Глава 1

У стінах монастиря живеться спокійно, тут я б і волів зустріти старість. Якщо доживу.

Від зовнішнього світу нас відділяє кам’яний мур та густі ліси з хащами, неходженими стежками. Ніхто не турбує мене в моєму будинку; пів року абсолютного спокою. За ці місяці у моєму саду виросло кілька апельсинових дерев, хоча вони поки зовсім невеликі. Догляд за садом — справа копітка, але дуже заспокійлива. Кожен кущ, кожна травинка в моєму саду, кожна квітка — це плід довгої праці.

Не оранжерея звісно... Поки що. Садом я почав ще давно займатися. Одна дорога особа з минулого прищепила любов до рослин. Людини вже давно немає, а пристрасть до садівництва залишилася.

Шість місяців повного відпочинку після завдання. Все той же мовчазний ліс навколо, та ж буденність у монастирі. Молитви, праця... Я нутром відчував, що щось наближається, і коли Валент тихо постукав мені у двері того вечора, я вже знав, що спокій закінчився.

— Вчителю?

Напевне, він був після занять. Втомлений.

— Вас хоче бачити майстер Джереом, просив, щоб ви зайшли. Він у каплиці.

Цей хлопець добре доглядає за рослинами, коли мене немає, дивиться за будинком. Зовсім юний, де в чому обдарований, але геть поки недосвідчений. Наче рухається тихо, а кроки й дихання я чую. Недобре це. Або виправить, або поплатиться колись.

Я вдячний Валенту. Інколи направляю, розповідаю трохи більше, ніж наставники. Дозовано, щоправда. Вчиться хлопець сумлінно, проте не дуже результативно.

Валент відволік мене від вечірніх роздумів. Прийшов якраз тоді, коли я збирався пити чай.

— Дякую, що сповістив, — кивнув я хлопцеві та відставив убік металеву чашку, в якій парував окріп. Чаювання закінчилося, навіть не розпочавшись. Сьогодні не вийде просто посидіти й поспостерігати за небом на моїй веранді.

Хороший чай — хороші відчуття. Я тихо зітхнув.

— І ще хотів спитати… Вибачте за цікавість… Це правда, що одного разу ви місяць виживали в лісі без їжі?

Я відчув запитальний погляд Валента на своїй потилиці. Вочевидь, це питання хвилювало хлопця, і він потребує знати відповідь. Місяць, значить. Он як.

— І хто тобі це сказав?

— Вчитель Хотч. На заняттях.

— Ну, якщо вчитель Хотч сказав — то так воно і було насправді. Я ж не пам’ятаю.

Валент все стояв на порозі та не наважувався розпитувати далі. А мені стало смішно. Мабуть, він хотів би почути щось про жорстке виживання в дикій природі, про голод, холод, боротьбу з хижими звірами. Романтик.

Насправді ж — не дуже хороший я оповідач, та й розповідати нічого. Навіть добре обдумавши все за чашкою чаю.

— Іди, Валенте, іди. І не забудь, завтра зранку мені потрібна допомога на городі. Ти знаєш.

— Добре. Я буду. На добраніч!

Хлопець пішов, а чай почав холонути. Хотч любив вигадувати. Тягнеться молодняк до нього, ходить хвостиком, слухає байки. Сьогодні Хотч розповідає про ліс, а завтра — про боротьбу з демонами. Балакун, інтриган.

Я встав зі свого стільця. Чай вилив у чорну землю, тому що перед серйозною розмовою його не вип’єш, а холодний потім у себе заливати, коли все осяде та вивітриться — святотацтво.

* * *

 

Майстер Джереом сидів на одній із лавок. У каплиці пахнуло старим воском, ледь жевріли запалені свічки. Вечірню молитву давно закінчено, зараз у каплиці порожньо й доволі прохолодно. Всі давно розійшлися, молодь або на вечірньому тренуванні, або навчається. І це добре, бо бадьорий розум породжує лінь, а лінь — то іграшка Диявола. Чи казав це хтось із наставників, чи я сам якось придумав такі слова... Не впевнений.

— Привіт, — кивнув мені один із майстрів Ордену. Він сидів спиною до входу і, відповідно, до мене. Його сива борода виділялася у напівтьмі.

— Добрий вечір, майстре. Ви хотіли мене бачити?

— Так. Не стій біля дверей, сідай.

Я присів поруч. Давно так близько не був до нього, зазвичай сидів навпроти у його кабінеті. Отже, це буде щось особисте... Майстер трохи нахилився до мене, почав говорити:

— Заспокоює мене наша каплиця. Ось посидиш так, подумаєш — і всі тривоги відступають. Є прохання. Ти зробиш це особисто для мене, але на благо нас усіх. Пошук та усунення. Жінка. Давно практикуюча…

У монотонній промові старого важко було вловити настрій або певну емоцію. Той, хто ніколи не спілкувався з майстром, міг би подумати, що Джереому на все байдуже. Однаковий тон, одне обличчя. Молодь сприймала мовлення старого як бубоніння, інколи посміювалась за очі. Це вони дарма. 

Джереом продовжував говорити, я слухав, не перебивав. Відразу почав виділяти для себе важливу інформацію, адже зайвих деталей у моєму ремеслі не буває.

— …знаходиться в Джитт-Іларі, в Тіньовому місті. Вирушай завтра вранці, не зволікаючи.

Вранці, отже... Знову в путь; це був найдовший період відпочинку, мабуть, за років п’ять, він не міг тягнутися вічно. Пора знову братися до справи, інакше, як любить говорити Хотч, «руки, для яких не придумали справу, починають лоскотати дупу або своєму господарю, або комусь іншому». Дурнуваті, хоча не позбавлені сенсу слова, що перегукуються з моїм ставленням до лінощів.

— Хто вона?

Джереом витримав паузу та зітхнув. А далі продовжив якось винувато, ніби соромлячись. Слова витискав із себе:

— Синку, ця розмова між нами повинна залишитися. Ніхто не знає цього в Ордені, ніхто взагалі. Розумієш?

Майстер міг назвати когось із нас сином або хлопчиком, проте таке звернення можна було почути вкрай рідко. У певному сенсі, кожен вихованець Ордену є сином для Джереома.

Я мовчки кивнув. Тихо скрипнули двері до каплиці, однак там нікого не було.

— Ти... пам’ятаєш таку дівчинку кучеряву? Смуглява трішки, степові риси мала. Вона ще плакала постійно та мене кликала. Ще різками отримувала за шмарклі. Давно.

Я напружив пам’ять. Перед очима виникло не менше двох малих дівчат, що підходили під такий опис. Діти завжди тягнулися до майстра.