Крок до світла

Глава 20. 
Крок до світла. 
Минуло три дні.   
Ольга майже не відходила від палати Дениса. Його батьки, разом з нею, змінювали один одного.  Дмитро Семенович щоранку приходив до лікарняного подвір'я, сідав на  лавку й довго дивився в одну точку. Так, ніби чекав вироку.  
Того ранку монітор біля ліжка Дениса раптом запищав інакше. Його пальці ледь помітно ворухнулися. Ольга схопилася зі стільця.  
— Денисе...  
Повіки хлопця здригнулися. За мить він повільно розплющив очі. Погляд був розгубленим.  
— Олю...  
— Я тут. Я поряд, братику, мій любий. Я з тобою. 
Вона заплакала від радості. А до палати миттю вбігли лікарі.   
Через годину Денис вже пив бульйон, та через силу посміхався. А Ольга розповідала йому про оберег Лілії, який, на її думку зберіг  йому життя.  
Денис слухав та не міг у це повірити. Він взагалі ніколи не вірив у чари, потойбічну силу, та подібні речі. По життю він був реалістом.  
- Мені просто пощастило. Казав він. А все інше – дурниці.    
Незабаром, його дід Дмитро Семенович, вже почувши гарну новину,  сидів удома мовчки. Перед ним стояла недопита чашка вже геть охололого чаю. Він був весь у тяжких роздумах. Олена Ігорівна, його дружина, сіла поруч.  
— Діма, Ти майже нічого не їси. Ти зблід. Що з тобою?  
Він не відповів. Тільки відвернувся. До вікна. Так, ніби життя горобців на вулиці, викликало у нього найбільше зацікавлення. Він думав. Він страдав. Він нервував. Він не знав, що робити далі. Вперше у житті, він почував себе винним.  
Дмитро Семенович все своє життя займався політикою. Він і зараз був депутатом міської ради. Цей  літній чоловік, все життя маніпулював чиїмись думками. Він вмів так повернути слово, що людина, яка з ним спілкується змушена була з ним згодитися. Він вмів і нагримати, і приласкати словом. Майстерно перевертаючи любу думку догори ногами. Він був лідером. Але у ситуації з покійною дочкою, таки припустився фатальної помилки.  
Тоді були вибори до обласної ради. І Дмитро Семенович, кандидат від провідної партії, не міг допустити, щоб  хтось міг викрити хоч найнепомітнішу пляму на його репутації. А ще пиха не дозволяла породичатися з хлопцем, який без роду, без племені. Вибір доньки  дуже бив по його  самолюбству. Він вирішив, що треба їх розлучити. Але все зробити чисто, та бажано чужими руками.  
А тут якраз, на зустрічі з виборцями у Яблунівці, у приватній розмові, голова місцевої ради, розповів, що у них є справжня відьма.  
- Степанида може все. Казав бризкаючи слиною, добре випивший Іван Гнатович.  
- До неї хто тільки не приїзжає. Хто за порадою, хто за здоров’ям. Вона навіть   онуку. Дитя безнадійно пропалої Лариси, своєї доньки знайшла. Десь аж під Львовом, у дитячому будинку.  
- Може тобі Семенович до неї звернутися? Отоді ти на виборах точнісінько виграєш. Якщо вона згодиться тобі допомогти.  
Тоді до Степаниди Дмитро Семенович таки звернувся. Але геть по іншому питанню. Вибори й так були виграні Гречкою у пакетах, яскравими календариками, та не менш яскравими словами. У яких, як і у словах любого політика, було дев’яносто дев’ять відсотків пустих обіцянок.     
Дмитро Семенович згадав свою зустріч зі Степанидою. Йому стало соромно, та боляче. І  через кілька хвилин, не відриваючи погляду від вікна, він тихо промовив:  
— Оленка, я – ж  все життя думав,  що захищаю свою доньку. Я думав, що так треба. Що я хороший батько. А зараз, на тлі останніх подій, я багато чого зрозумів.  
Олена мовчала. Вона знала, що чоловіка перебивати не можна. Взагалі все життя з ним, вона була, майже непомітною дружиною. І навіть коли дізнавалася про чергову коханку чоловіка, просто мовчала. Адже знала – заради якойсь там одноразової хвойди, її Дмитро, ніколи не залишить родину. Він же так дорожив своєю репутацією.  
— А тепер не знаю. Дмитро Семенович, тяжко зітхнув.  
- Може, це саме я  таки її вбив?   
Його голос відчутно затремтів.  
— Якби тоді, я просто прийняв Сергія.  Якби не пішов до тієї відьми.  Якби не купив чуже втручання у власну сім'ю. Може  Оксана  була б жива. Та  щаслива. 
Він закрив обличчя руками. І вперше за всі роки заплакав.  
Не стримуючись.  
Як дитина.  
Олена обійняла чоловіка за плечі.  
— Дмитре,  ми вже не повернемо минулого. Але можемо перестати від нього тікати.  
Він підняв заплакані очі.  
— Як?  
— Треба,  просто  піти до церкви. Попросити пробачення у Бога. Не тому, що так сказала Лілія. А тому, що ти сам цього хочеш.  
Дмитро Семенович довго мовчав. Потім повільно кивнув.  
— Напевно.  Ти маєш рацію.  
Вони домовилися піти до церкви наступного дня. Щоб не відкладати каяття. Поки воно щире, і вже проросло у серці того, який  ішов  по життю нищівно впевненим кроком. 
    Тим часом у лісі також починалося нове життя.  
Сашко остаточно перевіз свої речі до будинку Степаниди. Комп'ютер, книги, одяг. Навіть улюблене крісло. Та  улюблену  чашку, з якої завжди пив ранкову каву.  
Сергій Петрович допомагав сину мовчки.  
Коли остання коробка опинилася у лісовому  будинку, він озирнувся.  
У кімнатах цієї оселі було затишно. Світло. На підвіконнях стояли квіти. З кухні долинав запах свіжого хліба, та ще чогось дуже смачного.  
Він посміхнувся.  
— Знаєш,  тут справжній  дім.  
Сашко обійняв батька.  
— Ти теж тут завжди бажаний. Сказав на вухо. 
— Знаю, синку. І від цього мені спокійніше.  
Увечері вони всі сиділи за великим столом. Степанида мовчки сьорбала чай. Але раптом вона поставила чашку.  
— Ну що. Сказала вона урочисто -  досить вам діти мої уже жити нареченими. Треба вже робити наступний крок. І ти, онучку моя мила знаєш чому. 
Лілія почервоніла. Вона здогадувалась, але поки ще сама не була впевнена нічого Сашкові не казала. Це все сталося у той день, коли він почув від неї, що вона відьма. Вона просто не змогла стриматися. І струмок благословив її.  
А Сашко, зрозумівши про що річ,  щіро посміхнувся.  
— Ми якраз хотіли про це сказати. Він і вірив, і не вірив у те, що скоро сам стане батьком. Зараз, щоб зібрати емоції до купи, він грав на випередження. Адже знав, що Лілія не буде проти.  
Він ніжно подивився на кохану.  
— Ми вирішили якнайшвидше повінчатися.  Тягнути, з цим обрядом  не будемо. Тим паче обручки у нас вже є.  
Степанида уважно подивилася на них. Потім тепло всміхнулася.  
— Це, діти мої, правильне рішення. Та  так підморгнула майбутньому зятю, що той миттю згадав з ким має справу і почервонів як буряк у вінегреті.  
А Лілія зразу щіро розсміялася, потім  взяла нареченого  за руку.  
— А ми вже навіть дату вибрали. Вона вирішила підіграти йому.  
— Яку? Степанида розуміла, що це вигадки, але не вдавала виду. 
— Через місяць. Коли зацвіте дика м'ята біля струмка. Тоді ми з Сашком підемо до церкви.  
Сказавши це, Лілія наступила п’яткою на ногу Сашка. Але той зробив вигляд, наче нічого не сталося.  
А Степанида заплющила очі. Наче щось пригадувала. Потім тихо сказала:  
— Гарний буде день. Колись саме тоді вінчалися мої батьки. Нехай і для вас він стане початком нового життя. Тим паче ви вже будете спокуті. З вас впаде камінь мого гріха. 
А за вікном тихо шумів ліс. Струмок співав свою вічну пісню. І вперше за багато років здавалося, що навіть сама природа перестала чекати біди. Вона чекала свята.