Перед бурею

Глава 17.  
Перед бурею. 
Ольга довго не наважувалася почати розмову з дідусем. Вона все міркувала, як би це зробити, адже ніколи не торгала цієї теми. 
Вона нервово  ходила  по кімнаті.  
Слова Степаниди Степанівни не виходили з її голови. "Поки вони не визнають своєї провини..."  
Зрештою вона була готова.  
Дідусь із бабусею якраз тільки повечеряли. У них був гарний настрій. Бабуся розповідала щось цікаве, дід слухав. Та щойно Ольга вимовила ім'я Сашка, настрій миттю  змінився.  
Дмитро Семенович  повільно відклав чашку. Його обличчя стало кам'яним.  
— Навіщо ти про нього згадуєш? Звідкіля ти взагалі про нього знаєш?  
— Як я  можу не знати? Він  мій брат.  
У кімнаті настала важка тиша. Потім старий різко вдарив долонею по столу.  
— Не смій згадувати його у моїй хаті!  
— Але ж це правда...  
— Ніякої правди! Той хлопець не має до нас, тим паче до тебе жодного стосунку!  
— Дідусю...  
— Не називай мене більше так, якщо будеш  захищати того...  
Він не договорив. Його голос уже зривався на крик.  
— Що, ще не зрозуміла?! Саме через того проклятого виродка, ти виросла без матері! Через нього моя донька загинула! Якби не він... Якби не його батько,  Оксана була б жива!  
Ольга не витримала.  
— А якщо це неправда? Якщо все було не так?  
— Замовкни! Дмитро Семенович густо почервонів. З його рота почала бризкати слина. А бабуся якось зіщулилась, та намагалася зробитися непомітною. 
— А якщо ви все життя жили в брехні? Якщо поводили себе неправильно? Намагалася розвивати тему Ольга. 
— Замовкни, я сказав!  
А Бабуся аж заплакала.  
— Олю, онученька. Не треба. Не воруши минуле. Нам і так за те ще досі боляче.  
— Але ж...  
— Ми не хочемо більше нічого чути! Досить!  
Дід демонстративно відвернувся до вікна. — І того Сергія я ніколи не прощу. Ніколи. Навіть якщо весь світ стане на його бік.  
Ольга повільно підвелася. Вона зрозуміла. Сьогодні їй нічого не змінити.  
А у цей самий час у яблунівському  лісі панував зовсім інший настрій:  
Сашко й Лілія знову були  біля струмка. Вони цілувалися. Насолоджувалися одне одним.   
— Я більше не хочу їхати звідси, — сказав Сашко, відриваючись від дівчини. Лілія здивовано подивилася на нього.  
— Ти це серйозно?  
— Абсолютно.  
Вона уважно дивилася йому в очі.  
— Я хочу жити там, де живеш ти. Хочу прокидатися поруч із тобою. Щодня. А не раз на тиждень. Та й для роботи, в  цій хаті є інтернет. А мені більше нічого не потрібно. 
Лілія ледве стримала сльози. Це були сльози радості. 
— Ти добре подумав?  
— Дуже добре. Він дістав із кишені маленьку оксамитову коробочку. Відкрив її. Усередині лежали дві прості обручки.  
— Виходь за мене.  
Лілія навіть не подивилася на каблучки. Вона дивилася лише на нього.  
— Так. Я згодна.  Згодна стати твоєю дружиною. Згодна… Її голос зламався.  
— Так. Повторила вона. Сашко, любий мій. Так!  Вона кинулася йому на шию. Він міцно обійняв її. А над струмком раптом здійнявся легкий вітер. Вода  як завжди, коли діється щось добре, замерехтіла  на сонці. А десь високо над деревами злетіла у небо пара білих голубів.   
А Ольга в цей час, зрозумівши, що  стіну з наскоку не пробити, заперлася у своїй кімнаті. 
Очі були червоні від сліз. Вона не знала що робити. Вона була у глухому куті. І не вигадала нічого кращого ніж   зателефонували братові.  
Сашко нічого не питав. Вона сама все розповіла. Про діда. Про крики. Про звинувачення. Про те, що вони навіть не захотіли слухати. Він лише сумно похитав головою.  
— Я знав, що буде непросто. Більше не сказав нічого. Він все ще перебував у ейфорії від того, що Лілія згодилася бути з ним навіки. 
Того ж вечора Ольга зустрілася з Денисом. Вони довго сиділи в маленькій кав'ярні. Вона розповіла йому все. Від самого початку, та до сьогодення.  
Про фотографію. Про Степаниду. Про Лілію. Про те, що Сашко — її брат. А тим і брат Дениса. 
Хлопець  не перебивав. Лише дедалі сильніше хмурився.  
Коли вона закінчила, він підвівся.  
— Мені треба подумати.  
— Ден...  
— Потім.  
Він швидко вийшов.  
За годину у Сашка задзвонив телефон.  
— Привіт. Нам  треба зустрітися.  
Голос Дениса був незвично холодним.  
— Щось сталося?  
— Просто приїдь. Поговоримо.  
— Добре.  
Коли Сашко поклав телефон.  Лілія одразу помітила його обличчя.  
— Хто дзвонив?  
— Денис.  
— Навіщо?  
— Каже, треба побалакати.  Але голос у нього був якимось дивним.  
Лілія раптом зблідла. Повільно підійшла до вікна. Подивилася на темний ліс. На воду. Поклала на неї руку.  А за хвилину  тихо сказала:  
— Не ходи.  
— Чому?  
— Не знаю. Не треба. Вона притиснула долоню до грудей.  
— Я відчуваю щось недобре. Дуже недобре.  
— Це просто розмова. У нас з Деном ніколи не було конфліктів. Тим паче він зараз мій двоюрідний брат. 
— Ні. Сашо. Будь ласка. Не їдь.  
Він лагідно обійняв її.  
— Не хвилюйся. Я скоро повернуся.  
Лілія заплющила очі. Їй хотілося ще раз попросити його залишитися. Та вона лише міцніше притиснулася до нього. Наче боялася, що це обійми можуть виявитися останніми.  
А десь у темряві, за деревами, раптом голосно закаркала ворона. І навіть струмок, який завжди дзюркотів спокійно, цього вечора звучав якось тривожно.