Дві дороги

. Глава 10. 
Дві дороги. 
Минав другий рік навчання. Сашко вже впевнено почувався в університеті. Викладачі знали його як одного з найкращих студентів. Замовлень ставало дедалі більше. Часом він працював до пізньої ночі, але вже навчився знаходити час і для друзів. Спортзал йшов йому на користь – він став струнким, зі спортивною фігурою.  Повністю здоровим та сильним. І вже на його тілі з’являлися ще не великі, але вже рельєфні м’язи.  
Одного дня після занять, його товариш  Денис незвично зам'явся. Так неначе пропонував зробити щось незвичне.  
— Слухай, Саня, в мене до тебе  є особисте прохання.  
— Кажи.  
— У мене сестра. Вона зараз вчиться  у одинадцятому класі. По закінченню школи, хоче вступати до нашого універу, на програміста. Але з математикою й алгоритмами в неї трохи біда. Позаймаєшся з нею? Ти ж найкращий.  
— Репетитор із мене так собі. Я сам вчусь. Спробував відмовитися Сашко. Але Денис наполягав:   
— Та не прибідняйся, друже. Ти її навчиш краще ніж репетитори. Головне - вона тебе слухатиме. Я розповідав їй про тебе. Ти вже для неї авторитет. 
Сашко засміявся.  
— Гаразд. Якщо так, то нехай приходить.  
Ольга виявилася зовсім не схожою на брата. Спокійна. Допитлива. І дуже вперта. А ще в неї буле світле, як у Сашка волосся, та вона чимось невловимим була схожа на нього. Може рисами наполегливого характеру, може очима. На це, при їх знайомстві,  звернув увагу Сергій Петрович, але поки що нічого не казав сину. Він сам був невпевнений. Але він почув щось душею.  Ольга якось невловимо нагадувала йому Оксану. Його пропалу дружину. Але він гнав цю думку від себе якнайдалі.  
Першого ж заняття Ольга  чесно сказала своєму вчителю:  
— Я майже нічого не розумію. Але впевнений користувач комп’ютера.  
— Це не страшно. Я також впевнений. 
— А якщо не вступлю?  
— Тоді я нікчемний педагог.   
Вона усміхнулася. — Домовилися.  
Відтоді двічі на тиждень вона приходила до Сашка.  
Вони годинами розбирали задачі. Писали код. Шукали помилки.  
Поступово навчання перестало бути лише навчанням. Сашко та Ольга потоваришували. Тепер вони  могли разом випити чаю. Посміятися. Поговорити не тільки  про навчання, але й книжки чи якийсь фільми. Ольга дедалі частіше ловила себе на тому, що приходить трохи раніше. І затримується трохи довше. Вона захопилася Сашком. І дуже хотіла, щоб він це помітив.  
Одного вечора вона раптом запитала:  
— Ти мабуть когось кохаєш? Ти ж не звертаєш уваги, як казав мені брат, ні на одну дівчину. Чи може в тебе якісь проблеми? І так кокетливо мотильнула своєю спідницею, що  з під неї на одну мить повністю показалися її стрункі ноги.  
Сашко, ковзнув по ній поглядом, але  навіть не замислився. Відповів одразу: 
— Так. Кохаю. Сказав це коротко, та беззаперечно. 
— Розкажеш? Хто вона? Я жодного разу не бачила твою обраницю. МИ ж друзі. Ольга схилилася до Сашка так, що він відчув її подих на своїй шиї.  
Він дістав телефон. Щось поклацав. 
- Ось вона. Моя Лілія. 
На екрані була фотографія дівчини з усміхненим щасливим обличчям  серед осіннього лісу. Ця дівчина була одягнена дуже просто. Зовсім без косметики. Її вогняно – руде  волосся виділялося яскравим вогнем. А погляд – він був чаруючим та таємничім водночас. Струнка постать. Міцні невеликі груди.  
Ольга довго дивилася. Критично. З якоїсь суміщу ревнощів та заздрості. Вона бачила у ній свою суперницю. І вже жалкувала, що не познайомилась з Олександром раніше.  
— Вона в тебе вродлива. Але дуже просто. Вона в тебе так постійно одягається? Немов з секонд – хенду? Живе у селі? А міста не боїться щоб приїхати? А корову доїти вміє? Розкажи мені про неї. Я хочу усе знати. Засипала Ольга Сашка купою питань. 
— Вона зробила для мене те, що не зробив – би ніхто. Лілія зробила мене Людиною. Завдяки їй я живу. Вона для мене все.  
— І ти щасливий з нею? Ольга дивилася трохи спідлоба, розуміючи що боротьба за цього хлопця буде тяжкою.  
Сашко замислився. А Ольга зрозуміла, що знайшла ту щілину, яку можна буде використати. 
— Коли поруч із нею — так.  
- А ви що рідко бачитися?  
- Нажаль. 
Ольга всміхнулася. В своїй голові вона вже продумувала стратегію захоплення Сашкового серця. Її потрібно було тільки докладніше обміркувати. Вона розуміла – шанс у неї є. Зовсім невеличкий, але якщо його правильно розіграти, то можливо вийти переможницею, з цього турніру, про який поки що знав тільки один його учасник.  
Через кілька днів,  Сашко знову приїхав до Яблунівки. Вони з Лілією гуляли знайомою стежкою. Листя вже шуміло молодою весняною зеленню.  
— У мене з'явилася  учениця, — сказав він.  
— Знаю. Сашко здивовано засміявся.  
— І звідки?  
— Ти ж сам казав, коли  телефонував. А зараз знов про неї  розповідаєш. А втім, я хочу подробиць.   
— Її звати Ольга. Вона сестра Дениса. Хороша мила дівчина. Розумна. Працьовита.  
Лілія уважно слухала.  
— Я так розумію - вона хоче мені сподобатися. Веде себе якось. Сашко хотів добавити ще щось, але Лілія не дала – перебила.  
— А ти? Спитала вона, дивлячись прямо у вічі. 
—  У мене є ти. 
Лілія промовчала.  
— Ти мене ревнуєш? Сашко обійняв її. Спробував поцілувати. 
Вона усміхнулася. Та трохи відсунулася.  
— Ні.  
— Чому?  
— Я не можу ревнувати тебе до неї. Але  вона тобі ближча, ніж ти зараз думаєш. Навіть ближче мене. 
— Що це означає?  
— Колись зрозумієш.  
- Як завжди, твої загадки.  
- А тобі хіба не подобається? Зате життя сповнене прагнення їх розгадати. Лілія хитро посміхнулась. 
- Та ти в мене і є суцільна загадка. Сама кохана загадка на світі. І  поцілував. Цілував ніжно. Так немов вона була тендітна  мімоза. Від Лілії, як завжди пахло свіжістю, травами та лісом. І це просто зводило Сашка з тями.  
Після тієї зустрічі,  слова Лілії не виходили у хлопця  з голови. Він почав придивлятися до Ольги уважніше. Вона була зовсім іншою. Не такою, серйозною як Лілія.  
Вона була  весела. Відкрита. Без загадок, без забобонів. Зустрічей  з нею не потрібно було чекати цілий місяць. Вона була поруч майже щодня.  
Іноді він ловив себе на тому, що чекає її приходу. І від цієї думки йому ставало соромно. "Невже я зраджую Лілію?" Питав він себе. 
І не знаходив відповіді.  
Наступного місяця він приїхав до Яблунівки незвично мовчазним. Лілія помітила це одразу.  
— Щось сталося?  
— Сам не знаю. 
Вони сіли на  лавці біля струмка. Сашко довго мовчав. Збирався з думками. 
А потім чесно розповів усе. Про Ольгу. Про її симпатію. Про їх дружні відносини. Про власну розгубленість. Про те, що іноді, у думках,  почав порівнювати їх.  
Закінчивши, він боявся навіть підняти очі. Йому було соромно. Він відчував себе зрадником. Та Лілія лише тихо сказала:  
— Дякую.  
— За що?  
— За твою чесність. Це ще один плюс наших стосунків. Ти не приховав від мене правду.  
Сашко розгублено подивився на неї.  
— І ти не сердишся на мене?  
— Ні.  
— Чому ти мене не ревнуєш?  
Вона усміхнулася тією самою загадковою усмішкою. Та як завжди вправно перевела тему  
— Хіба ти не кохаєш мене? Запитала вона. 
А потім  зробила крок ближче. Обережно торкнулася його щоки.  
— Кохаю. Дуже кохаю. Відповів Сашко. І з силою притиснув дівчину до себе.  
- Тоді  відповідь на твоє запитання ближче, ніж ти думаєш. Вона пручалася, та намагалася вирватися з його обіймів.   
— Ти пам'ятаєш, що казала бабуся? Її обличча трохи почервоніло від зусиль. А він не відпускав. 
— Про що саме? Притискував її до себе все сильніше.  
— Про свою стежку. Не сходь із неї. Навіть якщо поруч з'являться інші дороги. Вона легенько чмокнула його у щоку.  
— Інколи життя саме перевіряє, чи знає людина, куди йде. І мені здається... Така перевірка почалася і для тебе. Хитро глянула, та поки він на мить замислився, випурхнула наче пташка.  
Сашко подивився на дві вузенькі лісові стежки, що розходилися між деревами. Він не знав чому, але раптом відчув, що Лілія зараз говорила зовсім не про ліс..