Спокута

Глава 19.  
Спокута. 
У коридорі лікарні була  гнітюча тиша. Сашко сидів біля стіни, дивлячись у підлогу. Поруч сиділа та мовчала Ольга. За кілька хвилин двері відчинилися.  Увійшли Лілія та Степанида. Як вони змогли так швидко приїхати сюди було загадкою, але зараз ніхто не заморочився через таку дрібницю. 
Лілія відразу підійшла до Сашка. Міцно взяла його за руку. Не сказала жодного слова. Їхні погляди сказали більше. Та майже одразу до лікарняного коридору   зайшли ще четверо. Батько й мати Дениса. А за ними — Дмитро Семенович та Олена Ігорівна. Усі бліді та перелякані. 
Щойно дід  побачив Сашка, його обличчя перекосилося від люті.  
— Це все через тебе! Він кинувся вперед.  
— Якби не ти! Якби не твій батько! У нашій родині було б набагато менше горя! Ти знову тут, і знову горе. Здавалося ще мить і цей поважний літній чоловік почне гамселити хлопця.   
Сашко мовчав. Не виправдовувався. Не сперечався. Він був готовий до всього чого завгодно. Його почуття просто притупилися.  
І саме в цю мить між ними стала Степанида.  
— Добрий день, Дмитре Семеновичу. Впізнаєте?   
Старий завмер на місці. Його очі розширилися.  
— Ти, відьмо?  
Степанида дивилася на нього спокійно.  
— Впізнали. Це добре. Так. Це саме я. Слухайте – ж тепер мене уважно. Вона пильно дивилася у вічі свого старого знайомого. І той просто закляк на місці, не в силах навіть поворухнутись.  
- А чи не ви багато років тому принесли мені гроші, щоб я розлучила Оксану та Сергія? Чи не ви тоді намагалися обдурити мене, виставивши усі події так, як було вигідно вам? 
Олена Ігорівна, почувши це розгублено подивилася на чоловіка.  
— Дмитре, про що вона говорить? Я не розумію.  
Але Степанида не приділяючи уваги більше нікому, мовчки відкрила свою  полотняну сумку.  Одна за одною вона почала діставати звідти банківські упаковки.  
— Ось вони. Ваші гроші. Я не витратила їх. Не змогла. Нехай тепер вони підуть на лікування вашого онука. Якщо вони слугували злу, хай тепер перейдуть на сторону добра.   
Дмитро Семенович зблід. Його руки затремтіли. Олена Ігорівна зробила крок назад.  
— Дмитре, це правда?  
Він мовчав. І це мовчання було страшнішим за будь-які слова.  
— То... Ви... Відьма? Олена Ігорівна дивилася на цю літню жінку виряченими від подиву очима. 
Степанида сумно всміхнулася.  
— Так. І все життя шкодувала про той день, коли зустріла вашого чоловіка. Олена Ігорівна раптом схопилася за серце.  
— Якщо це правда. Якщо у вас є сила.  То зробіть щось! Благаю! Врятуйте Дениса! Вона вже не стримувала сліз.  
— Зробіть хоч що-небудь! Хай він живе.  
Лілія тихо підійшла ближче до бабусі Сашка. 
— Заспокойтеся. Він живий. Я знаю.   
Усі присутні повернулися до неї.  
Саме в цей момент відчинилися двері операційної. Вийшов хірург. Усі одночасно кинулися до нього.  
— Лікарю?!..  
— Він живий. Попередивши зайві питання, хірург відповів коротко. Його одяг був у крові, а з під шапки тік піт. Він сказав це, майже не зупиняючись.   
Кілька людей одночасно зітхнули з полегшенням.  
— Але, він у комі. Скільки це триватиме, сказати не можу. Хірург, неначе щось забув,  подивився на свою долоню.  
— І ще. Він зупинився.  - У нього в руці було ось це. Він розгорнув серветку. На ній лежала маленька полотняна торбинка. Трохи розірвана.  
Сашко зблід.  
— Мій оберіг...  
Лілія подивилася на нього. Потім — на торбинку. І тихо промовила:  
— Значить... Він прийняв твій удар на себе.  
Усі мовчали. Ніхто не зрозумів її фрази.  
— Денис буде жити. Її голос знов був впевненим.  
— Але він зустрівся з наслідками власної ненависті. Не я його покарала. І не моя бабуся. Зло завжди повертається до того, хто його породжує. І так було завжди. І так буде.  
У коридорі запанувала тиша.  
— То це все через вас?! — Майже істерично закричала мати Дениса.  
— Через вас мій син зараз між життям і смертю?! Інга Дмитрівна дивилася на Лілію та Степаниду Степанівну пронизуючим злим поглядом.  
Степанида одразу стала перед Лілією. Наче захищаючи її.  
— Ні. Через нас усе почалося. Але закінчити це можете тільки ви.  
Лілія, через плече бабусі,  подивилася  на Дмитра Семеновича. Просто йому в вічі. 
— Ви повинні покаятися. У церкві. Не переді мною. Не перед бабусею. Перед Богом. І перед покійною нині, власною донькою. Потім перевела погляд на Олену Ігорівну.  
— І поставити свічки за здоров'я Сергія та Сашка. Бо стільки років ви молилися проти них. Настав час попросити для них добра.  
— Та хто ти взагалі така?! — закричала мати Дениса.  
Лілія вже хотіла відповісти. Але Степанида поклала їй руку на плече.  
— Вона — моя онука. І людина, яка вже виправила більше чужих помилок, ніж ми всі разом.  
Стара повільно обвела всіх поглядом.  
— Досить. Досить ненависті. Досить брехні. Досить помсти. Бо якщо сьогодні ви не зупините це зло,  завтра воно знову забере когось із вашої родини. І вперше за багато років Дмитро Семенович не знайшов для відповіді жодного слова.