Ліміт на життя

Олена Воротнікова

«Ліміт на життя»

«Протилежністю кохання є смерть, і кохання – це гірке зачарування, яке дозволяє нам на хвильку забути про неї. Тому кожен, хто знає щось про смерть, знає також щось про кохання»  -  Еріх Марія Ремарк «Життя у позику».

Присвячується моїй подружці Світлані Тупікіной  

   Вікно маршрутки було заліплено сніжинками, Світланка рукавичкою розтирала лід на склі і крізь маленьке прозоре коло дивилася на вечірній Київ. Мелькали висотки київських кварталів. Світлана знала усі ці місця – в цьому парку гуляла з колегами, у цей ТРЦ їздила на шопінг з подругами, у цьому ресторані той рік був корпоратив. Дивилася і не знала чи повернеться вона до Києва чи ні. Місяць війні, місяць бомбардувань, місяць біготні у бомбосховище, місяць зруйнованих  планів і життя… Життя, яке і без війни було лімітовано. Вона закрила очі і почала згадувати той день, коли піднебесна канцелярія видала їй цей ліміт…

***

Рік тому.

Світланка кинула на стіл папірець, який читала весь ранок… Десять речень. Печатка. Підпис.

Вона перечитувала знову і знову, намагаючись побачити новий сенс слів, але ні … це її вирок.

• Рак. За що мені це? – вимовила вголос Світланка, хоч в кімнаті вона була сама.

Залізла з ногами на широке підвіконня, обхопила руками коліна і гірко заплакала. Зимовий холод з вулиці наче проникав крізь вікно, крізь стіни і огортав її тендітну фігурку. Життя розділилося на До і Після.

• Я сильна, я впораюсь! – Світланка витирала сльози і сама себе настроювала на боротьбу за життя, за кожний день, за кожну добу.

***

• Дівчина, з Вами все гаразд? – на плечі Світланки лежала рука сусідки по маршрутці, - Ви схлипували. Може Вам дати заспокійливого? У мене пів сумки гліцину, я з початку війни тільки цим і заспокоююсь.
• Дякую, я впораюсь, - навіть не здивувалася Світланка, що її назвали дівчинкою. За рік хвороби вона дуже схудла, колись довге, блискуче  волосся із сучасною зачіскою, прийшлось замінити на коротку стрижку. У свої сорок років вона була схожа на дівчинку-підлітка.

   За згадками вона не замітила, як маршрутка проїхала Київ і вже їхали по трасі у напрямку заходу України. Люди в маршрутці, закутавшись хто в пледи, хто у ковдри, дрімали. Прохід мікроавтобуса був завалений речами, в переносці на підлозі спав кіт. Він був такий гарний, пухнастий, сірий з маленькими притиснутими вушками. Світланці дуже захотілося його притиснути до себе і заснути. Їй так захотілося мати свого котика, але якщо вона … якщо її… як він без неї?

   З такими думками вона заснула і прокинулася вже зранку від розмов людей і шурхоту пакетів. Маршрутка під’їжджала до Львова. На її телефоні тільки за цю ніч було шість смс-повідомлень про повітряну небезпеку у Києві.

На вокзалі у Львові прибувших людей зустрічали волонтери і пропонували різні варіанти житла.

• Мені, будь ласка, десь поруч з лікарнею, - звернулася тихенько Світланка до стрункої жінки середніх років, на рукаві якої була наліпка «Волонтер».

Волонтер дуже уважно подивилася на обличчя жінки, на її валізу і почала листати папірці.

• Є така адреса. Будь ласка, візьміть. Відтіля, зараз буде їхати автобус в Ваш район, - волонтерка показала рукою у напрямку автобуса.

   Дякувати волонтерам, все чітко і зрозуміло. Одні зустрічають, інші розвозять по домам.

   Світланка заселилася у не дуже дешеві апартаменти, але дякувати богу, робота є і є можливість працювати віддалено, отже гроші будуть.

***

   Наступного дня Світланка відпросилася у свого керівника і пішла до лікарні стати на онкооблік. Лікарня була державна, то ж цілий день був у чергах.

   Вона вийшла з лікарні вже після обід, підійшла до лавки, заметеною снігом, розчистила для себе місто і сіла. Навколо був невеличкий сквер, кущі і дерева з шапками снігу. Доріжки, наче починалися від заметеного снігом фонтану і розходилися промінчиками у глибину скверу до дерев. Тишу порушив звук кроків, скоріше звук стукотіння милиць.