Олена Воротнікова
«Ліміт на життя»
«Протилежністю кохання є смерть, і кохання – це гірке зачарування, яке дозволяє нам на хвильку забути про неї. Тому кожен, хто знає щось про смерть, знає також щось про кохання» - Еріх Марія Ремарк «Життя у позику».
Присвячується моїй подружці Світлані Тупікіной
Вікно маршрутки було заліплено сніжинками, Світланка рукавичкою розтирала лід на склі і крізь маленьке прозоре коло дивилася на вечірній Київ. Мелькали висотки київських кварталів. Світлана знала усі ці місця – в цьому парку гуляла з колегами, у цей ТРЦ їздила на шопінг з подругами, у цьому ресторані той рік був корпоратив. Дивилася і не знала чи повернеться вона до Києва чи ні. Місяць війні, місяць бомбардувань, місяць біготні у бомбосховище, місяць зруйнованих планів і життя… Життя, яке і без війни було лімітовано. Вона закрила очі і почала згадувати той день, коли піднебесна канцелярія видала їй цей ліміт…
***
Рік тому.
Світланка кинула на стіл папірець, який читала весь ранок… Десять речень. Печатка. Підпис.
Вона перечитувала знову і знову, намагаючись побачити новий сенс слів, але ні … це її вирок.
Залізла з ногами на широке підвіконня, обхопила руками коліна і гірко заплакала. Зимовий холод з вулиці наче проникав крізь вікно, крізь стіни і огортав її тендітну фігурку. Життя розділилося на До і Після.
***
За згадками вона не замітила, як маршрутка проїхала Київ і вже їхали по трасі у напрямку заходу України. Люди в маршрутці, закутавшись хто в пледи, хто у ковдри, дрімали. Прохід мікроавтобуса був завалений речами, в переносці на підлозі спав кіт. Він був такий гарний, пухнастий, сірий з маленькими притиснутими вушками. Світланці дуже захотілося його притиснути до себе і заснути. Їй так захотілося мати свого котика, але якщо вона … якщо її… як він без неї?
З такими думками вона заснула і прокинулася вже зранку від розмов людей і шурхоту пакетів. Маршрутка під’їжджала до Львова. На її телефоні тільки за цю ніч було шість смс-повідомлень про повітряну небезпеку у Києві.
На вокзалі у Львові прибувших людей зустрічали волонтери і пропонували різні варіанти житла.
Волонтер дуже уважно подивилася на обличчя жінки, на її валізу і почала листати папірці.
Дякувати волонтерам, все чітко і зрозуміло. Одні зустрічають, інші розвозять по домам.
Світланка заселилася у не дуже дешеві апартаменти, але дякувати богу, робота є і є можливість працювати віддалено, отже гроші будуть.
***
Наступного дня Світланка відпросилася у свого керівника і пішла до лікарні стати на онкооблік. Лікарня була державна, то ж цілий день був у чергах.
Вона вийшла з лікарні вже після обід, підійшла до лавки, заметеною снігом, розчистила для себе місто і сіла. Навколо був невеличкий сквер, кущі і дерева з шапками снігу. Доріжки, наче починалися від заметеного снігом фонтану і розходилися промінчиками у глибину скверу до дерев. Тишу порушив звук кроків, скоріше звук стукотіння милиць.