5 років потому…

***

Рідна школа…

5 років тому у неї влучив снаряд. П’ять років тому на цьому місці були мої розбиті дитячі роки. Я все життя ненавидів школу. І ненавидів себе. Тим, ким я був у ці шкільні роки. Але я любив себе малого. Тим, ким я був у початковій школі. Тим, ким я був біля своєї першої вчительки. Тим, кому вона казала: “Ти особливий”. Тепер це нові відбудовані стіни. Тепер ця нова школа виховує нових спиногризів. Тепер тут немає мене. Тепер тут немає мого дитинства і юних років.

Чат:

Олена

Привіт. Я на реабілітації. Нарешті в місті. Хочу зібрати наших: Назара, Мар’яну, Оксану, тебе. Нас відправили на три місяці з фронту. Місяць я збиралася з силами, пішла на роботу і вступила в університет на ще одну освіту. За ці два місяці хочу якомога більше побачити рідних людей. Не знаю чи ще буде такий шанс.

Ти як?

10:23

Я за.

10:29

Чудово. Тоді 14:00 у Десятці.

Чекатиму.

10:30

Чат:

Мар’яна

Привіт. Хочу сьогодні зібрати наших: Назара, Олену, Оксану, тебе. Ми давно не бачились, як тобі ідея?

10:31

Катююю!

Така рада тебе чути.

Я буду. Але у нас проблемки. Оксана за кордоном, а Назар…

Не в найкращому стані, бачила його вчора ввечері, він заливає горе у барі на районі. Думаю, його теж не буде.

10:32

Нічого. Будемо троє. Хочу вас побачити.

14:00 у Десятці.

Чекатиму.

10:33

Зустрілися усі як і домовлялися. Першою прийшла Катя, завдяки досвіду у польових умовах навчилася збиратися за п'ятнадцять хвилин. Про косметику для себе забула вже на все життя. Проте сьогодні вирішила, що варто додати хоча б блиск для губ, щоб обличчя не здавалося дуже блідим. Дівчина обрала місце на терасі, красивий і милий офіціант допоміг їй зсунути два столики і приніс додаткові крісла (попросила два, надіялась, що Назар таки буде). Катя замовила айс лате і попросила залишити меню для дівчат, які скоро мали б підійти.

За десять хвилин до неї приєдналася Олена.

- Катюю! - дівчина побігла до неї з широкими обіймами. - Привіт, стара. Скільки ж ми не бачилися?

- Та десь два з половиною роки, з часів, як я підписала контракт. Господи, ти ніколи не лізла обійматися. Це хто тебе так змінив?

- Хтось таки змінив. - з усмішкою на обличчі сказала Олена.

- Та ти вся світишся! Ану давай розказуй.

- Перша ти. Ти як? Чому не сказала одразу, як приїхала?

- Важко було. У вас тут зовсім інше життя. Я наче приїхала в іншу країну, не в ту, де війна і кожного дня хтось помирає, а ти намагаєшся врятувати йому життя. Але війна навчила швидко пристосовуватися. За ці три місяці я хочу прожити повноцінне життя, не хочу більше повертатися з фронту. Тут не моє місце. Воно стане моїм тільки, коли моя країна буде вільною. А в селі мене завжди чекає моя кімната у будинку дідуся з бабусею, моя річка, мої вулиці, мій велосипед і мій спокій. Ось вони дійсно нікуди не дінуться, а ось люди можуть.

- Ти писала, що пішла на роботу?

- Так. Вирішила таки використати хоч раз в житті свій диплом. Мені пішов назустріч директор школи, у якій я вчилася, він колишній учасник АТО. Дозволив три місяці, поки я не повернуся, вчити першоклашок математики і “Заповіт” Шевченка. Він каже, що за ці три місяці діти стануть більшими патріотами, ніж за всі одинадцять класів. На музиці ми вчимо тільки повстанські пісні. А я вчуся в цих дітей радіти дрібницям. У мене є учень Сашко, який кожного дня мені дарує квіточку, я кажу, що він так зовсім роззорить батьківський гаманець, а він каже, що його тато працює тільки для того, щоб за ті гроші дарувати дружині квіти, а він як справжній чоловік, бере з тата приклад. Дуже смішний малий. А ще я зараз вчуся заочно на факультеті психології, недавно відкрили військову кафедру, тому буду вчитися, як правильно надати психологічну допомогу військовим. А ти як? Розказуй вже щось про себе, бо я лише веду монолог. 

- Я навіть не уявляю скільки ти пережила, але ти досі сильна. Ти завжди була сильніша за нас всіх. Що ж ти хочеш почути?

- Хто змусив тебе так сяяти?

- Твої повідомлення.

- Що ти несеш? Це ж неправда. Розказуй вже. Роман?

- Це правда. Я дуже щаслива тебе бачити, але так, ти маєш рацію, це не основна причина. Я тебе звісно люблю, але ж не настільки.

- От коза.

- Зате твоя улюблена. Пам’ятаєш Дениса?

- Та ну…

- Тааа…

- А ти дарма час не гаяла. Ти з ним?

- А тобі більше скажу. Я вже його. Тиждень тому він мені освідчився. - здається, що крики радості чув не те, що весь заклад чи центр, а весь Франківськ. Дівчата довго обіймалися, кричали, плакали і знову обіймалися.

- Я все ж таки дослухалася до твоєї поради і півтора роки тому ми серйозно поговорили, вже після того, як він розійшовся з Вікою. Не знаю чи то він їй надоїв, чи вона задовбалася тягнути ті стосунки, але трималися вони щось пів року. А нам просто потрібно було поговорити…

- Довго ж ви тягнули з цієєю розмовою.

- І не кажи. Він думав, що байдужий мені і стосунками з Вікою намагається врятувати, а я думала, що байдужа йому. А в той вечір ми зрозуміли, що обидвоє помилялися.

Два з половиною роки тому:

- Денисе, можна тебе на хвилинку?

- Привіт. Без питань. Хлопці, я зараз підійду. Візьміть мені пива.