Осінні зорі

Глава 9.  
Осінні зорі. 
Після повернення з Яблунівки життя ніби прискорилося. Сашко вже не жив одним днем. Він жив метою: Лілія,  навчання, робота,  спортзал. Саме в такому порядку він записав свої справи в телефоні. І жодного дня не дозволяв собі відступити від цього списку.  
В університеті він  знайшов друзів:  Денис був душею будь-якої компанії. Завжди усміхнений, гучний, трохи нахабний, але чесний. Максим навпаки -  мовчазний, розумний. Закоханий у програмування не менше за самого Сашка.  
Вони часто залишалися після пар. Сперечалися про штучний інтелект. Створювали невеликі проекти. І одного разу Денис несподівано сказав: — Слухай... А ти ж таки  крутий.  
— Та ні...  
— Не роби з себе незайману дівчину. Ми тут усі вчимося. На першому курсі. А ти вже працюєш.  
Сашко лише усміхнувся. Ще кілька місяців тому він соромився навіть дивитися людям у вічі. А зараз  усе змінилося.    
Вечорами  він почав ходити до спортзалу. Спочатку боявся. Здавалося, усі дивляться лише на нього. На його ще слабкі ноги. На невпевнену ходу. Та вже за кілька занять зрозумів -  кожен тут бореться тільки із самим собою.  
Тренер Ігор Іванович,  уважно вислухав його історію. Трохи  помовчав. А потім сказав: 
— Якщо вже навчився ходити,  то тепер навчишся і бути сильним. Повільно. Без дурниць. Якщо, звісно, будеш працювати над собою. 
І вони почали.  
Кожне тренування було маленькою перемогою.  Роботи теж ставало більше. Замовники рекомендували його іншим, бо він був кращім, і брав недорого. 
Згодом Сашко вже не лише тестував програми. Йому почали доручати прості модулі. Перші рядки коду, за які платили. Увечері він іноді відкривав банківський застосунок. Не для того, щоб порахувати гроші. А щоб згадати слова Степаниди. "Нехай гроші біжать за тобою."  А ще,  щовечора рівно о дев'ятій лунав телефонний дзвінок.  
— Привіт.  
— Привіт...  
Вони говорили про все. Про університет. Про ліс. Про дощ. Про старого чорного кота. Якого виявилося звати Пан. Але Лілія називала його Панько. Про трави, які збирала Лілія. І для чого вони. А ще про наступну зустріч. Вони обидва дуже чекали її. 
Іноді вони просто мовчали. І ця мовчанка теж була розмовою.  
Сашко ловив себе на тому, що починає ідеалізувати її. Хлопцю  здавалося, що Лілія  не може помилятися. Не може сердитися. Не може бути несправедливою. Вона ставала для нього чимось більшим за людину. Він і сам не помічав, як створює у своїй уяві образ, ще прекрасніший за справжню Лілію.  
Минув ще місяць. Він знову купив подарунок. Цього разу — теплу вовняну ковдру,  кольору осіннього листя. І вже знайомою стежкою пішов до хатини.  
Баба Степанида зустріла його біля хвіртки.  
— Бачу,  не байдикував.  
— Намагався.  
— Це добре.  
Вона взяла пакунок. Навіть не розгорнула.  
— Онука хай сама відкриє. Коли ти підеш. Заходь.  
Вечір минув швидко. За чаєм Сашко як вже поступово стало традицією, розповідав про університет. Про нових друзів. Про тренування. Про перші серйозні гроші.  
Степанида уважно слухала. Потім сказала:  
— Молодець. Ростеш у моїх очах. Тільки пам'ятай:  дуже легко закохатися у власні успіхи. А тоді перестаєш бачити людей. Не дозволяй цьому статися. А ще будь самим собою. І не поверни вліво з протоптаної стежки. 
Сашко мовчки кивнув. Слів про стежку, він зовсім не розумів. 
Потім вони з Лілією, як і попереднього разу, пішли до лісу. Осінь уже майже повністю розфарбувала дерева. Закінчувався жовтень. Золоте листя кружляло за вітром, та шелестіло під ногами. А ще струмок, він тік недалеко від хати.  Тихо дзюркотів між камінням. Вона привела його до води. Тут була почорніла від часу альтанка, яка вже починала зогнивати. Вони зайшли у неї.  
Десь далеко кричали журавлі. Повітря було прохолодним. Чистим. Та дивовижно прозорим.  
— Тут гарно, — тихо сказав Сашко.  
— Бо ти навчився дивитися. Бачити головне. 
— Це ти мене навчила.  
Лілія лише усміхнулася.  
А потім вони довго мовчали. Сашко обіймав свою кохану за плечі, а вона поклала голову йому на плече. А згодом вона тихо сказала:  
— Знаєш, а  я дуже чекала сьогоднішнього дня. Рахувала дні. Сашко подивився на неї.  
— Справді?  
— Так. Я навіть рахувала години.  
Він обережно взяв її долоню у свою.  
— Я теж. А другою рукою, ще сильніше пригорнув до себе.  
Вона  опустила очі. Вітер торкнувся її волосся. Сашко несміливо підняв руку. Відкинув пасмо з  обличчя. Лілія підвела голову.  Їхні погляди зустрілися. І цього разу саме вона зробила черговий  крок. Легко. Ледь торкнувшись його губ своїми. Цей поцілунок тривав лише мить. Але він був таким, що  Сашкові здалося, що весь світ навколо перестав існувати. Струмок зашумів немов би сильніше. Щось незвичне було у цьому дзюрчанню. Він немов би попереджав їх про щось. Немов – би хотів щось сказати. І несподівано над вухом гучно каркнула ворона.  Лілія різко підвелася.  
— Нам пора. Сказала вона.  
— Щось сталося?  
Вона похитала головою.  
— Ні. Просто нам не можна поспішати. Я не можу так швидко. Її голос ледь помітно тремтів. – А ще, нас вже чекає бабуся. Вже час.  
Коли вони повернулися до хати, вже зовсім стемніло.  Автобус на місто вже пішов. Сашко розгубився.  
— Я не встиг.  
— Знаю. Бабця Степанида  всміхнулася кутиками губ. Я навмисне раніше вас не звала. Дала побути поруч. Сьогодні ти  переночуєш у нас. В хаті місця вистачить.  
Та от тільки спати ніхто не поспішав. Лілія та Сашко  сіли на лавці, біля хати. Було прохолодно. Небо ясне. Над ними світили тисячі зірок. Ліс тихо шумів. Десь далеко ухкав пугач. Немов – би охороняв. Лілія, притиснувшись до свого коханого дивилася в небо.  
— Пам'ятаєш, я казала, що ти був моїм випробуванням?  
— Пам'ятаю.  
— Це чиста правда.  
— Чому саме я?  
Вона довго мовчала.  
— Бо іноді доля перевіряє, чи готові ми залишитися собою,  коли дуже хочеться стати чиїмось. Я зрозуміла, що не готова. Я хочу бути твоєю. Тільки твоєю. І сильніше притислася до нього.   
Сашко уважно слухав. Не перебивав.  
— Бабуся багато років навчала мене. Є речі, які не можна просто покинути. Є люди, яким потрібно допомагати. Є знання, які передаються не заради слави. А заради інших. Вона опустила голову. 
— Якщо я одного дня вирішу жити тільки для себе,  можливо я втрачу  щось дуже важливе.  
— Що саме?  
Лілія сумно всміхнулася.  
— Колись розповім. Коли прийде час. Я боюся, що ще трохи і ми перейдемо крапку неповернення. Я боюся її. Незнаю, яку дорогу виберу. Ти тільки прийми моє рішення. Добре?  
Сашко мовчав. Потім тихо сказав:  
— Я готовий чекати. Скільки буде потрібно. Я не знаю про яке рішення ти говориш, але хочу бути із тобою. Назавжди. Я кохаю тебе. Кохаю усім серцем. Всією душею. Ти моє життя. Я не зможу без тебе. 
Лілія перебив цю яскраву промову поцілунком, подивилася на нього довгим, теплим поглядом.  
— Саме цього я й боялася.  
— Чого?  
— Закохатися в людину, яка не вміє відступати.  
Вона поклала голову йому на плече. І вони так  сиділи  до самого світанку. Ніби боялися злякати ту крихку мить щастя, яку подарувала їм прохолодна осіння ніч.