Оберіг

Глава 18. 
Оберіг. 
Лілія мовчки стояла біля хвіртки. Сашко вже збирався сідати в машину. Раптом вона покликала: 
— Зачекай, любий.  
Він обернувся.  
Дівчина  дістала з кишені маленьку полотняну торбинку. Вона була зовсім простою. Перев'язана червоною ниткою. Всередині, якщо торкнутися її пальцями,  щось тихо шелестіло. — Одягни. Скомандувала вона.  
Сашко слухняно надів торбинку  на шию.  
— Що це? Спитав він. 
— Це оберіг.  
— Від чого?  
Вона сумно усміхнулася.  
— Поки ще не знаю. Від усього поганого. Але сьогодні моє серце дуже неспокійне.  
Вона поправила торбинку на його грудях. Потім серйозно подивилася йому в очі.  
— Якщо раптом відчуєш, що має статись  щось дуже погане,  не думай. Просто зірви цей оберег  з шиї. Кинь на землю. І розтовчи ногою.  
— Навіщо?  
— Не питай. Просто пообіцяй, що ти це зробиш.  
Сашко кивнув.  
— Обіцяю.  
Вона поцілувала його в щоку.  
— Повертайся швидше. Я чекатиму на тебе. Я хвилюватимуся.  
Коли Сашко під’їхав, Денис уже чекав біля невеликого скверу. 
Сашко відразу помітив, що друг якийсь інший. Напружений. Очі почервонілі. Щелепи стиснуті. Денис був злим та рішучім.  
— Привіт. Коротко сказав він. 
— Привіт. Сашко легко, самими кутиками губ посміхнувся. 
Денис навіть руки не подав.  
Кілька секунд мовчав. Просто розглядав товариша.  
— То що, виявляється ти тепер мені братик? У його голосі бриніла злість.  
Сашко спокійно відповів:  
— Мабуть так. А що тебе не влаштовує?  
Денис нервово засміявся.  
— Ти син того, через кого померла моя тітка. Навіщо мені такий родич. Дідусь все мені розповів. І я хочу зараз вияснити наші майбутні співвідношення.  
Сашко важко зітхнув.  
— Денисе...  
— Мовчи!  Ти не повинен називати мене своїм родичем. 
— Ти знаєш лише частину правди. Односторонню. Давай я розкрию другу її сторону. Щоб ти склав для себе цілісну картинку. 
— Мені вистачає того що я знаю!  
Він зробив крок уперед. Схопив Сашка за комір сорочки. 
— Послухай уважно. Ти мені не брат. І ніколи ним не станеш. Оля теж не твоя сестра. Вона з нашої родини. Не з твоєї. Зроби так, щоб я тебе більше ніколи не бачив.  
— Але, Денисе...  
— Я все сказав!  Зникни з нашого життя! Інакше пошкодуєш. Ти чуєш мене?! Його голос зірвався на крик. Перехожі почали озиратися. Сашко зірвав його руки зі свого коміру, зробив крок назустріч.  
— Заспокойся. Ми можемо все обговорити.  
— Нічого ми не можемо! Зникни!!!  
Денис, неначе чогось злякався. Різко розвернувся. І майже побіг. Прямо до дороги. Він неначе тікав. Хоча привода для втечі, якщо розсудити все логічно у нього не було. За мить до цього він володів ситуацією. 
— Денисе!  
Сашко кинувся за ним. Та було вже надто запізно. Пронизливий звук гальм. Глухий удар. І тиша. Денис відлетів на кілька метрів. Та впав, як зламана лялька.  
Сашко підбіг першим.  
— Денисе! А той лежав нерухомо, розкидав ноги та підтягнувши руки під голову. Очі були заплющені. На скроні виступила кров. Автівка, яка збила його, ледь не збивши ще й Сашка рвонула вперед, та за секунду зникла за поворотом. 
— Швидку! Несамовито крикнув Сашко. – Викличте швидку!  
Біля них збиралася юрба. Хтось уже телефонував.  
За кілька хвилин приїхали медики. Сашко не відходив від товариша ні на крок. Те що Денис ще живий показувала тільки пульсуюча жилка на шиї.  
Коли Дениса занесли до автомобіля швидкої допомоги, Сашко, зусиллям волі переборовши тремтіння рук,  поїхав слідом.  
У приймальному відділенні лікарні час ніби зупинився. Лікарі швидко повезли Дениса до операційної. Сашко залишився в коридорі. І тільки тепер він згадав про свій телефон.  
Першою набрав Ольгу.  
— Олю, сестричко.  Сталася біда. Ден… 
Вона навіть не дала йому договорити. Вона здогадалася.  
— Кажи куди. Я вже їду. Навіть не спитала що з ним?   
Другий дзвінок був Лілії. Вона відповіла після першого ж гудка.  
— Сашо, милий. Як ти? Голос був геть переляканий.  
— Зі мною все добре, але Дениса збила машина.  
На тому кінці запала довга тиша.  
Потім Лілія тихо сказала: — Він живий. Я це відчуваю. 
— Лікарі поки що нічого не кажуть. Він на операції. 
Вона важко зітхнула.  
— Я ж просила тебе,  не їхати туди. Чого ти мене не послухався?  
Сашко сперся спиною об холодну стіну.  
— Це не через мене. Це його зайві емоції. 
— Я знаю. Її голос був дуже сумним.  — Але біда все одно прийшла. Я тільки не знала з якого боку.   
Сашко машинально торкнувся грудей. І раптом завмер. Під пальцями не було торбинки.  
Він розстебнув сорочку. Оберіг зник. Нитка була розірвана. Не вистачало ще двох ґудзиків, яких з м’ясом вирвав Денис.   
Сашко розгублено озирнувся.  Лише слова Лілії знову пролунали в його пам'яті: «Якщо відчуєш, що сталося щось дуже погане... зірви її.» Але він цього не зробив. Не встиг. Забув. І тепер не знав, чи загубив оберіг, чи він просто зіскочив з його шиї.  Випадково. Чи той зник сам, виконавши своє призначення.