Другий іспит

Глава 13.  
Другий іспит. 
У кімнаті стояла така тиша, що було чути, як на кухні цокає  годинник.  
- Ти вже заспокоїлася, дівчинко?  Турботливо спитав Сергій Петрович. 
- Так. Ольга все ще схлипувала, але руки тремтіти перестали. 
- Сходи, маленька, вмий обличча. А потім будемо пити чай. З м’ятою. Там ще залишилося трохи, після того як від нас пішла Лілія. Саня, не залишай сестричку саму. Допоможи їй. А після йдіть до вітальні.  
- Добре. Пішли, Олю. Сашко турботливо взяв дівчину за руку.  
Через декілька хвилин, вони побачили гарячий чай у кухлях, та тарілки з печивом та медом. Сергій Петрович встиг накрити стола, поки вони були відсутні.  
- Ти розповіси  про свою маму? Я хочу знати, те чого не знаю.  
- Я також. Додав Сашко.  
— Я сама знаю про неї дуже мало. Відповіла Ольга.  
—  Ти сказала, що вона померла. Так?  
Сергій Петрович дивився у очі дівчини. Дивився з німим питанням. Зі скорботою, та зацікавленністю.  Зараз мала  бути розкритою одна з дошкулявших йому таємниць. Яку він ніяк не міг розкрити сам, тому що був повністю зайнятий сином. Тоді він намагався його врятувати. І йому було геть не до колишньої дружини. Але зараз. Зараз він знову почав жити. І все частіше думав про цю таємницю. 
Сашко мовчки простягнув Олі фото.  
- Розповідай. Будь так ласкава. Я прошу.  
Ольга довго мовчала. Потім тяжко видихнула. Наче збиралася з силами.  
— Моя мама.  Оксана. Я чула від баби з дідом, що вона  ніколи не була заміжня. Коли вона завагітніла мною, батько зник. Я його навіть не знаю. Бабуся та дід взагалі завжди оминають тему про нього. Кажуть, він поїхав кудись на заробітки й більше не повернувся. Вона тяжко зітхнула. Я ніколи не бачила його. Навіть на фото.  
— Мама померла, коли народжувала мене. Я теж її ніколи не бачила. Тільки на фото. Мене виховали дідусь із бабусею. Вони замінили мені батьків.   
Запала тиша.  
Сергій уважно слухав.  
— Бабусю звуть Олена Ігорівна, а діда Дмитро Семенович? — Тихо спитав він.     – Так. 
Сергій Петрович зблід. Він добре пам'ятав ці імена. Пам'ятав людей, які багато років тому не схвалили його шлюб з Оксаною. І вони оженилися  таємно. І лише тоді поставили батьків перед фактом.  
Був гучний скандал. І Дмитро Семенович, тоді вигнав Сергія зі свого будинку.  
- Ти ніколи не будеш мені ріднею, безрідний безхатько! Кричав він.  
- Я ніколи не пробачу тобі того, що ти занапастив життя моєї дочки.  
Сергій Петрович зараз згадав це. Він важко опустився на стілець.  
— То виходить...  
Вона кивнула.  
— Так. Схоже, ми з Сашком  рідні. По матері.  
Сашко мовчав.  
Усе всередині переверталося.  
Сергій Петрович раптом глухо промовив:  
—  Сашко теж їхній онук. Вони відмовилися від нього. Вони ніколи не хотіли щоб твоя матір та я були разом. Вони нас і розлучили.  
Ольга сумно похитала головою.  
— Не знаю. Я ніколи про це не чула. Якщо хтось і має розповісти про це, то тільки вони.  
У кімнаті знову стало тихо. Ніхто не наважувався говорити. Наче кожен намагався зібрати до однієї купи шматочки чужого і свого життя.  
Вони просиділи майже до опівночі. Говорили. Пригадували. Шукали пояснення. Будували здогадки. Та відповідей було значно менше, ніж запитань. Коли стало зовсім пізно, Сергій Петрович підвівся.  
— Доню, ти вже сьогодні нікуди не поїдеш. Залишайся.  
Ольга несміливо кивнула.  
— Якщо можна...  
— Звичайно. Тепер цей  дім такий – же твій, як і твого брата. 
Вона розклала постіль на старій канапі у вітальні. Саме на тій, де колись ночувала Лілія.  
Лягаючи, Ольга тихо сказала:  
—  Я  навіть не здогадувалася, що ще один мій брат був поруч. Я тепер знайшла. Дякуючи Денисові. Ти ж рідний. А він двоюрідний.  
Сашко лише усміхнувся. Вперше за вечір.  
— Тепер я у тебе є.  
Вона простягнула йому руку. Він міцно її стиснув.  
Та заснути Сашко не міг. Надто багато всього сталося за один день. Він вийшов на подвір'я. Ніч була дуже темною. Небо затягнуте хмарами, так, що не видно жодної зорі.  
Він дістав телефон. Довго зважувався щоб подзвонити, адже вже було далеко за дванадцяту ночі. Але зважився.  
Лілія  зараз була потрібна йому як ніколи. Він мав з нею побалакати.  І він рішуче набрав її номер. 
Лілія відповіла майже одразу. З першого гудка. Так неначе чекала. Хоча вже давно мала спати. 
— Привіт. Сказала вона. Її голос був спокійним. Вона навіть не здивувалася такому пізньому дзвінку.  
— Пробач, що я так пізно. Чому ти не спиш?  
— Я чекала. Ти мав подзвонити. Мав це зробити трохи раніше.  
У голосі Сашка з'явилася образа.  
— Чому ти мені не сказала? Чому так сталося? Спитав він. 
— Ти про що? Лілія вдала здивування. Хоча добре знала, що Сашко так скаже. Цим незграбним питанням вона взяла собі невеличкий тайм – аут, щоб скласти думки до купи. Вона зараз не знала, що йому відповісти. 
— Про Ольгу. Що вона моя сестра. Ти ж знала. І баба Степанида знала. Навіщо була вся ця комедія? Сашко був обуреним. 
На тому кінці дроту кілька секунд панувала тиша. Потім Лілія тихо сказала:  
— Мені дуже шкода, що ти дізнався саме так. Але якби я сказала тобі раніше,  ти б не повірив.  
— Чому?  
— Бо правда, якщо вона болюча усвідомлюється, як аксіома, лише тоді, коли людина готова її прийняти такою. Ти був не готовий.  
Сашко мовчав. Він знав що вона права. Вона завжди права.  
Вона витягла його з інвалідного візка. Завдяки їй він став людиною. Багато чим він завдячує лише їй. Але вона така таємнича. Така… Це вже починало трохи лякати.  
— Першою порушила тишу Лілія. Вона добре розуміла почуття свого коханого. І вирішила. Вирішила сказати йому те що він був повинен почути.  
- Ти завтра зможеш приїхати до мене?  
— Так. Я завжди хочу тебе бачити.  
— То їдь.  Настав час.  
— Час чого?  
— Почути те, про що ти хотів дізнатися  всі ці роки.  
Сашко важко зітхнув.  
— Ліліє, чому ви з бабусею постійно говорите загадками? Невже не можна просто сказати як воно є?  
На тому кінці дроту почувся сумний  видих.  
— Завтра. Я більше не ховатимуся за загадками. Я обіцяю. Ти вже готовий до цього. Але як ти сприймеш усе я не знаю.  Я сподіваюсь ти кохаєш мене по справжньому. А зараз спокійно спи. Я тебе ніжно цілую та обіймаю. Та поклала слухавку.  
Сашко, на диво,  вмить заспокоївся, та заснув. Глибоко та спокійно. Без сновидінь. Його змучений за цей важкий день мозок конче потребував відпочинку.