Та що поруч

Глава 11. 
Та, що поруч. 
Рік промайнув так швидко, що Сашко іноді сам дивувався. Колись він рахував дні до наступної зустрічі з Лілією. Тепер рахував завершені проекти, складені іспити, та кілометри за кермом і... дні до візиту у Яблунівку. Тепер, після того, як бабуся Степанида побачила його успіхи, вона дозволила Сашкові приїздити раз на тиждень. 
Його життя стало схожим на швидку ріку. І тільки при зустрічах з Лілією  вона впадала в тиху заводь, де можна було нарешті видихнути.  
Університет він закінчив екстерном. Викладачі спочатку не вірили, що це можливо. Та Сашко склав усі іспити майже бездоганно. На врученні дипломів Денис обійняв його так міцно, що аж затріщали ребра.  
— Ну що, пане програмісте! Вперед, до нових горизонтів?  
— Та який там пан... 
— Не будь таким сором’язливим. За тобою вже полюють компанії, щоб запропонувати тобі роботу.  
Сашко лише усміхнувся. Він уже працював. І працював багато. Але сам на себе. І вже думав оформлювати свою фірму. Але ще не визначився з тим, як воно буде.  А ще  він здійснив ще одну маленьку мрію. Купив автомобіль. Не новий. Але доглянутий. Темно-сірий седан.  
Першою людиною, яку він покатав, став Сергій Петрович.  
Батько мовчки сидів на пасажирському сидінні. Коли вони повернулися додому, він довго не виходив із машини.  
— Пишаюся тобою, сину. Сказав він. 
Сашко нічого не відповів. Лише міцно обійняв батька.  
Ольга ж приходила до нього все частіше. Навчання давно перестало бути головною метою цих зустрічей. Вони разом пили чай. Дивилися старі комедії. Сперечалися про книжки. Гуляли вечірнім містом. Їхні відношення наповнилися загальними темами. Їм постійно було про що побалакати. Вона намагалася стати ближче до Сашка. Робила так, що ставала просто потрібною йому. Але не переходила кордону, де закінчується дружба, та починається щось більше. Звісно вона натякала на це, але Сашко робив вигляд що не чує. А вона чекала. Вперто чекала той миті, коли можливо буде одною блискавичної атакою, здобути перемогу. 
Вона вже стала частиною його звичного життя. І саме це почало лякати Сашка. Одного вечора він раптом зрозумів, що вже не пам'ятає, коли востаннє проводив кілька днів, не побачивши Ольгу. Ця думка непокоїла його.  
Він не хотів обманювати ні її, ні себе. І тим більше — Лілію.  
Через кілька днів він приїхав до Яблунівки.  
Лілія зустріла його біля хвіртки. Вона відразу, дивлячись на його стурбоване обличча, зрозуміла -  щось сталося.  
— Ходімо. Після поцілунку та обіймів, які були трохи прохолоднішими ніж завжди, сказала вона. 
Вони мовчки рушили знайомою стежкою. До струмка.  Вона завжди приводила його сюди, коли треба було вирішити якесь питання.  Вони не говорили дорогою. Кожен думав про своє. 
Потім Сашко зітхнув.  
— Я заплутався. Я не знаю що мені робити далі. 
Лілія не перебивала. Вона просто вмочила руку у струмок, і слухала. Вона ніби чекала того, що прохолодна вода підкаже їй відповідь. Вона завжди так робила коли треба було прийняти якесь рішення. 
Він розповів їй усе. Про диплом. Про автомобіль. Про роботу. Про Ольгу. Про те, що вона майже щодня поруч. Про те, що поруч із нею легко. Що він думає про неї з симпатією. Про те, що йому страшно від власних думок.  
Коли він закінчив, Лілія лише лагідно усміхнулася.  
— Дякую. Просто сказала вона. 
— Знову?  
— Так. Бо ти так і не навчився брехати. Я  дуже сподіваюся, що ніколи не навчишся.  
Сашко мовчав.  
— У мене є прохання.  
— Будь-яке. Все що тільки у моїх силах. Він вимушено посміхнувся. Відчував себе винним перед нею, і це напружувало атмосферу.  
— Не треба нічого фантастичного – просто познайом мене з Ольгою.  
Він здивовано подивився на неї.  
— Навіщо?  
— Просто хочу.  
— А якщо... 
Лілія щіро засміялася.  
— Не переймайся ти ні про що. Ми з нею просто поговоримо.  
— Та мені якось не по собі.  
— Чого ти боїшся? Чи мені є привід чогось боятися?  
Він не знайшов відповіді. Промовчав. Сам думав перевести тему на щось інше, але не спромігся. На разі тема про Ольгу була самою болючою. 
Тоді вона тихо, але чітко  сказала:  
— Якщо твоя совість переді мною чиста,  то боятися нічого. Приведи її до мене. 
Сашко мовчки кивнув.  
Наступного тижня вони приїхали до Яблунівки вдвох. Ольга дорогою хвилювалася більше за всіх. Їй прийшлося довго вмовляти. Але вона згодилася. Вона сама розуміла, що за такого хлопця, як Сашко потрібно поборотися. Вона давно вже у своїх мріях бачила його своїм, але ці розповіді, про загадкову Лілію, яка ховається у своєму лісі, і ніколи не приїзжаю до міста, яка присвоїла серце цього гарного перспективного хлопця, її дратували. Ольга довго думала, аж поки вирішила, що таки потрібно розставити крапки.  
- А там, чи пан, чи пропав. Думала вона. І згодилася.   
— А якщо я їм з бабцею не сподобаюся? Вона ж зовсім не така як я? Казала вона у машині. Вона дуже хвилювалася. Але перед знайомством зробила нову зачіску, вдягла свою найкращу сукню. Взагалі намагалася виглядіти якнайкраще. Поряд з цією сірою селючкою. (так вона називала Лілію у своїх думках).  
— Сподобаєшся. Сашко з задоволенням втягував  носом її парфуми з ароматом бузку.  
— Звідки знаєш?  
— Бо ти хороша людина.  
Вона лише усміхнулася. Такі слова хлопця, якого вона майже кохає, його спокій, не віщували нічого гарного. Але вона сподівалася виграти цей бій, раз і назавжди. 
Лілія зустріла їх біля хвіртки. Так, ніби вже давно чекала.  
Вона щіро посміхнулася, та простягнула Ользі руку.  
— Привіт.  
У її голосі не було не найменшого натяку на ворожнечу, чи якогось оцінювання потенційної противниці. Просто сама щирість та спокій. 
— Привіт...  
Ольга була трохи ошелешена таким  прийомом. Вона чекала словесної дуєлі, оцінюваючого погляду, та натягнутості. Але нічого такого не було. Це збивало з пантелику. 
- Я стільки про тебе чула. Сказала Лілія. Ти дуже гарна. Дякую тобі за те що ти дбаєш про Олександра.   
— А я про тебе. Ольга знітилася. Те що вона запланувала собі сипалося як осінні листя з дерев, під сильним вітром.  
А Сашко стояв поряд і все чув. Він боявся, що от – от між дівчатами виникне конфлікт. Що вони почнуть сваритися. Боявся що виникне скандал.  
Та даремно. За пів години дівчата вже сміялися. Разом накривали на стіл.  Навіть сперечалися, яку страву куди поставити. Здавалося, вони знайомі багато років.  І навіть Степанида Степанівна дивлячись на своїх сьогоднішніх помічниць щиро посміхалась.  
Сашко дивився на них і не міг зрозуміти, чому на душі стало так легко. І водночас — так тривожно.   
А втім  Степанида  уважно спостерігала за Ольгою. Дивилася на неї так, наче намагалася згадати щось давно забуте. Кілька разів навіть примружувалася. Іноді переводила погляд на Лілію.  
Через деяким час, можливо зробивши свої висновки, вона непомітно покликала Сашка до саду.  
— Ходімо. Треба яблук набрати.  
Насправді яблука її майже не цікавили. Вона повільно йшла між деревами. Потім тихо сказала:  
— Спитай у цієї дівчини, що приїхала з тобою,  як звуть її матір.  
Сашко здивувався.  
— Навіщо?  
— Просто спитай. Побалакайте про це. І на душі в тебе стане  легше.  
— Хіба ви її знаєте?  
Степанида не відповіла.  
Лише зірвала стигле яблуко.  
Довго крутила його в руках.  
— Якщо все складеться так, як має скластися. Дуже скоро ти перестанеш ставити одні запитання. І почнеш ставити зовсім інші.  
Вона простягнула яблуко Сашкові.  - Відповідь стоїть біля твоїх дверей. Тільки ти її поки що її не бачиш.  
Сашко мовчки дивився на стареньку. Хотів поставити ще десяток запитань. Але по виразу її обличча розумів -  вона більше нічого не скаже.  
А з боку будинку долинув дзвінкий сміх Лілії та Ольги. Вони бавилися з котом. Степанида посміхнулася.  
Ледь помітно.  
— Іди. Не змушуй їх чекати. Бо іноді одна зайва хвилина може змінити все життя.  
Сашко повільно пішов до хати. Він був геть збентежений. Майбутня родичка загадала йому нову загадку, і тепер він, як завжди не розумів відповіді на неї. А за його спиною стара знахарка ще довго дивилася вслід. Наче бачила не молодого чоловіка. А дорогу, якою він мав пройти до самого кінця.