Хранителька струмка

Глава 15. 
Хранителька струмка. 
Коли в хаті запала тиша, Лілія повільно підвелася.  
— Сашо, ходімо. Вона потягла його за руку.  
Він мовчки кивнув. Підкорився. Вказав очима на батька, Ольгу та бабусю Степаниду. 
— А як же...  
Вона легенько усміхнулася.  
— У них зараз буде своя розмова. А у нас — своя.  
Вони вийшли надвір.  
Степанида лише проводила їх поглядом. Наче саме цього й чекала.  
Ліс зустрів їх тишею. Вузька стежка петляла між високими соснами. Сонячні промені ледь пробивалися крізь крони дерев, та хмари, малюючи на землі химерні візерунки. Сашко мовчав. Лілія теж. Здавалося, сьогодні слова потрібно було заслужити. Нарешті вони вийшли до знайомого струмка. Того самого. Біля якого колись уперше трималися за руки. Біля якого народився їхній перший поцілунок. Лілія сіла просто на м'який мох. Провела долонею по прохолодній воді. Потім тихо  сказала:  
— Сашо,  я відьма.  
Він подивився їй у вічі. У ту ж мить щось змінилося. Її зелені очі спалахнули незвичайним світлом. Наче десь у самій глибині загорілися два маленькі смарагди. Струмок, який досі ліниво дзюркотів між камінням, раптом заспівав голосніше. Вода побігла швидше. Сонце сміливо визирнуло з-за хмар. Над струмком повільно піднялася тоненька веселка. Наче зіткана з водяного пилу.  
Сашко дивився мовчки. Потім ледь усміхнувся. 
— Я здогадувався. Не може бути все так. Якось рівно. Якось незвичайно.  
Лілія здивовано підняла брови.  
— Справді?  
— Не знаю чому. Просто поруч із тобою завжди траплялося те, чого не можна пояснити.  
Вона тихо засміялася.  
— А я, дурепа,  боялася цієї миті.  
— А я — ні.  
Бо навіть якби ти сказала, що прилетіла із зірок,  я б усе одно тобі повірив. Ти і мене просто неймовірна.  
Лілія дивилася на нього так, неначе бачила вперше. 
— Дурненький ти мій. І провела своєю рукою по його долоні. Він відчув тепло.  Відчув силу, яка вливається у його тіло. А ще. Це було щось незвичайне. Ліс неначе говорив з ним. Намагався щось сказати. Так лагідно, так таємно. У ляпотінні по камінню струмка також почулися якісь переливи. Але нажаль  хлопець не розумів цієї мови.  
Вони слухали  воду. Сашко розумів, що йому хочуть щось донести, але не розумів що. Він напружував мозок, але ніяк не міг збагнути, що саме змінилося. Все навкруги стало здаватися живим.  
А потім Лілія заговорила. 
— Я не можу залишити це місце. Якщо піду звідси, я  стану звичайною дівчиною. Назавжди.  
Вона обвела рукою струмок.  
— Ми не володіємо цією силою. Ми її лише бережемо. Цей струмок існував задовго до нас. Довгі віки. Моя бабуся, моя прабабця, її бабця. Всі ми були його хранительками. Після бабусі Степаниди, хранителькою  маю стати я. А потім моя донька. Цей струмок дає силу селу. Яблунівці. Яка стоїть вже більше семі сторіч. Поки у струмка є хранителька, тут будуть жити люди. 
— Саме тому ти не хотіла їхати зі мною?  
— Так.  
Сашко мовчав. Тепер усе поступово ставало зрозумілим.  
— Одного дня бабуся покликала мене. Сказала лише одну фразу. «Поїдь у місто.» Я здивувалася. Бо ніколи надовго не залишала цей ліс. Потім вона сказала. «Спокутуй мій гріх.» — Який гріх? — Тоді вона не відповіла. Лише сказала... «Тільки ти можеш це зробити.»  
Лілія сумно всміхнулася. 
— Я знайшла твого батька. За почуттями свого серця. Я знала де його шукати. Мене до нього вела бабуся. Потім побачила тебе. Думала, що просто допоможу. Вилікую. І повернуся. Як просила бабуся. Але все сталося інакше. Вона опустила голову.  
— Я почала чекати, коли ти прокинешся. Раділа, коли ти сердився. Сміялася, коли ти сперечався зі мною. Я бачила, як ти робиш перші кроки. Як повертаєшся до життя. Я ліпила тебе таким, яким хотіла – б бачити.  І поступово зрозуміла, що сама вже не можу без тебе.  
Її голос затремтів.  
— І тоді я втекла. Я злякалася. Не тебе – творіння моїх рук. Себе. Я боялася, що одного дня ти скажеш: «Залишайся зі мною.» І я погоджуся. Я не зможу втриматися. Я кину все. Як це зробила моя матуся. Вона поїхала та пропала. А бабуся, через декілька років,  знайшла мене у дитячому будинку. Ще зовсім малою.  
Сашко мовчки дивився на неї.  
Лілія продовжила:  
— Кожної ночі, коли я вернулася додому,  я плакала по ночах. У подушку. Я думала про тебе. Хотіла хоча б побачити. Хоч на хвилину. А бабуся тільки гладила мене по голові й казала... «Потерпи. Усе буде так, як має бути, і ніяк інакше.»  
— А потім,  ти приїхав.  
Я  не повірила своїм очам. Мені здавалося, що це сон. Я знову злякалась. Струмок тихо шумів поруч. Лілія повернулася до Сашка. На її щоках блищали сльози.  
— Тепер ти знаєш усе. Майже все. Вона зробила крок ближче.  
— Скажи мені чесно... Ти будеш далі. Зі мною, такою? Чи мені кинути все заради тебе?  
Сашко мовчав. А вона продовжила:  
— Якщо ти залишишся, частина сили струмка стане й твоєю. Не тому, що ти цього захочеш. А тому, що я поділюся нею з тобою. І тоді ти, як і я, назавжди станеш частиною цього місця. Ти не зможеш його покинути. Нам потрібно буде народити доньку. Яка також стане хранителькою, якщо не вибере собі іншу долю. Вона глибоко вдихнула.  
— Але якщо скажеш... «Поїхали зі мною». Я поїду. Я свідомо втрачу свій дар. Заради тебе. Я  перестану бути хранителькою. Я стану звичайною жінкою. Я буду готувати тобі їжу, прати шкарпетки. І кохати все життя. І знаєш що? Мені байдуже як буде. Бо без тебе мені не потрібна жодна сила. Мені зараз потрібен лише ти.  
Запала тиша. Лілія вибалакались, і зараз від емоцій, від душевного пориву, сили покидали її. Обличчя зблідло. Вона читала думки свого коханого. А у них зараз була ціла круговерть. Він не міг визначитися чого він хоче. Він хотів тільки одного – бути з нею. Кохати її. Жити для неї. Але тут, чи у місті, він поки що не міг визначитися. Він не звик до лісу, життя у селі. Він був мешканцем міста. А ще його лякали звуки лісу. Він губився в деревах. Він не міг визначитися. Але не міг би жити з провиною на серці. Він розумів, що у місті Лілію буде дуже тяжко, загине її всесвіт. Все чим вона живе. Він не міг визначитися. 
Сашко дивився на неї так, ніби вперше побачив справжню Лілію. Не загадкову дівчину. Не цілительку. Не хранительку. А жінку, яка кохає. По-справжньому. Він обережно торкнувся її обличчя. Витер долонею сльозу.  
— Я так довго чекав на тебе. І ти прийшла до мене сама. І це був перший крок до прийняття рішення.  
- Я знайшов тебе,  щоб тепер уже ніколи не втрачати.  
Лілія усміхнулася крізь сльози. І сама потягнулася до нього. Їхні губи зустрілися. Спочатку несміливо. Наче вони боялися зруйнувати диво. Потім вона міцно обійняла його. У цьому поцілунку було все, що вони так довго стримували: туга, надія, страх, ніжність і любов. Міцно притиснулася до нього усім тілом. І просто пестила його тіло та його душу. Усього його. Так само, як він пестив її. Світ навколо них ніби зник. Лише шуміла вода. Шелестіло листя. І веселка над струмком ставала дедалі яскравішою, ніби сам ліс благословляв їхню зустріч. Але вони вже не бачили цього. Для них були тільки дотики. Тільки пристрасть.  Все те, чого вони чекали цілих три роки. І тепер вже між ними більше не було ніяких обмежень. Тільки пристрасне кохання. Тільки він та вона.