Єпілог

Глава 21. (Епілог) 
Там, де народжується світло. 
Ранок сьогодні видався напрочуд тихим. Над величним лісом клубочився легкий туман. Сонце лише торкнулося верхівок сосен, і вони  палали у сяючих променях.  І саме тоді,  дзвони невеличкої сільської церкви покликали людей на службу.  
Біля храму зібралися всі: Сергій Петрович. Ольга. Денис, який ще трохи накульгував після аварії. Його батьки. І навіть Дмитро Семенович з Оленою Ігорівною. Дід  за останній місяць ніби постарів на десять років. Та в його погляді більше не було гордині. Лише втома. І каяття.  
Перед початком вінчання він  підійшов до Сергія. Довго мовчав. Потім простягнув руку.  
— Пробач.  Якщо зможеш. Коротко сказав він. 
Сергій дивився на нього кілька секунд. Потім стиснув щелепи, але опанувавши себе, такі міцно потиснув його долоню.  
— Я вже давно вас  пробачив. Ми всі занадто довго жили минулим. А треба жити майбутнім.  
Дмитро Семенович тихо заплакав. Не ховаючись. Не соромлячись. Скупо, по чоловічому. Нещодавно, після вистояної у церкві служби,  він вирішив просто жити на пенсію  закінчивши свою кар’єру.  
Тоді, він разом із дружиною поставив дві свічки. За здоров'я Сергія. І Сашка. Потім ще одну. За упокій душі Оксани. І вперше за багато років Дмитро Семенович, молився не зі злістю. А з любов'ю. Та вірою.  
Вінчання Олександра та Лілії було тихим. Без розкоші. Без гучного застілля. Лише найближчі люди.  
Коли священик благословив молодят, Лілія подивилася на Сашка так само, як тоді, біля струмка.  
— Тепер уже назавжди? Спитала вона. 
— Назавжди. Він посміхнувся. І вона вперше за довгий час засміялася так безтурботно, як звичайна щаслива дівчина.  
Згодом  всі сиділи за великим столом біля будинку. Сміялися. Згадували минуле. Планували майбутнє.  
Денис раптом підняв келих.  
— За сестру. За брата. І за те, щоб більше ніколи не шукати винних. Лише берегти тих, хто є поруч.  
Усі підтримали тост. Навіть Дмитро Семенович. Зараз він виглядав зовсім іншою людиною. З обличча щезла пиха. Очі стали добрішими. І він взагалі зараз підходив під образ типового доброго дідуся. 
Коли гості почали розходитися, Степанида тихо покликала Лілію.  
— Ходімо, онуко. Я давно чекала цієї миті, і зараз я впевнена – вона прийшла. Сказала вона, майже пошепки. 
Вони удвох пішли знайомою стежкою до струмка.  
Сашко не став їх турбувати. Він лише дивився  услід.  
Біля води стара  зняла з шиї маленький дерев'яний, відполірований багатьма поколіннями його володарок,  оберіг. Той самий, який носила все життя. Який отримала від матері. А та від своєї матері. І так далі багато років назад. 
Степанида  поклала його на великий камінь, який робив у струмкові невелику загату.  І вода біля каменя раптом засяяла сріблом.  
Степанида посміхнулася.  
— Таки достеменно ясно - прийшов час.  
Лілія мовчала. Вона розуміла значення цієї події. На її очах блищали сльози. 
— Бабусю. Вона дивилася на неї очима сповненими гордості, та тривоги водночас.  
— Не плач, моя хороша. Усе йде так, як має бути.  Я свій шлях пройшла. Тепер твоя черга. Сказала Степанида.  
Вона взяла онуку за руки. Теплий вітер пролетів над водою. Струмок заспівав голосніше. А потім,  він на якусь мить  ніби завмер. Завмерло все навкруги.  
Листя перестало шелестіти. Птахи стихли. Навіть вода перестала текти.  
Лише на кілька секунд.  
Коли все знову ожило, волосся Лілії ледь помітно зблиснуло сріблом. Якась сяюча аура з’явилася над її головою.  
А  Степанида лише вкотре всміхнулася. Тепер вже з полегшенням. 
— Тепер він тебе почув. Ти його хранителька. Промовила вона. 
— Хто, бабусю?  
Стара уважно подивилася на струмок.  
— Той, кого люди давно перестали пам'ятати. Дух цього лісу та води. Він віддав тобі свою силу. Не розкидайся нею, як я. Стань краще мене.  
Лілія лиш кивнула у відповідь. Вона сама відчувала цю силу. Вона відчувала нові знання, нові можливості,  які просто рікою лилися у її голову. Вона підняла оберег, та вдягла  на свою шию.  
І у ту мить зашелестів, ніби ляпаючи у невидимі долоні, вітерець. Вода у струмку зашепотіла так неначе урочисто вітала свою нову господарку. А птиці у гілках дерев, заспівали весело та радісно. Вони виконували привітну пісню новій володарці цього лісу.  
 Уранці Степанида щезла. Від неї залишилася лише  маленька записка, яка лежала на столі. 
«Не шукайте мене. Хранителі не помирають. Вони просто одного дня стають частиною лісу. Любіть. Бо любов сильніша за будь-яке чаклунство.» 
Її шукали. У гущині лісу. Біля струмка. На старих стежках. Та не знайшли жодного сліду.  
Степанида наче  розчинилася в ранковому тумані.  Минали дні, роки. У будинку біля струмка було щастя. Тут лунав дитячий сміх. Доньку назвали на честь матері Сашка, Оксаною.  
Сашко став одним із найкращих програмістів країни, працюючи віддалено просто з лісу. Лілія лікувала людей. Але ніколи не брала за це грошей. Лише просила:  
— Якщо хочете віддячити – зробіть добру справу. Або помиріться з тим, кого образили. Це допоможе мені більше, ніж будь-які гроші.  
Люди дивувалися. Та слухали. І поверталися від неї не лише здоровішими. А й добрішими.  
Іноді, теплими літніми вечорами, коли над струмком народжувалася веселка без жодного дощу, Сашко сідав на той самий камінь, де колись Лілія вперше назвала себе відьмою.  
— Це вона? — тихо питав він.  
Лілія усміхалася.  
— Може, бабуся. А може і  сам струмок.  
Сашко ніжно обіймав дружину. Вони мовчки слухали воду. І їм здавалося, що серед її тихого дзюрчання іноді звучить лагідний старечий голос:  
— Бережіть любов, діти. Бо саме вона творить найбільші дива.  
І ніхто так і не дізнався, чи була Степанида справжньою відьмою. Чи просто дуже мудрою жінкою, з даром який дається далеко не кожному. Яка знала про людські серця, та почуття  трохи більше за інших. Та кожен, хто хоч раз приходив до лісового струмка з чистими намірами, неодмінно знаходив там те, чого шукав. Одні — здоров'я. Інші — прощення. А дехто — самого себе.