Назар

кохання, гроші, спорт 

Все життя ми повинні за щось розплачуватися. За отриманні щасливі миті, за людей поруч, за те, що набули. Ось коли ти зустрічаєш прекрасну людину і тобі здається, що з нею проживеш усе життя, обов'язково станеться казус або ви неправильно зрозумієте одне одного і ти одружишся на некоханій людині, або ти її втратиш через хворобу чи ще яке нещастя, що приготувало нам життя і до старості залишишся сам. Виходить ми маємо ліміт на хороші почуття. Чому ж цей ліміт не вчепили на негативні? Чому ми маємо більше горя, ніж щасливого життя? Чому дівчинка у 8 років помирає від снаряду? Невже у неї були настільки жахливі батьки, щоб ось так забрати в них дитину? Чому після кожного рішення приходить сумнів, який руйнує все, що ти намагався захистити від цього світу?

Катя назначила зустріч після третьої пари. У них ще мала бути англійська, але викладачка написала, що повинна їхати у міністерство. Пару перенесли. Хлопець написав Софії, що затримається на пів годинки, а потім вони можуть зустрітися. Поки писав помітив, що одногрупниця безсоромно дивиться в його телефон і читає його переписку. Коли згорнув чат, почув, що вона пішла розказувати своїм подругам про те, що побачила. Чому люди не можуть забити на життя інших? Насправді, можуть. Якщо ти все життя нудний задрот. А Назар зовсім інша людина, здається про нього й можна сказати “дорослий”. Буквально рік тому, хлопець був відомий на весь потік в університеті тим, що він вау який в ліжку, завжди драйвовий і готовий на все заради двіжу. Стосунки були не для нього. Тиждень, два. Не більше. Але все змінилося, коли він зустрів Софію. З нею він справді став щасливим, зустрів хороших людей, які йому стали за друзів, знайшов себе в спорті. А життя, де повно дівчат, алкоголю і вечірок викинув, наче його й не було. Це обурило більшість його однолітків, після цього почався булінг. Бо начебто Софія його «зіпсувала». Він вважав навпаки - зцілила. Заради неї він був готовий на все. Здавалося навіть на самопожертву. 

- Гаразд, сідайте. Олени сьогодні не буде, захворіла. - Катя потерла очі, напевне, знову не спала через конспекти. 

- Точно захворіла? Чи замітає сліди? - Марʼяна ніколи не проявляла симпатії до Олени і всяко це показувала. 

- Ми вже закрили цю тему, - ооо, сьогодні краще зайвий раз не говорити. - Ви щось нове дізналися?

- Так. Зі списку відпадають двоє. - Оксана до роботи поставилася найвідповідальніше зі всіх. В перший день принесла інформацію. Тішить. 

- Чому?

- Віка і Марта пробують скинутись. Ну не те, щоб вони там професійні наркоманки. Так, тільки раз чи два нюхнули, але зараз всім розказують, що скидаються. Свої партії вони отримували через дівчинку з факультету інженерії, я її питала і вона дійсно останні два тижні дівчатам нічого не продавала. 

- Гаразд. Загалом, це таке собі алібі, бо вони могли купити деінде, але ти молодець. Гарна робота. Назар треба звернути увагу на Соломію, вона сьогодні розказувала, що була на якійсь вечірці у клубі, де просто так не пускають. Я казала, що вона непроста. 

- Я думаю, вона просто розказує. Сьогодні втикала на мою переписку з Сонею і потім побігла докладати своїм подругам. Хоче справити враження. Насправді вона всередині пуста. 

- Тобою зараз говорить образа. - навіть попри втому Катя любила розбирати людей. Копатися в їхньому мозку. Як виявилось, це дуже цікава справа. 

- Мені байдуже. Я пригляну за нею. 

Та як же їй це вдається? Браво, Катю, ти прямо в ціль! Ось тобі шоколадна медаль! Хлопця страшенно дратувало, коли лізли в його особисте життя. Так, його дійсно дратувала до кісток та Соломія. Ну якого хріна вона читає його переписки?!? Ніхто не має права лізти в чужий особистий простір. Цей дозвіл отримували тільки найближчі люди. Кохана дівчина, мама, можливо, сестра, друзі. Та й то, повністю ніхто не зможе відкритися. Зовсім голі кістки - це вірна заява про смерть, якби ти не був впевнений у людині. 

Зовсім недавно особисте життя для Назара це завжди була відкрита тема. Нічого цікаво. Звичайна сімʼя. Тато, мама, молодша сестра і він. Та все змінилося після 23.06.23. Дата смерті його батька. Цілий місяць його вважали безвісти зниклим. В липні хлопці знайшли тіло. Загинув на завданні. Не повідомили, бо командир загинув разом з ним. Загинув, як герой.

“Вибачте нам, що не вберегли”. 

В серпні похорон. 

“Нагороджується орденом Богдана Хмельницького другого ступеня за визначні особисті заслуги у захисті державного суверенітету, територіальної цілісності, у зміцненні обороноздатності та безпеки України. Герой України. Посмертно”. 

Та нащо ж здалися ті ваші ордени???

Кому ти ті ордени даєш?

Матері, котра втратила сина? 

Чи дружині, котра втратила чоловіка? Ту людину, на яку вона могла завжди покластися. Прийти додому і: “Романе, я так втомилася. Хочу в твої обійми». 

Чи дітям, які так рано стали напівсиротами? Дітям, яких батько ще не виховав, не показав, як ремонтувати мотор, як правильно накачати колесо на велосипеді, як замінити лампочку, як прибити поличку для мами. Дітям, які ще не наситилися батьковою любовʼю. 

“Тату, чому ти так швидко нас покинув? Це тому, що я не хотіла доїсти твій суп? Я хочу, щоб ти навчив мене варити борщ. Я зʼїм усю тарілку! Навіть попрошу добавки! Обіцяю. Тільки повернись, прошу”. 

“Знаєш, брате, а так не чесно, що ти старший. Ти провів з татом більше часу!”.

“І як ти так залишив мене, тату, з цими жінками? Як я собі дам раду? А знаєш, я вирішив, що як тільки закінчу університет, поїду завершити твою справу. Катя питала чи це я через помсту за твою смерть, я довго думав, але таки відповів, що ні. Я знаю чому ти пішов. У тебе ж чудовий бізнес, прекрасна сімʼя, діти, дружина, багато друзів, хороші колеги, живі батьки. Будь-який інший, боявся б, що втратить це все. А ти дивився на це іншими очима. Ти боявся, що не можеш їх захистити. І пішов виконувати свій обовʼязок. Бо це твоя земля. Твоя країна. Не країна усіх українців, а саме твоя країна. Тепер вона моя. І мені її захищати. Катя пообіцяла, що підемо до тцк здаватися разом. Каже, що пройде медичні курси, бо боїться, що фізично не зможе керувати важкою зброєю і буде польовим медиком, спершу асистентувати, набиратися досвіду, а потім і самій. Хоче затягти і мене на ті курси. Вона так і не пояснила, але мені здається, що вона так намагається зберегти мені життя, все ж медики мають трішки меншого ризику померти від кулі, десь, можливо на відсотків 10. Знаєш, тату? На війні ти знаходиш Людей. Саме так, з великої букви. Дякую тобі, тату, за все. Ти був для мене найкращим прикладом. Тепер настав час мені стати ним для мами, для сестри, для Софії, мені дуже пощастило, що я таки встиг тебе з нею познайомити. Гаразд, 4.5.0. Не прощаюся, бо таки не встиг”.