Запитання

Глава 12. 
Запитання. 
Дорога додому була довгою. Ольга сиділа на передньому сидінні й час від часу дивилася у вікно. Щось її турбувало, щось гнітило. Вона була сама не своя. Вона щось хотіла, але стримувала себе як могла.  
Вона хотіла щоб машина зупинилася. Вона хотіла поцілувати Сашка. Хотіла назвати своїм. Хотіла  сказати, що кохає його. Хотіла, але не могла. 
— У тебе дивовижні знайомі, — вимовила  вона.  
- Ця Лілія. Її бабуся. Вона так підозріло дивилася на  мене.  
— Так. Вони геть незвичайні. Сашко хотів сказати Ользі щось на шквалт того, що він кохає Лілію, що жити без неї не може, але язик чомусь не повертався. Він нервував. Він розумів, що Ольга нерівно дихає у його сторону. Він аналізував ситуацію, як код до нової програми. Намагався розкласти її по поличкам, але не міг. Він вперше у житті був у подібній ситуації. І тому просто мовчав.  
— Лілія, вона  зовсім не така, як я її собі уявляла. Сказала Ольга. – Вона зовсім не сіра селючка.  
Сашко усміхнувся.  
— А якою ти її уявляла?  
— Якщо чесно, трохи зверхньою. Грубуватою. Трохи дикою. Адже вона знає, що ти її кохаєш.  
— І?  
— А вона виявилася гарної, розважливою. Дуже доброю.  
Сашко лише кивнув. Думками він був далеко.  
Перед його очима стояла баба Степанида, та її загадкова фраза: "Спитай у неї, як звуть її матусю."  
Навіщо? Що це могло означати? При чому тут матуся?  
Він десятки разів збирався поставити Ользі це запитання. Та щоразу щось зупиняло. Здавалося безглуздим. Недоречним. І він мовчав.  
Ольга ж думала зовсім про інше. Лілія її не ревнувала. Не намагалася відтіснити. Не дивилася вовком. Навпаки, вона  спілкувалася тепло та відкрито. І чим більше Ольга про це думала, тим більше переконувала себе: «Якби вона справді боялася мене, поводилася б інакше. «А якщо не боїться... Може, між ними все давно закінчилося?, А вона не знає як йому про це сказати? А тут з’явилася я. Вона – ж не може прямо сказати Сашкові – забудь мене, іди до Олі» Ці, та подібні думки не давала їй спокою. Вона давно закохалася у Сашка. Спочатку захоплювалася ним. Потім чекала кожного заняття. Потім почала ловити себе на тому, що шукає привід написати йому повідомлення.  
Тепер вона вже не хотіла чекати. «Або зараз. - або ніколи.» Думала вона. 
Наступного дня,  увечері вона  постукала у  будинку  де мешкав Сашко.  
Він  відчинив. І завмер.  
На порозі стояла Ольга. У легкій сміливій, майже прозорій, ультра короткій темно-синій сукні. З акуратною новою зачіскою.  
Сміливий макіяж зовсім не був схожий на той, до якого він звик. Вона виглядала так, ніби йшла на вечірку. А ще від неї трохи тхнуло алкоголем.  
У руках вона тримала пляшку дорогого вина.  
— Привіт.  
Сашко ще ніколи не бачив її такою. 
— Привіт, до себе пустиш?  Вона трохи ніяково усміхнулася. — Я зайду?  
— Звісно. Сашко не знав, як з нею такою поводитися. 
— Сьогодні давай без математики. Я її не хочу. Урочисто промовила Ольга. 
— А що? Сьогодні щось  святкуємо? Спитав він.  
— Не знаю. Може й так. Я б воліла святкувати мою перемогу. Ольга загадково посміхнулася.  - Давай просто вип’ємо. За  життя.  
Вона підморгнула.  
Сашко геть розгублено засміявся.  
У його кімнаті Ольга поставила пляшку на стіл. Потім несподівано підійшла до дверей. Клацнув замок.  
— Навіщо?..  
— Щоб нам ніхто не заважав.  
Сашко мовчки дивився на неї. Він не розумів чого вона хоче. 
А вона дістала з сумочки два келихи. Налила в них вино.  
Простягнула один йому.  
— За нас.  
— За дружбу? 
- Ти думаєш? Знову загадковий погляд. 
Вони цокнулися. 
Ольга залпом  випила свій келих. Щоки трохи порожевіли. Вона підійшла ближче. Так близько, що Сашко відчув аромат її парфумів. Сьогодні від неї пахло трояндами.   
— Ти хороший...  
— Олю...  
— Не перебивай. Я давно хотіла це сказати. Вона поклала руки йому на плечі.  
— Мені добре поруч із тобою. Дуже.  
Сашко мовчав. Серце билося швидко. Дуже швидко.  
А Ольга повільно піднялася навшпиньки. Притягнула його до себе, і впилася у його губи довгим, зовсім не дружнім поцілунком.  
Сашко  на мить  розгубився. В голові щось клацнуло. Руки опустилися. Він не знав що робити. Та саме в цю мить, неначе вертаючи його до реальності, в голові дзвінко прозвучав голос Степаниди: 
"Спитай у неї, як звуть її матусю..."  
Він м'яко відсторонив Ольгу. Вона здивовано, та трохи тоскно  подивилася на нього.  
— Що сталося, милий?  
Сашко кілька секунд мовчав. Потім несподівано запитав:  
— Як звати твою маму?  
Ольга кліпнула очима.  
— Що?  
Вона очікувала чого завгодно. Вона могла прийняти навіть те, що Сашко відштовхне її. Але це питання загнало її у глухий кут. 
— Як звати твою маму? Повторив Сашко. Дивлячись у її круглі від несподіванки очі.  
— До чого тут це? У голосі відчулася образа.  
— Просто скажи.  
Вона розгублено всміхнулася.  
— Оксана.  
І тоді він зрозумів, що знайшов відповідь на одну з загадок Степаниди. Запала тиша. Але він ще не був впевненим до кінця.  
Сашко повільно підійшов до письмового столу. Відкрив верхню шухляду. Дістав стару фотографію в потертій рамці. На ній усміхалися молодий Сергій Петрович і його дружина.  
Він мовчки простягнув світлину Ользі.  
— Це вона?  
Ольга взяла фотографію.  
Погляд ковзнув по чоловікові. Потім зупинився на жінці. Її обличчя враз зблідло. Руки затремтіли.  
— Так...  
— Ти впевнена? Сашко сам був у шоці.  
Вона повільно кивнула. Розгублено дивлячись на нього. 
— Це моя мама...  
Фотографія ледь не випала з її рук. Вона підняла на Сашка очі, повні розгубленості й страху.  
— Звідки  у тебе її фотографія? Чому вони поруч?  Сашко мовчав. Він і сам уже боявся відповіді, яка ось-ось мала прозвучати. У його голові зараз був такий безлад думок, що він ніяк не міг довести їх до ладу.  
А між тим, руки у Олі затремтіли. Очі наповнилися сльозами.  
- Це і моя мати також. Сказав він. Неначе добиваючи її 
- Що? Ольга розгублено, неначе загнана до пастки тваринка дивилася на нього. Її макіяж поплив. Вона намагалася не плакати, але сльози мимоволі текли по її обличчу.  
- Що ти сказав? Прошепотіла вона. 
Зараз весь її світ летів у безодню. Зараз ламалося усе чим вона останній час жила.  
- Я не вірю. Шепотіла вона.  
- Не вірю. Це неправда. 
- Нажаль це факт. Сашко був шокований не менше за неї.  
- Де твоя мати? Спитав він. Я хотів – би її побачити.  
- Вона померла. Коли я була маленькою. І зараз я живу у бабусі та дідуся.  
Ольга плакала. Зараз вона вже не приховувала сліз. Зараз це було вже ні до чого.  
- Сестричко, заспокойся. Мила. Не треба. Це ж і є твоє свято. Сашко обіймав її за плечі, та плакав разом із нею.  
Раптом до кімнати постукали. Це був Сергій Петрович. 
Сашко одчинив двері. 
- Що тут коїться? Батько дивився на них здивованими очима.  
- Сину, поясни мені.  
- Ольга моя сестра. Вона донька моєї матері. Сказав Сашко.  
- Що?! Сергій Петрович закляк у дверях. Його нижня щелепа опустилася, а на обличчі був дивний вираз.  
- Що ти сказав? Вона донька Оксани?  
- Так, вона моя рідна сестра. Сашко казав ще дуже спокійно, розбірливо. Не з радістю, не з сумом. А якось на автоматі. Він ще сам до кінця не усвідомив цього. Він не знав, як правильно діяти. А Ольга та взагалі була як ватяна. Тіло не слухалося її. Дівчина була у глибокому шоці.  
- Батько, в нас є щось заспокійливе. Їй конче треба. Сказав Сашко. 
- Так, я миттю. Сергій Петрович вискочив до кухні, знайшов у аптечці валеріанку, накапав цілих двадцять капель.  Приніс. 
- Пий. Тобі потрібно. Сашко майже силоміць влив до рота Ольги цю рідину.  
- Та заспокойся вже. Він з силою струснув її. 
Ольга поступово приходила до тями.