Гріх

. Глава 16. 
Гріх. 
У хаті було тихо. За вікном шумів ліс. Десь далеко дзюркотів струмок. Степанида сиділа біля печі. Її погляд був спрямований у вогонь. Наче вона дивилася не на полум'я. А у власне минуле. Вона  мовчала. Вона не знала з чого почати. Потім важко зітхнула.  
— Прийшов час розповісти те, про що гнітило мене  довгі  роки.   
Степанида почала: 
— Одного осіннього дня, багато років тому,  до мене прийшов чоловік. Поважний. Заможний. Але дуже стурбований та не спокійний.  Говорив впевнено, довго.  
Він сказав, що його донька закохалася в негідника. У бездомного хлопця. Казав, що той користується її добротою. Що він ледар. Що він зламає їй життя. Що донька осліпла від кохання. І вже нікого не хоче слухати. Що цей покидьок забрав її з сім’ї. Що не дає спілкуватися з батьками.  
Вона підняла очі на Сергія.  
— Тим хлопцем був ти.  
Сергій опустив голову. А Степанида продовжила.  
— Він говорив так переконливо, що я майже повірила. Майже. Але... Я не, я  звичайна жінка. І той чоловік знав куди йшов.  
Я подивилася глибше. Туди, куди звичайна людина зазирнути не може. І побачила його справжні думки. Він не боявся за доньку. Він боявся втратити своє становище. Боявся бідного зятя. Боявся людських пересудів. Боявся того, що в нього є онук, і не хотів його визнавати. 
Він брехав. Від початку й до кінця.  
Сергій стиснув кулаки. І не стримався від репліки:  
— І ви все одно погодилися? Він вже розумів до чого стара відьма. 
Степанида заплющила очі.  
— Так. Я мала вигнати його. Мала. Та він поклав на стіл такі гроші, яких я тоді зроду не бачила. А ще я переконала себе, що, можливо, старий має рацію. Що молодість іноді плутає кохання із захопленням. І зробила найбільшу помилку свого життя.  
У хаті стало зовсім тихо.  
— Ви з Оксаною були  лише розписані. Але не вінчані. А це означало, що ваші долі ще не стали одним цілим. Якби ви вже стояли перед Богом,  я не змогла б вас розлучити. Могла б лише принести велике нещастя. А цього я раніше ніколи не робила. Тому  я почала поступово плести між вами сварки. Посіяла у її свідомості, недовіру,  образу. Я шепотіла їй темряві ночей, приходячи у її сни, те, чого не мала права шепотіти. Трохи згодом, у житті Оксани з’явився другий чоловік. Я зробила так, щоб він закохав її в себе. До безтями. Подарував їй таку жагучу пристрасть, яку вона не відчувала ніколи у житті. Я зробила так, щоб вона бігла за ним, хоч на край світу. А потім вона  пішла від тебе. 
Сергій Петрович весь якось згорбився. Він прекрасно пам’ятав той день. Коли його дружина заявила, що покохала іншого. Просто так, за вечерею. У очі.  
- Ти ніколи не станеш тим, з ким я буду жити так, як я хочу. Сказала вона. І тому нам треба розвестися. Але не переймайся – я все зроблю сама. І пішла. Навіть не забравши своїх речей.  
Я думала,  що на цьому все закінчиться. Казала далі Степанида. Та сталося найстрашніше. Вона аж затремтіла. Настільки тяжко їй давалися наступні слова. 
— Надто пізно я, поглинена чарами побачила, що в   Оксани  є дитина.  
Сашко. І він залишиться без матері.   
Я кинулася знімати те, що сама накликала. Але було запізно. Закляття вже жили власним життям. Їх уже не могла зупинити навіть я.  
Я стала робити все що могла. Я віддалила від неї Руслана. Я зробила так, що він кинув її. Хоч вона вже й носила під серцем його доньку. Я намагалася зробити хоч щось. Але не змогла. Оксана померла при народженні Ольги. Але на цьому мої проблеми не закінчилися.  
Вона подивилася на Сергія.  
— Я винна у тому, що твій син захворів  важкою недугою. Це сталося тому, що  на ньому була  порча. Моя.  
Сергій заплющив очі. Він  згадав, як приходив до батька Оксани. Як благав допомогти. І як він визвірився на нього: 
- Годуй та лікуй цього виродка сам. Він не з нашої сім’ї. Сказав тоді Дмитро Семенович.   
Плечі Сергія Петровича затремтіли. Але він не перебив. А Степанида говорила далі.  
— Минали роки. Я старішала. І що старшою ставала,  то важчою була моя провина. Я відчувала це майже фізично.  Господь покарав мене за це. Він лишив мене доньки. Моєї Оленки. Вона пішла з дому, за чоловіком. Недостойним чоловіком. Я не встигла передати їй свою силу. І думала, що все, я остання відьма у нашому роду. Аж потім, мої ворожіння підказали мені, що в мене є онука. Я знайшла її. Але нажаль її мати померла. Вона просто згоріла від алкоголю, наркотиків,  вільного життя, зі своїм Семеном. Каюся знову – коли Олена пішла з хати, я прокляла її. Каюся.  
Лице Степаниди, неначе покрилося новими зморшками. Воно посіріло, та змарніло. Було помітно,що вона дуже переживає. Але голос її був рівним. Вона продовжувала: 
-   А потім, Оксана померла. Народжуючи доньку. Я сама була розбита втратою доньки, і не змогла змінити її долю.  
Тоді я  зрозуміла. Якщо піду з цього світу, нічого не виправивши,  мій дар стане прокляттям. Тому я передала частину своєї сили  Лілії. Достроково. Уві сні. Коли вона спала. А потім  попросила лише про одне. «Очисти мою совість.»  
На очах старої з'явилися сльози.  
— Вона, моя дівчинка, вона зробила набагато більше, ніж я просила. Вона не лише врятувала Сашка. Вона повернула йому життя. І покохала його.  
Степанида сумно всміхнулася. Я як могла допомагала йому, вела його. Влаштовувала приємні випадковості,  тому він зараз такий успішний та здоровий. Я клала на це всі свої сили. Я боялася лиш одного, щоб Сашко не розбив життя Лілії. Щоб піднявшись по життєвим сходам, не зробив її нещасною.  
- Він щіро кохає її. Сказав Сергій Петрович. Не переймайтеся.  
- І я це можу підтвердити. Добавила Ольга. Вже хто, а вона знала про це більше ніж присутні.    
Стара відьма між тим продовжувала: 
— Тепер вони одне ціле.  
Степанида не чула їхніх слів. Їй треба було завершити те що вона почала говорити. - Так мало статися. Вони зараз разом. Але. Вона перевела погляд на Ольгу.  
— Небезпека ще не минула. Є гріх, який повинні визнати ті, хто його пустив у світ. Твої дідусь і бабуся. Поки вони не назвуть зло злом... Минуле не відпустить ні вас, ні нас. І я нічого не зможу вдіяти.  
Ольга довго мовчала. Потім тихо сказала:  
— Я поговорю з ними. Не знаю, чи вони мене почують. Але я спробую. Степанида кивнула.  
— Інколи одна щира розмова сильніша за будь-яке чаклунство. Я все сказала. А далі діло за вами. Я вже дуже стара, щоб розв’язувати такі вузли. Дайте – ж мені померти з чистою совістю.  
У хаті запала тиша. Здавалося, навіть ліс за вікном притих, слухаючи сповідь жінки, яка все життя несла на своїх плечах тягар одного-єдиного, але дуже тяжкого  гріха.