прийти.

Багато пліток поширювалося, ясна річ: ми були збіговиськом найманців, особистою армією короля Мірасеї, сектою заколотників... Що не знає народ — завше додумає.

Практики, пов’язані з чарами та чаклуванням, суворо заборонені в Мірасеї. Однак це не зупиняє зацікавлених ідіотів від експериментів... Іноді в процесі такого навчання чарівник отримує травми, стає калікою або просто божеволіє. Інколи — перетворюється на загрозу. Адже не можна почуватися в безпеці, коли десь поряд ходить той, хто здатен вмить випалити тебе та зруйнувати твій дім. Зробити це буквально.

Тільки людина оволодіє чарами хоча б трохи — відчуває власну невразливість. Менше мислить, більше покладається на себе. Сюди ж додаються звичайні людськи пиха, заздрощі... Словом, достатньо побачити потім обвуглені тіла дітей, чи зруйноване селище, щоб зненавидіти магію. І ніхто не може таких зупинити божевільних. Жодна міська варта.

Літо навколо причесало природу зеленню. Перші промені вже пробивалися крізь темінь сонного лісу. Тут, внизу, повітря здавалося важчим. Надто давно я не виходив за межі монастиря, і тепер навіть дихалося мені незвично.

Десь за дві години я залишив за спиною вітряні гори й узяв напрямок на південь. У цих лісах мені могли трапитися лише поодинокі мисливці та не надто агресивні звірі.

Крокував я швидко й легко, намагаючись не втрачати з виду орієнтири; тут проходили наші тренування в далекій юності, десь тут ми з Хотчем уперше колись товкли одне одному морди…

Так і почалася моя дорога до Джитт-Ілару.
 

* * *
 

Наступного ранку я зрозумів, що рухаюся швидше, ніж очікував, а отже, коліно дійсно в нормі. Воно не турбувало мене ні під час коротких привалів, ні після сну на розгалуженому дереві. Я ніколи не носив із собою спального мішка, а спати в зовсім невідповідних позах давно навчився. Проте заснути швидко не зміг — чи то спів нічних птахів заважав, чи то за пів року я таки надто звик до ліжка.

Розм’як.

Дорога продовжувалась — в’яленого м’яса та води в бурдюках стало менше. Я перейшов вбрід ріку, залишив позаду ліс. Червень видався досить теплим.

Через високий темп трохи втомився під кінець другого дня, тому вирішив заночувати в самотній нічліжці біля дороги. За нею починалися пагорби, а за пагорбами — торгові шляхи. Таверна Товстуна Гвіна стоїть тут не так уже й давно, я її не пам’ятав. Місце тихе, навряд чи багато постояльців зупиняється.

Обабіч нічліжки — мала конюшня та дерев’яний будиночок. Лазня, мабуть. Біля входу до таверни жваво розмовляли чоловіки; по кремезній фігурі одного з них я зрозумів, що це охоронець. Помітивши мене — замовкли. Я натягнув усмішку на обличчя, підійшов ближче:

— Добридень. Мені б поїсти та переночувати.

— І тобі доброго. Заходь, Гвін — за стійкою.

Бородатий мужик швидко зміряв мене поглядом, кивнув, пропустив уперед. А ще за кілька секунд, як я увійшов досередини, їхня розмова продовжилася.

У самій таверні було темно й тісно, денне світло погано проникало крізь маленькі вузькі вікна. Всього кілька столів всередині. Сходи наверх. І стійка. Відносно чисто.

Власник закладу, Гвін, стояв за стійкою, байдуже дивлячись на мене дрібними як намистини. Його руки швидко дістали звідкись знизу склянку, чарку, тарілку зі шматочками чорного хліба, все це з’явилося переді мною.

— Добридень. Мені б поїсти, поповнити запас води та переночувати до завтра. Кімната буде?

— Знайдеться. П’ятдесят монет. Воду поповню безкоштовно, чаю також дам. З їжі зараз вариться овочевий суп, є м’ясне рагу. Смажена яловичина з рисом. Можемо підсмажити яйця. Пиво, сидр є.