На порозі

Глава 14. 
На порозі. 
Сашко  спав  спокійно. Без сновидінь. Але щойно за вікном почало сіріти, він підвівся з ліжка.  
А на кухні вже пахло свіжою кавою.  
Сергій Петрович мовчки сидів біля столу.  
Навпроти нього — Ольга.  
Вони обоє виглядали так, ніби теж не стулили очей.  
— Я зараз поїду до Яблунівки, —  сказав Сашко.  
Батько  поставив чашку на стіл.  
— Ми поїдемо з тобою.  
— Тату...  
— Ні. Не заперечуй. Не треба. Він похитав головою.  
— Досить. Ми надто довго жили уривками правди. Якщо сьогодні хтось  щось збирається говорити, то я теж хочу це почути. Я винен. Сьогодні вночі у мій сон приходила літня жінка і наказала мені з’явитися до неї. З тобою. А раз ти їдеш, то це знак. Я з тобою. 
Ольга несміливо підтримала його.  
— І я. Я також бачила подібний сновид.  
Сашко з подивом подивився на них. Заперечувати не став. Він і сам відчував: сьогодні все має закінчитися. Або тільки початися.  
Дорога до Яблунівки минула в незвичній тиші. Ніхто не вмикав музику. Ніхто не жартував. Навіть  ліс цього ранку здавався тихішим, ніж завжди.  
Коли машина звернула на знайому лісову дорогу, Сашко відчув дивне хвилювання. Наче повертався не до Лілії. А йшов на суд.  
Біля хвіртки на них вже чекали дві постаті. Лілія. І баба Степанида.  
Стара стояла рівно, спираючись на ціпок. Сьогодні вона не усміхалася. Її обличчя було суворим. Наче за одну ніч вона постаріла ще на кілька років.  
Коли всі вийшли з машини, вона уважно подивилася на кожного. Затримала погляд на Сергієві. Потім на Ользі. І нарешті — на Сашкові.  
Ледь помітно кивнула.  
— Нарешті. Майже всі у зборі.  
Сашко здригнувся.  
— Майже?  
Степанида не відповіла. Лише відчинила хвіртку.  
— Заходьте. Сьогодні  вам доведеться  слухати. І багато чого зрозуміти.   
У хаті було незвично тихо. Навіть годинник на стіні, здавалося, цокав повільніше.  
Лілія мовчки розливала чай. Рухи  були спокійними. Та Сашко знав її достатньо добре, щоб помітити легке тремтіння пальців.  
Вона хвилювалася. І дуже.  
Степанида Степанівна довго дивилася у вікно. Неначе збиралася з силами. Потім повільно заговорила.  
— Цієї ночі ми з онукою  майже не спали. Так як і ви. Стара перевела погляд на Лілію.  
— Вона просила мене дозволити розповісти вам усе. По перше це стосується тебе, Олександр. Вона вперше назвала його повним ім’ям. І це було дуже дивно. Сьогодні ти повинен прийняти рішення.  
У хаті стало так тихо, що було чути потріскування поліна в печі. Лілія опустила очі. А Степанида продовжила:  
— Я довго вагалася, ніж надати онуці такий дозвіл. Адже він змінить все її життя. Дуже довго. Бо правда.  Вона не завжди легка. Іноді вона ранить сильніше за брехню. Все робиться так як повинно бути, і ніяк не інакше. Тут я вже не в силах нічого змінити. Та й не хочу. 
Сашко мовчки стискав чашку. А Степанида продовжувала:  
— Сьогодні  настав день, коли мовчання стало непід’ємним тягарем. Для всіх.  
Вона виразно подивилася на онуку.  
— Вночі я запитала її... «Ти впевнена?»  
Лілія тихо кивнула. І сказала: 
— Так. Я впевнена. Сашу,  ти став тим, ким я  хотіла тебе бачити. Ти навчився працювати. Навчився кохати. Навчився відповідати за свої вчинки. І я більше не можу чекати.  
Степанида сумно усміхнулася. Вона немов – би і не почула репліки онучки. І казала далі: 
— А я відповіла їй: « Роби так, як велить тобі серце.»  
Лілія підняла очі. В її погляді блищали сльози.  
— І ще. Бабуся сказала. «Я теж сьогодні хочу зняти гріх зі своєї душі.»  
Сергій Петрович різко підвів голову.  
— Гріх?  
Степанида повільно сіла за стіл. Вона вперше за весь час здалася не суворою знахаркою. А дуже старою, втомленою жінкою.  
— Так, Сергію.  Гріх. Бо є речі, які люди роблять, переконуючи себе, що чинять правильно. А потім усе життя питають себе -  чи мали вони на це право? 
Сашко затамував подих.  
Ольга несвідомо взяла його за руку. Він не відсмикнув її.  
Лілія мовчки дивилася на бабусю. Вона чекала. Так само, як чекала всі ці роки. Що творилося зараз у неї на душі було не відомо нікому. Бо обличча дівчини було ніби камінь. На ньому не було жодної емоції.  
Тоді  Степанида повільно провела долонею по старому дерев'яному столу.  
— Перш ніж ви почуєте правду,  ви повинні зрозуміти одну річ. Доля ніколи не веде людину прямою дорогою. Іноді вона змушує зробити коло. Щоб привести саме туди, куди потрібно. І от це коло замкнулося. 
Вона уважно подивилася на Сашка. Настільки уважно, що той мимоволі відвів погляд. Настільки жагучими та пронизливими були очі старої знахарки.  
— Ти думаєш, що випадково зустрів Лілію біля супермаркету? Спитала вона у Сергія. І не дав йому відповісти продовжувала: 
— Ні, хлопче. То була зовсім не випадковість. Все це було сплановано. Дуже давно. Ще тоді, коли твій син тільки народився.  
Лілія повільно заплющила очі. Вона наважувалася. І вже ніщо не могло повернути її назад.