Оксана

кохання, спорт, друзі

Ніколи не задумувалися, що абсолютно всі люди, які нас оточують, грають у так звану гру? Несправжню гру. Про брехню. Про фальшиві почуття. Про фальшиві слова. Про те, чого насправді, не існує, якщо хоча б щось у цьому світі справжнє. Що, як ми несправжні? Що, як ми не маємо значення? Кожна людина думає, що повністю керує своїм життям. Обирає, в який магазин піти, який одяг купити, в який університет вступити, яку роботу обрати. Та навіть обирає батька для своїх майбутніх дітей. А що, як ми просто чийсь план? Хитро зроблений план. Що, як ми чиїсь маріонетки, які обмежені своїми комплексами? Що, якщо виявиться, що школа в яку ти проходив усі чортові 11 років, насправді ціль російських загарбників? Здавалося, нащо комусь та школа? Та най би ще стояла. Але у них на тебе й твою країну інші плани. Що, якщо виявиться, що твоєї школи уже й нема? Це просто скупчення розбитого бетону. Якби ж так і було. Але, насправді, це не просто бетон, це дуже рідний бетон, який тебе виховував, ростив, в чомусь може й псував життя, але все ж це частинка твого серця. Яке ж воно все ж таки велике, правда? Між тим бетоном парта, на якій ти не міг висидіти 45 хвилин уроку, ось дошка, здається, там ще є якийсь запис. Залишу свій: “24.02.2022. День, коли я став дорослішим”. На ній вже стерлася фарба, якою було розграфлено цю кляту дошку у клітинку і косу лінійку. А це табличка… 107 кабінет. Атаманюк Марія Василівна. Перший клас… Я, здається, обрав професію саме завдяки їй. Думав, що і практику проходитиму у неї, і досвід перейму її. Але це як завжди виявилося моєю вигадкою. Цього не сталося. 

Ти диви! Не можу повірити! Це ж моя контурна карта. Глянь! Ось моє прізвище, надпис 8-А, дата 02.02.22, останнє півріччя перед повномасштабним вторгненням. 

Гаразд, про що це я?

А, так. Про фальш. 

Насправді, кожен дивиться на цей світ під своїм кутом реальності. Хтось вірить, що керує цим світом, але ж в дитинстві вчили, що не можна бути настільки самовпевненим.

 То… Таки щось є несправжнє. 

Люди. Називають себе “дорослими”. Який же ти дорослий, якщо не можеш впоратися зі своїми проблемами? 

Несправжні слова. Близька людина каже тобі: “Я завжди буду поруч”, а потім не відповідає на твої дзвінки чи повідомлення, коли так потрібна, посилаючись на плани. Але ж це не так. 

Дорослих меншість. Більшість прикидаються ними. 

Несправжні почуття. “Я люблю тебе”. А потім: “Вибач, я зрадив тебе. Я був п'яний і сам не знаю, як це сталося”.

Що ж… Виходить, ти живеш у світі брехні. Так і ці люди (якщо вони не грають у людей).

- Оооо, ні. Бро, ти шо гониш? Який Яктак? Віддавай телефон або прийдеться під “ла-ла-ла” викидати тебе з вікна. - Олена ледь не перекинула колонку намагаючись забрати телефон з рук Назара.

- Воу, воу, полегче. Я прикальнувся. Зараз увімкну щось годне. Eminem feat. Rihanna – “The Monster”. Ум, як? Спробуй сказати, що не качає, Катя вб’є. - глузуючи відповів Назар, втішений тим, що колонка і телефон поки живі і в його руках.

- Ну що? Мар’яна розливай, - вже невідь-звідки Оксана притягла алкоголь. - Ми знову тільки двоє глушимо?

- Так. Я ще планую зустрітися з Сонею, не хочу, щоб від мене несло алкоголем.

- Умм, це ваше кохання, всі ми колись були такими дурними. Тепер у нас є кращі друзі, ніж розбите серце і ріки сліз.

- Які друзі? Горілка і пиво? Ви би хоч смакували тим алкоголем, а не купували, щоб просто набухатись.

- Ти, блін. У мужлан нема прав. Сиди тихо.

- Так, замовкли! Оксана пий. Нам більше буде.

- Мар’яно, що це ти за шарік сюди притягла? - з єхидною усмішкою запитав Назар.

- Я просто проходилася стометрівкою. Дивлюся, там якесь дійство, якісь конкурси. Багато людей в зелених футболках забавляли дітей, а ще двоє ходили і роздавали кульки. Я декілька хвилин повтикала на них, і один з тих хлопців просто підійшов і дав мені цю кульку.

- То, може, ти сподобалася йому?

- То, може, він хотів підкотити до мене зі своїми кульками в штанах?

- У тебе все завжди зводиться до того, що чоловікам потрібні жінки тільки для фізичних потреб.

- А хіба не так?

- Гаразд. Я, мабуть, вже піду. Не збираюся слухати п’яну маячню про те, що в усьому винні чоловіки. Дівчата, ви як? - звернення було адресоване Каті і Олені, вони теж не пили. Любили заливати горе тільки Оксана і Мар’яна, здавалося вони отримували від цього кайф.

- Назаре, я з тобою. Підвезеш? Катя, ти як?

- Я залишусь. Їдьте.

- Точно?

- Так, я думаю ми тут і переночуємо, в комендантську сюди ніхто не захоче їхати. Зустрінемося вже завтра біля університету. 

- Ну як хочеш. - бачачи нотки сумніву в очах Олени, Назар взяв її за лікоть і повів до дверей, щоб хоч когось врятувати від цього кодла бухих відьом. Катя впорається сама. І за ними теж пригляне. В ній завжди можна бути певним.

Запровадивши Назара і Олену, Каті стало легше. Інколи хотілося побути у “поганому” світі. Хоча хто його тепер зна, де той “хороший” світ. Тепер вона перебувала у квартирі, де не обов’язково бути правильною. Де можна відкинутися на спинку крісла чи сісти на мʼякий диван і слухати годині історії дівчат. Цікавитись їхнім зовсім іншим життям, де закони, наче діють по-іншому, більш небезпечно, більш цікаво. Можна сміятися з тупих жартів про секс, слухати історії про наркотики і алкоголь, слухати про те, як інші люди проводять свою молодість, поза межами 4 стін. Можна віддатися тому п’яному вітру, який заповнить зараз всю квартиру. Запамʼятовувати, ловити момент, коли всі щирі та відверті, в цій квартирі не залишалося місця для пихатості, заздрощів чи образ. Тут панували затишок, відчуття безпеки, бажання нарешті виговоритися. Незбагненний потік думок нарешті знаходив своє місце. І ще сльози. Вони приходили останніми. Вже після тих жартів, після розмов, вони не були улюбленими гостями, але нарешті знаходили мить, коли і їм дозволяли прогулятися.